ЗА ПІВВІКУ – НІ СЕКУНДИ В ОФСАЙДІ

Цей чоловік завжди при собі має велику щиру усмішку, жменьку гарного настрою та м’яч у руках. Про таких людей без краплі лукавості кажуть: «Він – ідеальний батько, дбайливий син, люблячий чоловік, душа компанії, майстер своєї справи». Словом, начальник районного відділу молоді та спорту Віктор ДОРОЖ у свої без декількох днів п’ятдесят – на своєму місці, й заміни не потребує. Запитаєте, звідки ж такі беруться? Все просто – їх у найнеочікуваніший момент «підкидає» доля, як буває із виграшем у лотерею.

– Взагалі-то, я був дитиною незапланованою, – сміється Віктор Олександрович. – Брат із сестрою старші за мене на 12 і 11 років. Батьки важко працювали в колгоспі, тримали велике господарство, про третю дитину й думати не хотіли. Але, як бачите, доля розпорядилася по-своєму, і 12 червня на світ з’явився ще один маленький Дорож. Ріс я, як і всі сільські діти: дитячий садок, школа, пасовище, худоба, а потім – армія, наш педінститут із факультетом фізичного виховання – нічого особливого.

– А коли вперше впіймали себе на думці, що життя доведеться пов’язати зі спортом?

– Не скажу, що мріяв про це з дитинства. Просто спорт мені легко давався. Дякувати Богу, здоров’ям природа не обділила, то чому б цим не скористатися? Ще в школі почав помічати, що фізично розвинутий краще за однолітків. Тому брав участь у різних змаганнях як районного, так і обласного рівнів. Декілька разів отримував пропозиції займатися в різних секціях, але батьки працювали, завжди були зайняті й можливості довозити мене в місто на тренування не мали. Тому над собою працював самотужки. Словом, усе йшло само собою, і лише у старших класах я зрозумів, що надалі по життю йтиму саме зі спортом.

НА СВОЄМУ МІСЦІ

– Так, 1983-го я вступив на факультет фізичного виховання до Кам’янець-Подільського педінституту, – продовжує Віктор Дорож. – На першому курсі одружився з дівчиною зі свого села, з якою зустрічався ще в школі. А вже на другому в нас із Валею народився старший син Олександр.

Після закінчення вишу працював у Довжоцькій, а згодом – Нігинській школах. 1997 року отримав місце методиста в райвідділі освіти. І вже 2000-го був призначений на посаду начальника відділу фізичної культури та спорту райдержадміністрації, на якій перебуваю й досі.

– Якби була можливість змінити професію, чи спокусилися б на щось інше?

– Така можливість була. Після армії міг піти працювати в колгосп (сміється). Та, якщо серйозно, я б ні тепер, ні колись ні на що не проміняв своєї роботи. Не бачу себе ані лікарем, ані бізнесменом, ані ще кимось іншим. Я – на своєму місці, люблю те, чим займаюся, люблю організовувати різні турніри, люблю і сам брати в них участь.

– Якийсь вид спорту особисто для себе в фаворитах маєте? Мені Ви чомусь завжди асоціювалися з футболістом.

– Це, певно, тому, що футбол – наймасовіший вид спорту. Мені важко визначитися, бо однаково люблю грати і у волейбол, і у баскетбол, і у настільний теніс, і у футбол. От, для прикладу, цього року відбувався чемпіонат району з волейболу. І наша команда з Нігина, в складі якої був я та двоє моїх синів, стала бронзовим призером. Потім брав участь у чемпіонаті району з волейболу серед ветеранів, там ми вже стали чемпіонами. Крім того, виступав на спартакіаді державних службовців України в складі команди Хмельницької області, де також посіли перше місце. А віднедавна виступаю і в гирьовому спорті, хоча раніше цим ніколи не займався. Але якось ми грали у волейбол і зайшли глянути на змагання з гирьового спорту, котрі відбувалися поруч. Із друзями побився об заклад, що теж зможу підняти гирю декілька разів. Спробував і зрозумів, що можна розвиватися і в цьому напрямкові. Сьогодні серед держслужбовців я завжди перший, виступаю і серед спортсменів. На останніх змаганнях «Богатирської слави Поділля» посів друге місце.

– І скільки ж підіймаєте?

