ДО ХЛІБА – ЧЕРЕЗ БРУХТ І КРИГУ
Про старт у бізнесі цієї людини можна написати цілу книгу. Ми ж спробуємо вмістити в одній газетній шпальті відверту розповідь про ладнання кар’єрної драбини та життєві перепетії відомого в місті бізнесмена, депутата міської ради, мецената і благодійника, директора ТОВ «Український кристал» Володимира ЮР’ЄВА.
Народився наш співрозмовник у Кам’янці-Подільському в сім’ї військових. А тому до 10 ро¬ків разом із родиною кочував по всьому Радянському Союзу. І лише після того, як батько залишив військову службу, всі разом повернулись до його малої батьківщини – Голоскова. Далі була служба у лавах Радянської армії, одруження, навчання в Київському університеті туризму, економіки і права.
А от будувати кар’єру ще зовсім непристосований до життя Володимир Юр’єв почав у
21 рік. І стартував він не з хліба, булочок і кексів, а з металобрухту.
МЕТАЛЕВА ПОСВЯТА У БІЗНЕСМЕНИ
Я одружився в 21 рік. Дружина тоді навчалась у педагогічному інституті, а я був безробітним. Ми одразу ж ви¬рішили, що житимемо окремо від батьків, а тому на останні весільні гроші винайняли однокімнатну квартиру в Кам’янці. Бувало й таке, що не мали за що купити продуктів. Зранку вип’ємо чаю, а ввечері купимо на «п’ятачку» стакан соняшникового насіння – і гайда тинятись по місту. Та все ж це були найкращі життєві миттєвості. Все було так спокійно і безтурботно, ми насолоджувались одне одним кожну хвилинку. Однак довго це продовжуватись не могло, потрібно було шукати роботу.
Одного разу я знайшов у газеті (до речі, в «Подолянині») оголошення про набір працівників до київської фірми. Зателефонував. Виявилось, що потрібні приймальники метало¬брухту, але вакантні місця вже всі зайняті. Тоді я зрозумів, що маю чимось зацікавити столичну компанію. Уявіть собі: йду я, 21-річний хлопець у дірявих кросівках і джинсах, до тодішнього директора заводу «Електрон». Заявляю йому, що я – представник київської фірми, яка за¬ймається збиранням метало¬брухту, і можу викупити в нього зайвий метал. Але і тут я отримав відмову, та все ж залишив свій номер телефону. Не повірите, минають дні три-чотири, і до мене телефонує той же директор та заявляє, що може продати мені 9 тонн кольорового металу, оскільки йому терміново потрібні гроші на закупівлю новорічних подарунків для працівників. Це була моя перша сер¬йозна угода. Що і як робити да¬лі, – уявлення не мав. Це згодом, через декілька років, набувши досвіду і налагодивши контакти та знайомства, вже через нашу компанію проходило відсотків 70 металобрухту всього регіону, та ще й частина сусідніх. А спочатку все крутилося суто на везінні, а може, і навіть на якійсь авантюрі та нерозумінні того, що ти робиш. Просто було бажання пробивати стіни, нічого не боятися і досягати поставлених цілей.
– Але ця сфера діяльності, як я розумію, залишилася лише на рівні металевої посвяти у бізнесмени?
– Можна і так сказати. У 26 років мені вже стало зрозуміло, що металобрухт – це тимчасове явище, а не постійний бізнес. Він мене почав дратувати. Причина цілком очевидна: на цьому авторитету не збудуєш. Але хочу сказати, що хоч цю справу всі сприймають у якомусь негативному забарвленні, від неї була й чимала користь. По-перше, збирався ресурс, який фактично валявся під ногами. По-друге, я пам’ятаю 99-98 роки, коли люди жили на межі злиднів, особливо пенсіонери. І одного разу до нас прийшла бабуся, принесла в пакетику 2-3 кг якогось кольорового металу, здала і сказала: «От якби не ви, то я б вмерла з голоду!».
ВІД МЕТАЛУ – ДО КРИСТАЛУ
– То як все ж таки Ви пере¬йшли від металобрухту до
керівного крісла директора «Українського кристалу»?
– Я просто вирішив, що потрібно рухатись до виробництва. Стартовий капітал на той час існував. Потрібно було ли¬ше знайти підприємство, яке б я міг осилити своїми фінансами і дати життя. 2003 року ним став «Український кристал». Ми хотіли відновити його як горілчаний завод. Зрозуміло, що в цій сфері я був новачком. Щоб освоїтись і мати з того прибуток, потрібно було кидати металобрухт і повністю відда¬ватись підприємництву. В пер¬ші три роки жодних прибутків ми не бачили. Ледве зводили кінці з кінцями. Але нас врятувало заморожування фруктів і овочів.
– Знову новий і невідомий етап. Звідки така жага до кардинальних змін?
