НЕВГАМОВНИЙ ВЕТЕРАН

Переступивши поріг квартири 90-літнього кам’янчанина Юрія СОЛОВЙОВА, складається враження, ніби потрапив до картинної галереї. Його художні роботи розвішані на стінах усіх кімнат, а деякі лежать 

у коробці – місця не вистачає. А ще цей чоловік творчої натури – справжній воїн-герой, який під час Великої Вітчизняної війни на передовій громив фашистів. Чотири поранення, три ордени Червоної зірки та безліч спогадів принесла війна в таке різнопланове життя Юрія Сергійовича.

БІДА НАВЧИТЬ, ЯК НА СВІТІ ЖИТЬ

Cаме дитинство навчило Юрія бути настирним і заповзятим. Народився він 1923 року в колишній столиці Казахської СРСР Алма-Аті в родині військового лікаря. Згодом його батька партія направила працювати в Алтайський край. Коли Юрію було 10 років, батько помер. У ті голодні роки мати розуміла, що не зможе сама прогодувати чотирьох дітей, тож віддала двох синів у дитячі будинки.

– Коли було холодно, я жив у дитбудинку, а щойно наступала весна, тікав у ліс, там полював, рибалив, – розповідає Юрій Сергійович.

Майже як у Фенімора Купера! А через чотири роки, закінчивши 7 клас, Юрій повернувся до матері. Для того, щоб матеріально підтримати сім’ю, він з 14 років почав працювати теслярем.

ТРИ ЧЕРВОНІ ЗІРКИ

1941 року, коли розпочалася війна, Юрій Соловйов якраз пішов до армії. Його одразу відправили до окремого лижного батальйону диверсійного призначення Волховського фронту.

– Починав воювати під Ленінградом. Тоді батальйон боровся з фінами, – згадує Юрій Сергійович. – Ми підривали, палили склади, викликали паніку, а потім йшли звідти. Це була зима, сніг випадав до двох метрів – без лиж не пройдеш. Ті, в кого вони ламалися або хто мав поранення, так і залишалися на місці, приречені на смерть, оскільки не було можливості забрати із собою товариша. Ми їм тільки давали гранати та боєприпаси, щоб у снігу копали окопи, захищали себе та затримували ворога. А я зметикував, що краще взяти менше гранат, але прихопити з собою цвяхи і кутики металу. Був випадок, коли командир загону зламав лижу і вже подумав, що приречений на загибель. А я його лижу взяв, витягнув два кутики, прибив посередині жерсть і знову одягнув на командира. Він мені потім видав медаль.

Наприкінці 41-го року Юрія Соловйова поранили. Після повернення зі шпиталю він був зарахований до артилерійської частини, де воював до 1943 р., коли його направили в артилерійське училище в Пензу. В жовтні 43-го, вже лейтенантом, він повертається на фронт. Юрія призначили командиром вогневого взводу 45-міліметрових гармат, і відтоді його життя було на передньому краї.

При звільненні Риги молодий боєць отримав друге важке поранення, але знову повернувся в стрій – воював у складі 1-го Білоруського фронту. Вже на чужій землі ворожа куля втретє зачепила Соловйова. За бойові дії в місті Шнайдемюль Юрій був нагороджений орденом Червоної зірки вперше.

Під час боїв за Берлін Юрій Соловйов уже командував батареєю і за підбитий танк «Тигр» знову отримав орден Червоної зірки.

За декілька днів до жаданої перемоги, 6 травня 1945 р., його було поранено вчетверте.

– Німці хотіли переправлятися через Ельбу, – розповідає Юрій Сергійович. – Я витягнув на дамбу гармату – і давай по них! А хтось із німців дістав кулемета і зарядив мені по ногах.

Проте передової герой не залишив, добивши фашистів до кінця. Зустрівши День Перемоги на милицях, Соловйов отримав третій орден Червоної зірки за останні дні боїв.

ПО СУСІДСТВУ З ЯПОНЦЯМИ, або ФОТОАПАРАТ ВІД МІКОЯНА

З настанням мирного життя для військового Юрія Соловйова пригоди не закінчилися. 1946 р. його відрядили служити на Курильські острови, де на той час проживали японці, однак територія вже перебувала у володінні СРСР.

– Служив я командиром вогневої точки, – розповідає Юрій Сергійович. – Зима там жахлива, а весна, літо і осінь – чудові. З радянських людей тут жили лише військові, для яких побудували дерев’яні казарми, однак я жив у японців на квартирі, де мені подобалося. В них для купання була велика дерев’яна бочка на двісті відер води. Воду гріли цікавим способом: спускали на мотузці у бочку гаряче камін-

ня – і вода нагрівалася до будь-якої температури. Купатися там було дуже добре.

Але я з японцями ніколи не їв. У них у дворі жило багато собак, але не такі, як наші, а жирні та ліниві (їх відгодовували рибою). Цих собак японці живими вішали на добу в сараї за задні ноги. Після того собакам перерізали горло, кров стікала, м’ясо ставало білим, і вони сиділи смакували. Я на таке дивитися не міг.

