ДИВИТИСЬ ІСТИНІ У ВІЧІ
Валерій СТЕПАНКОВ – знана та шанована в місті й Україні людина. Він доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки й техніки. Наша розмова з Валерієм Степановичем напередодні його 65-річчя тривала майже годину й була, як завжди, наповнена виваженими і разом з тим емоційними роздумами про фах історика, минуле та сучасне України, про політику (а куди від неї подінешся), про сучасних студентів. Сьогодні пропонуємо читачам фрагмент цієї розмови, що стосується, в основному, обраного ювіляром фаху.
– Валерію Степановичу, Ви як учений віддаєте перевагу вивченню історії України, а працюєте професором кафедри всесвітньої історії.
– Коли мені запропонували перейти зі школи на роботу в Кам’янець-Подільський педінститут, а це сталося далекого 1970 року, то вільне місце асистента було на кафедрі загальної історії. Щодо тематики майбутньої наукової роботи, то вона випливала з моєї дипломної, присвяченої подіям, як тоді говорили, визвольної війни середини XVII століття. Так сталося роздвоєння: де-факто я працював на кафедрі загальної, а згодом всесвітньої історії, а сферою наукових інтересів була середина XVII століття України. І так воно утвердилося. Можливо, певні зміни були би, якби я закінчував аспірантуру, але мені не вдалося навчатися ні в аспірантурі, ні в докторантурі.
– А які курси Ви читаєте?
– Викладаю навчальну дисципліну, далеку дуже не тільки від історії України, але і від європейської історії. Спочатку це була нова та новітня, а нині нова історія країн Азії та Африки.
– Які специфічні риси історика Ви назвали б?
– Насамперед, він повинен опрацьовувати велику кількість джерел. Інколи буває, що вони дослідника буквально «заливають», але тоді все залежить від майстерності вибирати типовий матеріал.
Щоб працювати із джерелами, цілком зрозуміло, потрібно відвідувати архіви. Без введення до наукового обігу нового матеріалу, лише на основі прочитання вже відомих друкованих джерельних матеріалів, на моє переконання, добитися чогось істотного неможливо.
Перед дослідником часто виникає спокуса підтасувати джерельні матеріали під теоретичну модель, відібрати те, що йому імпонує, що він хоче у своїй роботі показати чи спростувати. І свідомо, а здебільшого підсвідомо матеріал береться вибірково і на цій основі формуються висновки. На моє глибоке переконання, це надзвичайно хибний шлях. Але так трапляється, я не визначатиму відсотків, та значна частина науковців стає на цей шлях.
Зовсім інша річ, коли вчений відштовхується від аналізу джерел. Звісно, позаджерельні знання мусять бути. Ми вивчаємо проблему, знаємо, що зробили наші попередники, але намагаємося максимально розкрити інформаційну цінність джерельної бази. Цей шлях, на моє переконання, є вирішальним.
Історик, попри притаманні йому вподобання, повинен бути об’єктивним. Інколи це досить важко, тому що є симпатії, антипатії до когось чи чогось – і так чи інакше вони впливають на позицію дослідника. Треба привчити себе бути об’єктивним, пишномовно кажучи, не боятися дивитися істині у вічі. Навіть якщо матеріал тобі не імпонує, показує негативні тенденції, які тобі не хотілося би бачити. Треба відштовхуватися тільки від змісту інформаційного матеріалу.
Дослідник повинен бути максимально чесним. Найменше зміщення акцентів у той чи інший бік веде до викривлення відтвореного образу проблеми, події, явища. І тоді історик несе певну вину перед сучасниками та майбутніми поколіннями за свій суб’єктивізм.
Наприклад, можна багато чого говорити про голод, але, замовчавши цифру втрат (4-6 мільйонів), ми не зможемо оцінити масштаби катастрофи й цим самим спотворимо минуле.
Саме завдяки слабкій і надзвичайно викривленій історичній пам’яті української нації ми часто робимо одні й ті ж помилки. Ми забуваємо, що нам говорили політики два-три роки тому. В нас не сформовано необхідності запам’ятовувати уроки історичного минулого. Це тому, що українська нація, на відміну від інших, не формувалася впродовж сотень років на основі національної історії. Це, мабуть, одна з найбільших причин того стану, який ми сьогодні переживаємо.
Нас чомусь так учили, ми так сформувалися (кажу ми, бо не знімаю відповідальності ні з себе, ні зі свого покоління), що більше переживаємо, чи сприймуть твою роботу чи не сприймуть, забуваючи, що це не відповідальність, а оцінка. Завтра може виявитися, що те, за що тебе хвалили, насправді нічого не варте. А є глибша відповідальність. Це відповідальність не тільки перед професіоналами, але і перед своєю совістю, перед сучасниками й майбутніми поколіннями, відповідальність за правдивість, істинність, об’єктивність того, що ти висвітлював.
Якщо ми говоримо, наприклад, про історію Росії, Німеччини, Польщі, то в них ще з XIX століття була сформована надзвичайно сильна державницька школа історіографії. Якщо взяти їхню тогочасну історичну літературу, то в основу було поставлено політичну історію народу, нації – російської, німецької, польської. Відповідно, формувалися покоління в дусі пошани до свого минулого. Цілком зрозуміло, що існували історичні міфи. Кажуть, що саме на їх основі формувалися сучасні нації. Я цієї думки не поділяю, але в історіографії є такий погляд.
В Україні було все інакше. Тут десь так із середини XIX століття панува-
ла народницька історіографія, яка ігнорувала політичну історію України, політичну діяльність представників україн-ської еліти, періоди державного життя України. Описувалися, для прикладу, вечорниці, співи, танці. Але в роботах майже нічого не говорилося про державних мужів України. Цей напрям відображав частину життя українців, але ігнорував основне в історії України – державно-політичне життя. І виявилося, що інші народи мали свою дер-
жаву, пишалися своїми героями, а
українська історія – бездержавна. А потім ще все це фальшувалося, особ-
ливо в радянській і російській історіографії.
Якби Україна була незалежною державою, в неї була би своя еліта, свої сильно розвинуті історичні школи, – було би все інакше. А так усе виявилося замкнутим в етнографічній сфері, умовно скажемо, – побутового життя.
Частина сучасних істориків, які сповідують постмодернізм, теж намагаються викинути зі шкільної та університетської історії сторінки, присвячені ролі держави в історії минулого України, її державних діячів, боротьбі за незалежність, і замінити їх красивими положеннями про роль людини, про олюднення історії, за якими приховується намагання позбавити українську націю її минулого політичного життя.
Ми часто стаємо на шлях замовчувань, пошуку компромісів. Я вважаю, що компроміси важливі в політичній сфері, а в історичній науці їх не повинно бути: наука або є, або її немає. Якщо ми з’ясували, що ця подія була, то ми не можемо шукати якогось компромісу: давайте не називатимемо кількості жертв, не казатимемо, що була агресія з боку Росії. Говорячи про УПА, промовчимо, що це були цілі покоління, які віддали життя за незалежність України, аби це важким тягарем не лягло на серця дітей, студентів, а шукатимемо тільки щось світле. Я вважаю, що це буде фальшуванням, таким самим, як це було в радянський час.
У науці не може бути компромісів. Як не може бути їх у математиці. Не можемо ж ми в геометрії шукати компроміс між трикутником і п’ятикутником, бо трикутник є трикутник, а п’ятикутник, відповідно, п’ятикутник.
Історія – це наука. Якщо ми стаємо на шлях компромісу, то тим самим фальшуємо історію. Я особисто не визнаю в історичній науці жодних компромісів.