ВІД ФУТБОЛІСТА ДО ФІНАНСИСТА

Кажуть, що долю людині пишуть ще до її народження. І якщо на роду написано бути фінансистом, то можна як завгодно довго ховатись за футбольним м’ячем, величезним КрАЗом чи військовим мундиром, але рахівницю до рук таки доведеться взяти. Із власного досвіду про це знає начальник фінансового управління Кам’янець-Подільської районної адміністрації Олександр ФЕДИК, якому 28 жовтня асоціюється не з парламентськими виборами, а зі своїм 50-річчям. З ним сьогодні й поведемо розмову.

– Народився я в селі Супрунківці Кам’янець-Подільського району в сім’ї бухгалтерів. І батько, і мама, на жаль, сьогодні вже покійні, присвятили своє життя цифрам і підрахункам. Тато весь вік пропрацював у споживчій кооперації на різних посадах. Був і ревізором, і бухгалтером, і головним бухгалтером райспоживспілки, після чого пішов на пенсію. А мати працювала бухгалтером у сільській раді. Тож сім’я в мене бухгалтерська. І старший брат бухгалтер, і наші дружини також бухгалтери, словом, всі, куди не глянь, мають справу з грішми.

– Тобто запитання «Чому обрали такий фах?» навіть не варто ставити?

– Та ні, про професію фінансиста спочатку й не думав. Річ у тім, що з дитинства я обожнював грати у футбол, тому після закінчення супрунковецької восьмирічки подався до Києва, вступати в «Трудові резерви» на футболіста. Як нині пам’ятаю: сідаємо ми з батьком на літак (тоді з Кам’янця курсував і такий транспорт) і відправляємось до столиці. Але пробув я там недовго. Лиш почав складати іспити – біг, стрибки, гру з м’ячем, зателефонувала мама. По той бік дроту почув: «Синку, нащо тобі той Київ? То так далеко, а мені тут скучно за тобою. В газеті прочитала, що в наш індустріальний технікум набирають студентів без іспитів, лише за оцінками в свідоцтві». Я тоді навіть уявлення не мав, що воно таке. Але таки прилетів назад і пішов у Кам’янець-Подільський індустріальний технікум, тому перший мій фах – гірський технік, я ще й «горняк», – сміється Олександр Григорович. 

– На цьому й закінчилась Ваша кар’єра футболіста?

– У футбол я грав і в технікумі, можливо, навіть більше, ніж сидів за книжками. Але після закінчення навчання мене направили на роботу аж у Брянську область, на завод дренажних труб майстром зміни. А там безперебійне виробництво, тому мене та ще одного товариша як молодших саджали за КрАЗи, і ми, 18-річні хлопчаки, мусили керувати тими величезними машинами. А в листопаді 1981 року звідти пішов до армії. Спочатку проходив службу в Чернівцях, а потім перевели до Львова, в залізничну дивізію. Саме після «дембеля» я зрозумів, що не хочу ні гірської справи, ні болота, ні військових чобіт, і вирішив іти по протоптаних батьками стежках.

БРЯНСЬКА ГЛИНА ЗЛІПИЛА КАМ’ЯНЕЦЬКОГО ФІНАНСИСТА

– Одразу ж вступив до Хмельницького кооперативного технікуму. Спочатку працював ревізором, але недовго, згадка про це навіть не залишилась у трудовій книжці. А потім пішов працювати в тепер уже рідні мені Кульчіївці бухгалтером споживчого товариства. Чому рідні? Бо пропрацював я в них майже 11 років. Аж поки не перевели до Кам’янця, на посаду головного бухгалтера заготконтори. Я тоді якраз закінчив Львівський торгово-економічний інститут й освоїв спеціальність «Бухгалтерський облік». Потім працював у декількох приватних фірмах.

– А до фінансового управління Ви як потрапили?

– 1999 року було оголошено конкурс на заміщення посади тоді ще завідувача фінансового управління. В квітні місяці я пройшов співбесіду у тодішнього голови РДА В’ячеслава Дубицького, котрий із 4 конкурсантів повірив саме в мене. Відтоді й сиджу в кріслі начальника фінансового управління, за винятком одного року. З червня 2009 до червня 2010 був першим заступником голови РДА Ростислава Яреми, але потім знову став головним фінансистом району. Чесно кажучи, про те, що буду держслужбовцем, та ще й на такій посаді, не думав ніколи. Адже специфіка бюджету дещо відрізняється від господарської діяльності. 

– І як вдалося справитись з цією різницею?

