ЛІКЕЙСЬКИЙ САД ТАМАРИ КОВАЛЬСЬКОЇ
Людину, для якої професія є не просто роботою, а справжнім покликанням і життєвою місією, упізнаєш одразу. В цієї людини, навіть через понад три десятки років нелегкої праці, очі сповнені запалу й ентузіазму, вона горить усе новими ідеями й рішуче налаштована пожертувати власним часом, власними потребами й навіть здоров’ям – заради справи всього життя.
Директор Кам’янець-Подільського міського ліцею Тамара КОВАЛЬСЬКА – саме з таких людей. Про ліцей, якому присвятила рівно 20 років життя спершу як учитель світової літератури, згодом – як заступник директора і тепер – як керівник, вона може розповідати нескінченно. Пишається до глибини душі і педагогічним колективом, і учнями та випускниками, і здобутками цього елітного навчального закладу, визнаного одним із найкращих не лише в Хмельницькій області, а й в Україні.
Напередодні свого ювілею, який припадає на 18 лютого, Тамара Григорівна не поспішає підбивати підсумки – адже в ліцеї щодня, наче у вулику, кипить-гуде буденна кропітка праця, втілюються свіжі ідеї, плануються нові проекти. А ще ж є і господарчі справи, щоб створити ліцеїстам комфортні умови для навчання й наукової діяльності. Та попри відповідальну посаду, Тамара Григорівна залишається вчителем і з особливою теплотою говорить про своїх учнів.
ВИХОВАННЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КНИГИ
– Тамаро Григорівно, як нам відомо, Ви прийшли працювати в ліцей рівно 20 років тому завдяки своїй доньці…
– Справді, вийшло так, що наша родина у серпні 1992 р. переїхала до Кам’янця-Подільського з Німеччини – на нове місце служби мого чоловіка-офіцера. Старша донька Ольга пішла на навчання до ліцею, на іноземну філологію, і саме вона підказала, що невдовзі має звільнитись місце вчителя світової літератури. Так, на запрошення тодішнього заступника директора з навчальної роботи Інни Блажкової я з 11 січня 1993 року працюю в ліцеї. Через п’ять років директор ліцею Валентина Миколайчук запропонувала мені посаду свого заступника з навчально-методичної роботи, а у червні 2009 року я змінила Валентину Михайлівну на посаді директора.
– Але й досі викладаєте літературу?
– Так, я і надалі працюю як учитель, і це приносить мені величезне задоволення, тому що є потреба в духовному спілкуванні з дітьми. Мені потрібно бачити їхні очі, чути, як вони міркують про сьогодення, як сприймають кращі твори світової скарбниці. 9-11-й класи – це той вік, коли формується особистість. Я впевнена, що і ті твори, які ми читаємо, і особистості самих письменників закладають важливі цеглинки до світогляду учнів.
– Чи до снаги сучасним підліткам, котрі зростають в епоху телебачення й Інтернету, серйозна література?
– На жаль, читацька культура і читацька аудиторія, порівняно з тими ж 20 роками тому, зменшилась набагато. Діти й молодь тепер читають дуже мало, і це тривожить. Ми, вчителі літератури, говоримо з дітьми про те, що живе спілкування з книгою – це один із найважливіших чинників у формуванні особистості, пробудженні й поглибленні духовності.
Я наводила своїм учням такі цифри: середньостатистичний українець купує в рік літерату¬ри на 1 євро 95 центів, а європеєць – на 195 євро. І річ не лише в тому, що українці менше заробляють. Батьки надто зосереджені, щоб вивчити дітей, одягнути, нагодувати, купити той же комп’ютер, а от прищепити любов, потяг до читання – це здається не так важливо. Та я вважаю, що саме з цього й має починатися родинне виховання.
– А у Вас самої після насиченого робочого дня ще знаходиться час для читання?
– Обов’язково! Кожен свій день я завершую гарною книгою, бодай декілька сторінок перед сном. Наприклад, тепер, оскільки в мене був цілий блок поезії в 11-му класі, я перечитую листування Рільке, Пастернака і Цвєтаєвої. Перед цим перечитувала щоденники дружини і музи Булгакова – Олени Сергіївни. Ще раніше – кілька романів Фейхтвангера. Часто перечитую свого улюбленого Чехова. Він дуже близький мені і як митець, і як людина – за світоглядом і життєвими принципами, а його відомий вислів «У людині все має бути прекрасним – і обличчя, і одяг, і душа, і думки» став моїм життєвим кредо.
БУТИ АВТОРИТЕТОМ, СПІЛКУЮЧИСЬ НА РІВНИХ
– Тамаро Григорівно, збоку Ваш професійний шлях виглядає доволі гладким. А яким був початок?
– Я починала педагогічну діяльність у Кривому Розі, де служив чоловік. Це була школа у досить складному в соціальному плані районі – там розташовувався завод будматеріалів, на якому працювали люди, що повернулися з місць позбавлення волі. Як класний керівник, я отримала восьмий клас у кількості 45 учнів, серед яких поряд із дітьми вчителів, лікарів, військовослужбовців навчались і діти колишніх засуджених. Було надзвичайно важко добитися взаєморозуміння між цими різними дітьми.
А наприкінці навчального року нас, як тоді було прийнято, відправили на 10 днів у літній трудовий табір – працювати на колгоспних полях. І важко було не на тих полях – там ще діти хоч були керованими. А от вечори перетворювались на справжнє випробування: треба було добитися, щоб ці «важкі» діти разом з нами брали участь у вечорах відпочинку, а потім вчасно вкласти їх спати і до ранку протримати у своїх кімнатах.