– Ідея акцентувати роботу на заморожуванні прийшла випадково. Якось я купив півкілограмовий пакет замороженої полуниці. Приніс його додому і поставив танути. Чесно скажу, спочатку страшенно розлютився, бо 100 грамів моєї полуниці стекло разом з льодом, але коли зварив з неї компот і взимку відчув справжній аромат і смак свіжої ягоди, то був приємно здивований. Це мене зацікавило, тому почав вивчати технологію заморожування свіжих овочів і фруктів. Виявляється, при такому зберіганні вони залишаються корисними, смачними та ще й мають найбільше вітамінів впродовж довгого часу. Сумнівів не було, і ми почали займатись «заморозкою». Для цього потрібно було чимало коштів, довелось продати філію в Старому місті, максимально очистити завод від старих і непотрібних установок. Потім встановили на підприємстві холодильники й знову поринули в нову, ще холодну для нас сферу. Та результати вийшли, на диво, теплими, я б навіть сказав – гарячими. Не обійшлось і тут без везіння та прихильності Фортуни – мене звели із серйозними замовниками з Ізраїлю та Голландії, з якими були підписані потужні контракти. Із захопленням згадую 2007 рік, коли ми зробили 800 тонн заморозки. Щоправда, казусна ситуація вийшла з ізраїльтянами, котрі замовили в нас 150 тонн молодої мороженої картоплі. Ми тоді робили такі набори – бульба приблизно однакового розміру, олійка, часничок і зелень. Тобто, залишалось лише кинути до каструлі, посолити – і страва готова. Відправили ми першу партію, замовникам усе сподобалось. Готуємо другу, як раптом в Ізраїлі вводять квоту на ввезення картоплі, охороняючи свого сільгоспвиробника. І вони в нас уже не змогли забрати товар. Збути його в Україні було не так уже й легко, адже наші люди не звикли купувати картоплю, та ще й морожену, в супермаркетах. То домовлялися про збут з різними базами відпочинку і санаторіями, так і викрутились. А от з голландцями все йшло якнайкраще, ми морозили для них перець і баклажани, перспективи вимальовувались доволі райдужні, та палицю в колеса вставила криза.
До того ж проблема ринку за¬морожування в тому, що це ли¬ше сезонний бізнес, хоча й прибутки чималі, але він працює максимум півроку. Тобто, з травня до жовтня проводиться заготівля та заморожування продуктів, потім місяць-два – продаж цього всього товару, і десь до Нового року маємо згортатися. А в наступні шість місяців потрібно просто утримувати працівників, бо розпустиш спеціа¬лістів, то наступного року їх прос¬то не збереш.
Але робили люди важко. Пам’ятаю ситуацію, коли за годину до закінчення робочої зміни потрібно було завантажити в ручному режимі фуру трилітровими банками. На годиннику одинадцята ночі. Прийшов до мене завгосп і каже, що робітники відмовляються це робити сьогодні, просять перенести на завтра. А мені терміново потрібно було відправити машину опівночі. Я збираю всіх, навіть водіїв, і кажу: «Давайте так: я ці банки почну носити, а ви за мною. Якщо я по дорозі когось обжену, то ви мені даєте 50 гривень премії, а якщо хтось обжене мене, то, відповідно, отримає нагороду від мене». Потім я вже й пошкодував, що вніс таку пропозицію, бо на наступний день так боліли руки і ноги, що навіть не вийшов на роботу, але фуру ми таки відправили вчасно.
– То, крім заморожуван¬-
ня, завод тоді ще чимось займався?
– Звичайно, цей процес роботи за схожістю торкнувся і ринку консервації. Ми почали працювати і з Київською компанією, і з Дніпропетровською, і з Донецькою, бо ж усі при замовленні цікавилися, чи не займаємося ми раптом і консервацією. Відповідь була одна: є попит – буде й пропозиція. Нам різниці немає – перемити овочі й кинути у холодильник чи банку. Так з’явилася і консервація. Перший рік ми зробили 17 тис. банок, а наступного – вже 100 тис. банок.
– І де ж сьогодні ці всі надбання?
– А все прибрала криза. Я вам скажу, що час розвитку бізнесу України був до 2008 року, далі все вмерло. Ми мали кондитерські цехи по всій країні – в Києві, Прилуках, Львові, навіть почали будуватись у Криму. В Кам’янці все також прогресувало, але в один «прекрасний» момент втратили все. Залишився тільки хліб, який нас і витягнув за вуха. Тому в останні три роки ми до нього повернулися обличчям. На хліб сьогодні орієнтуємось як на основний продукт.
РЯТІВНОЮ СОЛОМИНКОЮ
СТАВ ХЛІБ
– А як же з’явився хліб, Ви говорили лише про метал, спирт, заморожування та консервацію?
– Як я вже казав, овочі та фрукти – справа сезонна. Утримувати персонал по півроку без жодних доходів було важко, адже тоді на заводі працювали 27 постійних робітників. Так і з’явилась випічка. В нас стояли дві невеличкі печі (чесно кажучи, аж смішно про них сьогодні згадувати), і ми почали пекти кекси, щоб мати хоч якісь кошти на утримання колективу.