Одружуватися там не було як – наших дівчат не було, тільки японки. Проте існував закон: якщо зачепиш їхню дівчину – то отримаєш заслання на Чукотку або Сахалін. В японців були магазини, ми ходили купувати курей, цукерки, самогон, але близьких стосунків з ними не допускали. 1949 року їх усіх вивезли до Японії.

Дивовижна природа Курильських островів назавжди залишилася поруч з ветераном. Приїжджав у той час на острови відомий радянський політичний діяч Анастас Мікоян. Соловйов йому показав лежбища морських котиків та рибні місця Охотського моря, а в подарунок від одіозного політика отримав фотоапарат. Юрій Сергійович захопився фотографуванням на все життя, а в його альбомі й досі зберігаються чорно-білі згадки про тихоокеанські острови, де він служив до серпня 1950 р.

ВЧИТИСЯ І ВЧИТЕЛЮВАТИ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

Повернувшись до Алтайського краю, Юрій знайшов до вподоби дівчину та одружився. До Кам’янця-Подільського він поїхав служити за призначенням уже одруженим. Дружина Валентина влаштувалася на швейну фабрику, згодом стала начальником відділу праці та заробітної плати, тож її і досі там пам’ятають, хоч вона п’ять років тому відійшла у вічність. Разом вони виховали дочку та сина.

1960 р. в званні капітана Юрій Сергійович був демобілізований у зв’язку зі скороченням військовослужбовців, але місто над Смотричем так припало до душі, що вирішив тут залишитися на все життя.

Але куди було йти працювати військовій людині в цивільному житті? Тут стала в пригоді довоєнна професія тесляра. Влаштувався у ЗОШ №8 вчителем трудового виховання. Паралельно вчився у вечірній школі. Закінчивши 10-й клас, продовжив навчання в будівельному технікумі. Однак за час викладання в школі зрозумів, що робота з дітьми – це ще одне його покликання. Отож, твердо вирішивши освоїти педагогічну професію, вступив на історико-філологічний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. Після закінчення вишу почав викладати історію в школі №5. Історія стала ще одним захопленням Юрія Сергійовича.

– Я досліджував історію Росії, систематизував інформацію про події Великої Вітчизняної війни, – розповідає він. – У мене он скільки книг!

1970 р. колишньому військовому запропонували викладати військову підготовку в старших класах цієї ж школи, що він успішно і робив до 1984 р.

І хоча вже можна було відпочивати на пенсії, така активна людина сидіти без роботи не могла. Юрій Сергійович влаштовується працювати в міський архів, ще згодом – теслярем у Будинок офіцерів. І так – до 1992 р., коли невтомний воїн вдруге пішов на пенсію – здоров’я і роки не дозволили більше працювати.

ВІЛЬНИЙ ЧАС ТРАНСФОРМУВАВСЯ У МИСТЕЦТВО

Талант часом відкриваєш у собі там, де й не очікуєш. В Юрія Соловйова різні таланти проявлялися протягом усього життя. Хоча художній хист у нього був завжди.

– Малювати почав ще в дитинстві, – розповідає ветеран. – Колись на своєму будинку намалював ліс, з якого виходить ведмідь. Усі приходили дивитися і захоплювалися – тоді мені було 14 років.

Працьовиті руки Соловйова просто не могли сидіти без діла. Юрій Сергійович знову знайшов роботу до душі – почав займатися виготовленням картин з різних природних матеріалів (кори дерев, мушель, камінців), інтарсією, різьбою по дереву, випалюванням, пап’є-маше. В багатьох роботах знайшли відображення мальовничі куточки милого серцю Кам’янця-Подільського. Але найбільше кумедних картинок із гумористичним змістом, які можна довго із зацікавленням розглядати. За цими професійно виконаними роботами точно виставкова зала плаче – вони б сподобалися всім. Навіть досада бере – чому ця творчість захована від людських очей? Утім, гадаю, коли-

небудь вона таки вийде в широкий світ. А ветеран і досі працює над новими картинами.

А ще він пише вірші! Те, що відбувається в його душі, виливається в поезію.

– Коли я почав писати вірші? – згадує Юрій Сергійович. – Та хіба пам’ятаю. Ще на Курилах у стінгазети писав. Потім припинив, а вже в солідному віці знову відчув тягу до рим.

Не знаю, когда завершу я

Судьбой отпущенный мне срок,

Но вахту армейскую и трудовую

Я нес безотказно, как мог.

Ці рядки, написані Юрієм Соловйовим, мабуть, найкраще відображають його життя.

Дідусь, у голосі якого і досі відчувається твердий характер, не надто бажає хвалитися своїми життєвими здобутками.

– Живу тихо, спокій людський не тривожу, – каже про своє нинішнє життя колишній солдат, який славився шаленою, без інстинкту самозбереження, сміливістю.

Але це людина, яка живе, а не доживає, тому хтозна, де ще зможе знайти себе Юрій Соловйов.