Мій перший клас став моїм «бойовим хрещенням» і загартуванням, та зрештою я впоралась, і в мене досі зберігається альбом, який перші учні зробили своїми руками мені на згадку. А зв’язок із ними подекуди з’являється й сьогодні, хоча вони вже давно мають власні сім’ї й дорослих дітей.
– А які труднощі виникають із дітьми тепер?
– Найбільша складність у тому, що для них немає визнаних авторитетів. Можливо, так впливають соціальні мережі, але тепер підлітки почуваються дуже розкуто й самовпевнено в будь-якому місці, за будь-яких обставин. Вчителю надзвичайно важко завоювати повагу й бути авторитетним наставником, спілкуючись із учнем на рівних.
– Тамаро Григорівно, не можу обминути сумної тенденції – все більше випускників кам’янецьких шкіл, і серед них ліцеїсти, не хочуть вступати навіть у найпрестижніші українські виші, виїжджають на навчання до Польщі, звідки, ясна річ, повертатися вже не планують. У чому причина і що з цим, на Вашу думку, можна вдіяти?
– Це дуже прикра тенденція, з якою ми вперше стикнулися торік, як то кажуть, лоб у лоб. У нас із 97 випускників 2012 року 13 вступили на навчання у вищі школи Польщі, Росії, Італії й Голландії. Сьогодні класні керівники 11-х класів доповідають про те, що ця цифра 2013 року зросте щонайменше до 30 осіб. Чому? Вищі школи Польщі нічим не кращі за престижні виші України, однак навчання там обходиться дешевше, а по його завершенню є гарантія працевлаштування на роботу, яка забезпечить гідне життя. А польська молодь, у свою чергу, в пошуках більш високооплачуваної роботи виїжджає до Німеччини, Голландії, Франції тощо. Зрештою, і українські абітурієнти бачать у Польщі певний трамплін до країн Західної Європи. Тому, як би не було прикро, але ні у нас, вчителів, ні у нашої держави немає аргументів, щоб переконати учнів не кидати своєї Батьківщини…
МОЛОДІСТЬ ДАРУЮТЬ ДІТИ
– Тамаро Григорівно, про ліцей ми, звісно, можемо говорити до безконечності, але ж хочеться дізнатися, якою Ви є поза директорським кріслом – вдома, в родині…
– Насправді ліцей – це значна частина мого життя, яка завжди забирала багато часу з особистого життя. Мабуть, це й добре, тому що та праця, ті роки, віддані закладу, не були марними. Є не одне покоління успішних випускників ліцею, які реалізувалися як фахівці – яскраві, самобутні, і в їхньому успіху є й моя часточка праці.
Але й поза роботою також вважаю себе щасливою людиною, бо в мене міцна родина, ми з чоловіком виростили двох доньок. Вони обидві закінчили наш ліцей, здобули по дві вищі освіти. Старша Ольга тепер викладає іноземну мову в ліцеї і є аспіранткою К-ПНУ ім.І.Огієнка. Вона заміжня, вже потішила нас онучкою Яночкою – їй п’ять роч¬ків. Молодша Олена також за¬міжня, живе і працює в Києві.
– Чоловік мужньо переносить Вашу любов до роботи?
– Так, він уже адаптувався. Для нього дуже важкими були перші роки, коли я стала заступником директора ліцею. Звісно ж, виникали і претензії, і навіть образи, але він військовий – завжди розумів, що служба є служба. Він знає й поважає те, що ліцей – це важлива частина мого життя.
– А як два командири вживаються на одній території?
– Вдома я намагаюся бути дуже м’якою й улесливою, я не керую. Але чоловік мені багато допомагає. Я, наприклад, не знаю, що таке магазин чи базар – всіма продуктами забезпечує чоловік, а моє завдання – приготувати, прибрати, створити затишок.
– І все ж таки, як Вам вдається поєднувати такі несумісні для багатьох жінок речі, як улюблена родина і улюблена робота?
– Перше – це залізні самодисципліна і самоорганізація. Щоб усе встигати, потрібно дуже чітко планувати робочий день. Це напрацьовувалось роками. Мій чоловік часто бував у відрядженнях, літніх і зимових таборах, а в мене народжувались доньки, я рано вийшла на роботу, а школа завжди, навіть коли я була простим учителем, вимагала особливої віддачі. І саме життя змушувало так організовувати свій день, щоб усе встигнути: і по роботі, і вдома створити затишок, і приділити багато уваги чоловікові та дітям.
– І при цьому ще й втримати психічну рівновагу, не зірватися…
– Ви знаєте, мабуть, я по натурі – людина доволі врівноважена. Звісно, робота з людьми – це складна праця, але вона компенсується спілкуванням з діть¬ми. Позитивні емоції, отримані від учнів, допомагають нам, педагогам, так довго зберігати молодість – і в душі, і на обличчі. А ще мене заряджає енергією природа. Понад 20 років у нашої сім’ї є дача на Дністрі, в Усті. Краєвиди там – кращі за кримські, багато води й повітря… Я обожнюю працювати на землі, вирощувати квіти й овочі – це забирає весь накопичений негатив і повертає душевну гармонію.
– Тамаро Григорівно, наостанку банальне запитання: Ваші подальші плани, побажання – щодо професійного та особистого життя?
– На це запитання справді важко дати якусь оригінальну відповідь. У мене мама старенька, 86-й рік їй, і я бачу, як ми все ж таки залежимо від нашого фізичного стану. Тому моє таке банальне побажання: бути якомога довше здоровими всім близьким і рідним. А щось іще особливого бажати від життя… Мені здається, я – щаслива людина. Все те, що дороге й цікаве, я маю на сьогодні.