– Ви знаєте, не так важко, як здавалось. По-перше, із жіночим колективом, який я очолив, було легко. Бо ще після армії звик до дамського оточення: в Кульчіївцях – усі жінки, один я чоловік; у хмельницькому технікумі було лише троє хлопців, решта – дівчата; в інституті на весь потік – тільки троє хлопців; у заготконторі всі дівчата, крім директора та мене. Отож, спілкування в новому колективі не складало жодних труднощів. По-друге, теперішніх колег я знав і раніше. Вони ж виїжджали з перевірками в господарства та різні організації, були в мами, а потім і до мене в Кульчіївці заїжджали. Тому більшість людей я знав особисто. І по-третє, вони – хороші спеціалісти, ми одразу знайшли спільну мову і гарно спрацювалися.

«Я – ДОБРИЙ, ПРОСТО – ХОЛЕРИК»

– Олександре Григоровичу, під Вашим пильним контролем не лише районна скарбниця, а й один із виборчих округів району, оскільки Ви є депутатом райради трьох скликань. З якими проблемами сьогодні зіштовхуються селяни, і як Вам вдається їм допомагати?

– Мій округ – це рідні Супрунківці. І основна проблема полягає в тому, як би це дивно не звучало, що в селі сьогодні важко вижити. Хоча й люди звертаються з неглобальними питаннями. З кимось не розрахувались за молоко, з кимось – за землю.

Довгий час у нас не було нормального інвестора, який би обробляв поля і вчасно розраховувався. Сьогодні вже, хвала Богу, цю проблему вирішив «Промінь Поділля» з Новоушицького району. Але турбує, що немає робочих місць. От вони взяли землю, приїхали зі своєю великою технікою, зорали, засіяли за декілька днів. У кращому разі найняли людей на тиждень за договором – і на тому кінець. А в кожного – сім’я, діти, яких потрібно утримувати цілий рік. Це потягнуло за собою іншу проблему – молоді люди виїхали із села.

У нас прекрасна двоповерхова школа, половина якої уже десять років перекрита, щоб зекономити на опаленні. Бо ж школярів маємо лише 22. До садочка теж ходять не більше як десять дітей. І що робити? Приміські села, як-от Гуменці, Слобідка-Кульчієвецька, Кам’янка, Довжок, ще живуть, бо їздять до міста. А у віддалених населених пунктах фактично немає де працювати, тільки бюджетна сфера – та сама школа, садочок, ФАП, сільська рада, і крапка.

Самозайнятість – це одне, але людині треба мати хоч якусь роботу, щоб заробити на мінімальну пенсію. І це проблема не лише Супрунківців чи Кам’янець-Подільського району. Така ситуація іноді просто виводить із себе. Тоді я можу за 10 хвилин викричатись на всіх, хто лиш під руку потрапляє, але вже за 15 хвилин відходжу. Взагалі-то я – добрий, просто за темпераментом холерик (сміється).

– Якісь неординарні ситуації на роботі трапляються?

– Суцільною неординарністю для мене залишиться початок 2000-х років. Тоді зарплату видавали чим завгодно – меблями, чайними сервізами, дошками, жомом, дровами, тільки не грішми. От один із директорів шкіл захотів собі стінку, але його зарплатні не вистачало. Значить, з’єднуємо ми його з учителем математики, їдемо до Чернівців, бо лише там могли брати товар, і вибираємо директорові стінку. Наступного місяця купуємо щось для математика. Раніше фінуправління було таким собі штабом, де я зі старшим Желізником (Дмитро Михайлович тоді був начальником управління освіти) кожен день починали з розкладання товарів на зарплати.

– Кажуть, що більшість чиновників бачать проблеми звичайних людей лише з висоти власного крісла. Як часто Вам доводиться покидати стіни кабінету й вирушати в якесь село, аби особисто ознайомитись із болючими питаннями селян?

– Я багато сиджу в кабінеті, але поїздки селами – це норма. Мені треба знати, що і де робиться. Аби потім не розповідав депутат чи директор школи на сесії, що йому вкрай необхідні 10 тисяч на якісь потреби. Я маю на власні очі побачити, на що витрачаються кошти. До того ж є багато доручень голови райдержадміністрації, куди потрібно виїхати. Тому з районом я знайомий не лише із карти.

– 2006 року Ви закінчили ще один виш – Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Що спонукало в такому віці знову сісти за студентську лаву?

– О, бачите, я й забув, що в мене є ще академія при Президентові. Що спонукало? Та я взагалі люблю вчитися. Як тільки десь є якісь курси, конкурси, навчання, підвищення кваліфікації, я всюди їжджу, беру участь, маю багато сертифікатів. От і тоді була така можливість, а я її просто не упустив. Національна академія при Президентові України набирала державних службовців для навчання на магістрів державного управління, і я вирішив спробувати. Таких філій в Україні було 4 – у Києві, Львові, Сімферополі та Одесі. Я закінчив Львівський і маю ступінь магістра державного управління.

ХТО ФОРМУЄ БЮДЖЕТ ФЕДИКІВ?

– А в особисте зазирнути можна? Як Ви познайомились із дружиною Нелею Павлівною?