Згодом нас почали питати за хліб. Ми їдемо до Польщі, знаходимо польських пекарів, з якими дружньо працюємо до сьогодні, і вони нас вчать, як потрібно пекти хліб. Водили нас на свої комбінати. Потім ми поїхали з такою ж екскурсією до Німеччини. І знаєте, я тим усім так захопився!
Приїхав до Кам’янця-Поділь¬ського з новими знаннями і до¬свідом, поставив першу маленьку піч, купив дві «газельки», нарізувальні машинки і почав першим у місті пекти фасований різаний хліб. Спочатку готували десь близько 3 тис. буханок у день. То нас тут розривали. На¬віть була така ситуація, що два директори магазинів між собою побилися через наш хліб. Але на найбільшому сплеску хлібної ейфорії ми дали маху, який нам потім дорого обійшовся. Коли був шалений попит на нашу продукцію, потрібно було терміново розширятися, що ми й пообі¬цяли замовникам, але всі «кристалівські» заощадження пішли на закупівлю продуктів для заморожування, а клієнти залишилися лише з нашими обіцянками. Цим ми й відлякали їх. Знадобилося два роки, щоб довести всім, що «Український кристал» – це стабільний і надійний партнер на хлібобулочному ринку. Тепер цей напрямок для нас є основним, на нього спрямовані всі зусилля й кошти. За останні три роки ми збільшили потужність заводу десь у три рази. Відповідно зросли обсяги виробництва, ми знову повернулись до кондитерки. Хоча в майбутньому плануємо відроджувати
й ринок заморожування в Ка¬м’янці.
ПРО БЛАГОРОДНІ СПРАВИ ТА ВІДПОЧИНОК
– Володимире Васильовичу, в місті вас знають не лише як успішного бізнесмена, а й як мецената та благодійника. Що підштовхнуло до цієї «нерентабельної» справи?
– Тут я керуюся єдиним правилом: якщо це місто і ці люди дають мені можливість працювати і заробляти, то я маю бути їм вдячний. Та й взагалі вважаю, що пам’ятники потрібно встановлювати не з бронзи, а з власних справ. Одного разу я взявся відремонтувати сходи Фаренгольца, збудовані ще років 150 тому також меценатом-бізнесменом. Знаєте, за цих півтора століття відбулось багато чого – революції, війни, перевороти, зміни правителів, а сходи як стояли, так і стоять. Як на мене, саме таку пам’ять після себе й треба залишати.
Хоча впевнений, що допомогти всім просто неможливо. На¬віть якщо 9 разів ти прийдеш на допомогу, а на 10-й відмовиш – можеш стати лютим ворогом. Але вважаю: треба, щоб люди про тебе думали якнайкраще. Бо ж якщо зранку 20 чоловік подумають, що ти – погана людина, а 50 – що хороша, то останні переможуть, і тобі на душі буде легко та добре.
– В такому напруженому робочому графіку на відпочинок часу вистачає?
– Не відпочивати я не можу. В мене троє синів – Борис, Антон і Володимир, які у вихідні мене просто розривають. Коли я ввечері приходжу додому, то ще з порога старший забирає в мене пакети, а молодші хапаються за ноги – і так ми вже всі вкупі йдемо до хати. От у ці вихідні їздили дивитись на екзотичних рибок в Будинку культури та на звіряток у ЕНЦУМі. А взагалі, я із сім’єю люблю відпочивати за містом. Взимку – це лижі, а вліт¬ку – ліс, озера, річки.
– Може, й хобі маєте?
– Маю, я ж затятий рибалка. Цього року побив власний рекорд – зловив 6 кг риби. Друзі намагались з мене зробити й мисливця, подарували спеці¬альну амуніцію, я придбав рушницю. Але коли ми вперше поїхали на полювання, то я був схожий на новорічну ялинку: весь обвішаний різними мисливськими атрибутами – патрони, фляга з віскі, рюкзак. Та коли мене прогнали лісами і горбами десь кілометрів двадцять, то мою рушницю вже ніс знайомий, рюкзак – другий, флягу – третій, а я ледве волік ноги позаду і роздаровував усім патрони, бо вони теж важелезні (сміється).
А от що я дійсно люблю, то це куховарити. Щосуботи сини прокидаються і запитують не в мами, а в тата, що буде на сніданок. Для них я щоразу готую спеціальну страву, яка називається «Папин салат».
– А рецептом поділитесь?
– Так, у ньому я змішую все, що люблю: мідії, сир, консервовану кукурудзу, ананас і гарбузову олію. За допомогою такого от нехитрого рецепту в результаті маю три пари рідних, задоволених оченят і поцілунок від коханої, які заряджають мене на весь наступний робочий тиждень.