ЖИТТЯ У ТИШІ
Варто бути справді сильною людиною, щоб не опустити рук, коли всі навколо тебе здорові фізично, а ти не маєш змоги почути та сказати привітні слова близькій людині.
Не з розповідей знаю, що таке бути глухонімим, оскільки члени моєї родини мають вади слуху. З самого дитинства я проводив з ними багато часу, вивчив мову жестів, тому добре розумію, як нелегко їм живеться.
Я спробував провести один день, нічого не чуючи. У вухах – затички, і ні пари з вуст. Це справді важко, я не протримався і півдня. Нічого і нікого не розумів, а комусь щось пояснити без слів було нереально. Аби
перевірити, наскільки важко щось купити, користуючись лише жестами, я вирушив на Центральний ринок. На товар довелось тицяти пальцями і показувати, знову ж на пальцях, скільки кілограмів я хочу придбати. Найцікавіше розпочалось тоді, коли продавець почав пояснювати, скільки маю заплатити, – без усмішки за цим спостерігати було неможливо. До того ж треба бути завжди насторожі: коли не працює слух, вдвічі активніше задіюється зір, а ще – інтуїція.
Все це лише крихітна частина з історії життя сильної людини, ветерана праці, прекрасної люблячої матері та моєї бабусі, яка від народження нічого не чує, Рози ПОСІКЕРИ. Доля не була лагідною до цієї жінки. Вона самотужки виховала двох дітей та має трьох онуків. Веде активний спосіб життя. Її майстерності вишивання та в’язання можуть позаздрити найкращі майстрині цієї справи. Неодноразово вона презентувала своє вміння на різних виставках. А готує не гірше за визнаних шеф-кухарів, це можуть підтвердити всі її знайомі, все товариство і я. Дивлячись на себе, можу чітко розгледіти частинку її. Я навчився від неї, що нічого не дається легко, завжди треба доводити всім, а насамперед самому собі, що ти чогось вартий, що нічого не втрачено, поки ти сам не опустиш рук.
Є у нашому місті і товариство для глухих, яке бере свій початок ще з 1935 р. Його голова Світлана ВЕРГЕЛЕС розповіла про те, як весь світ навколо замовк.
– Світлано Володимирівно, глухота вважається найлегшою формою інвалідності. Чи важко жити, не чуючи нічого?
– Важко, важко… Уявіть, маленька дитина плаче вночі, а мама не може її почути. Деякі батьки беруть дитину і кладуть свої руки їй на груди, щоб чути вібрації, хтось прив’язує мотузочку. Дуже важко не чути, як дитина говорить перші слова.
Наприклад, я не була глухою від народження, мала дуже гарний голос, співала на концертах. Готуючись до чергового виступу, дуже захворіла і втратила слух. Я уявляю, як гавкає пес, як дзижчить муха, коли летить, думаю словами, але як важко тим, хто від народження нічого не чує. Я можу говорити і все чую у снах. Так само, як той, хто бачив, але осліп, бачить кольорові сни, а той, хто від народження сліпий, бачить тільки чорно-білі сни. Я не погоджуюся з тим, що глухота – легка форма інвалідності, оскільки жити з цим вкрай важко.
– Якби була можливість зробити операцію і частково повернути слух, погодилися б?
– У мене була така можливість, я навіть перебувала в черзі на безкоштовну операцію. Але якраз тоді вийшла заміж і народила дитину, тому часу не було, щоб кудись їхати. Але я маю знайомих, які її зробили. Частково слух повернувся, але разом з ним з’явилися часті головні болі, вони не можуть їздити в метро і літати літаками. Особисто я проти того, щоб робити якісь операції, все одно повністю слух не повернути.
– Без чого не можуть жити люди, які не чують?
– Мабуть, без спілкування. Але не можу сказати, що глухі не вміють співати, деякі мають чудове відчуття ритму, вміють танцювати. Ми співаємо жестами, а наші перекладачі, які мають чарівні голоси, – озвучують.
– У різних країнах світу відповідно й різні мови жестів. Чи може зрозуміти українець американця?
– Так, мова жестів дещо відрізняється, але я скажу одне – глухий глухого завжди зрозуміє (сміється).
– Чи є у Вас якесь хобі?
– Моє хобі – це моя робота! Забезпечити всім необхідним глухих, зробити їхнє життя більш комфортним і веселим. Ми організовуємо конкурси, шоу, відпочиваємо на природі. Хто потребує допомоги, може звернутись до нас, і ми разом вирішимо проблему.
Тож хочеться вклонитись цим мужнім людям, які гідно живуть, а не бідкаються на долю і не марнують свого життя, як це інколи роблять абсолютно здорові люди.
Володимир ОБРАЗЦОВ.