– Вона ж у мене також бухгалтер. Закінчила той же Львівський торгово-економічний, до речі, навчалась десь приблизно в ті ж роки, що і я, але ми чомусь не пересікалися. Після інституту її направили на роботу в Дунаївці, заступником головного бухгалтера в споживче товариство. А в мене там працював брат. Так ми через нього і познайомились. Це було в березні, в мого племінника на дні народженні, а в серпні вже одружилися.

– Тобто довго не думали?

– Ну, мені тоді вже 26 років було. Що скажеш, старий хлоп, що там ще думати, женитись треба.

– І хто ж із двох фінансистів керує сімейним бюджетом?

– У нас немає чіткого поділу. Фінансові рішення приймаємо разом, але якщо дружина чогось захоче, то нікуди не подінешся. Господарку, в основному, веде вона, а я вирішую більш масштабні, загальні питання.

– А доньки чим займаються, також рахують гроші?

– Доньки контролюють тільки свої заощадження. Старша – Катя – закінчила Чернівецький університет, вона – юрист, як бачите, відбилася від рук. Заміж видали цього року, тепер маю ще й зятя Максима. 2012-й для мене багатий на приємні події: в Україні відбувся чемпіонат Європи з футболу, дочку заміж видав, мені 50 років, ще й вибори, але їх чіпати не будемо. А молодша донька вчиться на 3 курсі також Чернівецького університету, на факультеті міжнародної економіки. Вона в нас – справжній лідер, голова профсоюзного комітету факультету, відмінниця, словом, дуже відповідальна дитина. Вони в мене обидві такі, мабуть, у батька вдалися (сміється). 

МИГДАЛЕВА МРІЯ ГОЛОВНОГО СКАРБНИКА РАЙОНУ

– А такий відповідальний чоловік, окрім таблиць і цифр, ще чимось розважається?

– Ну, як Ви вже зрозуміли, моє хобі – це футбол. Звичайно, бігати, як колись, я вже не можу, але ще трохи тренуюся. Зазвичай нас організовує Дорож (завідувач відділу у справах сім’ї, молоді та спорту. – ПРИМ. РЕД.). Граємо то в п’ятій, то в сімнадцятій школі в міні-футбол.

А ще одне моє захоплення – город. Змінюю вид діяльності, беручи до рук лопату чи сапу, і таким чином відпочиваю. На 10 сотках землі в мене є всього потрошки. Дружина займається помідорами, морквою та квітами, а я – картоплею та садочком. Посадив уже десь близько тридцяти дерев. Протягом декількох останніх років збираю власний урожай: яблука, грушки, сливи і навіть фундук цього року зародив. А торік я мав чималий урожай персиків. З двох дерев зібрав десь 5 ящичків. А от цього року весь цвіт обмерз.

Маю ще одне екзотичне дерево – мигдальний горіх. Та от ніяк не хоче він плодоносити. Зернятко я сам привіз із Криму. Одного разу, відпочиваючи в Чорноморську, побачив, як діти збивають щось із дерева і їдять. Підійшов ближче, побачив, що то щось, схоже на наші горіхи, також зелене, але мохнате і трішки продовгасте. Запитую, що це таке, а вони мені: «Мигдальний горіх». Тепер я вже знаю, що ці горіхи є двох видів. Один – дикий, він має дуже різкий запах і використовується в кондитерські вироби. Його фактично неможливо їсти, бо такий гіркий, аж пече в роті. А є ще окультурений, якраз його нам і продають. Кажуть, що він дуже корисний. Я набрав там цих плодів і висадив вдома. Гарне деревце вже виросло, але ще не родить. Агрономи кажуть, що воно з кісточки набагато пізніше буде плодоносити, чекатимемо.

– Чи є ще якісь нереалізовані плани чи мрії, окрім плодів мигдалевого дерева?

– Я не хочу сказати, що всього досяг чи все встиг зробити, але будинок маю, сад посадив, криницю викопав, двох прекрасних доньок виховав, ну, сина не маю, але вже пізно, буду чекати на внуків. Головне, щоб усі були здорові. Я відчув це, коли втратив батька. Ми якраз мали переїжджати в нове приміщення фінуправління. Тато тоді вже лежав хворий у районній лікарні, зовсім поруч. І казав, що я от вийду, ти мене поведеш, покажеш, де ти тепер сидітимеш. 1 лютого 2011 року в нас було офіційне відкриття, якраз у той день помер батько. Так і не встиг зайти до мене в кабінет…

Знаю із власного досвіду, що немає нічого гіршого, ніж коли хворіють рідні. Буде здоров’я, буде і щастя, і достаток. Ну, не буде 100 тисяч у кишені, буде п’ять, чи навіть тисяча. Не будемо пити дорогої кави, будемо пити звичайний чай з медом і м’яткою. Головне, щоб у колі рідних і близьких людей, з величезним задоволенням.