– 16-кілограмову гирю за 10 хвилин підіймаю 232 рази, 24-кілограмову – 121 раз,

32-кілограмову – 59 разів.

– А Ви – азартна людина, якщо можете отак, побившись об заклад із друзями, розпочати нову сторінку в житті?

– Я помірковано азартний. Рубати з плеча не буду, але іноді люблю в компанії друзів перед якимось із матчів ставити на виграш тієї чи іншої команди. Дуже часто трапляється, що вгадую рахунок навіть доволі непередбачуваної гри.

– А за яку футбольну команду вболіваєте?

– Звичайно, за київське «Динамо». Це команда, з якою я йду ще від дитинства. І нехай у них нині не найкращі часи, та я терпіти не можу, коли плескають у долоні тим, хто виграє, але варто лишень програти – і всі відвертаються. Це ж спорт. Тому у важку хвилину своїх потрібно зрозуміти і підтримати. Хоча таке часто трапляється не лише в спорті, а й у житті: за собою люди недоліків не помічають, а от за іншими бачать найдрібніші огріхи. А так бути не повинно.

НЕ СПОРТОМ ЄДИНИМ – МУЗИКА, ПОМІДОРИ ТА ЖАРТИ

– Вікторе Олександровичу, крім спор-ту, якісь захоплення маєте?

– Чесно кажучи, на хобі просто не вистачає часу. Я люблю послухати музику, переважно сучасних російських і українських виконавців. Радіоприймач завжди налаштований на музичну хвилю – вдома, в машині, іноді навіть на роботі. Люблю вирощувати помідори, як розумієте, в селі для городу час завжди знайдеться (сміється). Ми саджаємо багато різних сортів. Сам за ними доглядаю, підв’язую, обриваю зайві пагінці, поливаю.

А ще я люблю жартувати. Особливо з дружиною й дітьми. Якось я забув вдома телефон. Валя передала мені його автобусом. Я зустрів, дивлюся – дзвонить вона: «Алло, ну що, тобі передали телефон?». Я серйозно так відповідаю: «Ні!». Спочатку пауза, а потім – таке панічне: «Та як ні?». Ще одна пауза, і ми вже разом заливаємося сміхом.

Хоча за такі витівки мені помстилися, і знову з телефоном. Тепер уже я загубив мобільний, ніяк його не могли знайти. Підняв на ноги чимало людей, вже й дзвонив до міліції, що потрібно робити в таких випадках. А десь під вечір мої знайшли телефон у машині й вирішили розвести вже мене. Телефонують на Валин телефон, дивлюся – мій номер. Я, такий щасливий, піднімаю слухавку, думаю, ну, хтось совісний знайшов, дзвонить, щоб повернути. По той бік дроту мені кажуть, що знайшли телефон, але потрібно під’їхати на Сахкамінь і взяти із собою 100 гривень як винагороду. Приходжу до Валі, кажу, що телефон знайшовся, дзвонили, просять винагороду за повернення. Вона каже, то їдь, забирай. Не знаю, як їм вдалося мене так вловити на гачок, але я беру ті гроші, вже сідаю в машину й збираюся їхати, і тут вони гуртом вибігають, регочуть на все подвір’я і показують мій телефон. Словом, було весело.

Взагалі люблю зранку прокинутися, пожартувати і так налаштувати себе на гарний настрій впродовж дня. Нехай то трохи штучно виглядає, але ж головне, аби на душі було класно.

– А як Ви любите відпочивати?

– По-різному. Хоча скажу одразу, що на моря їжджу рідко. Було, що відпочивав в Алушті на спартакіаді держслужбовців України або ж в Одесі на чемпіонаті України з пляжного футболу. А із сім’єю ми іноді вириваємося на Дністер. Взагалі-то я люблю активний відпочинок. Мені важко довгий час перебувати без фізичних навантажень, відчуваю якийсь дискомфорт. От, наприклад, свята новорічні, коли б тільки лежати й дивитися телевізор – я так не можу. Вже верчуся на тому дивані, нудьгую, не витримую, підриваю хлоп-

ців – і гайда ганяти м’яча по снігу. А ще я вже сім років поспіль купаюся на Водохреще і дуже цим задоволений. Відчуття неповторні, словами передати важко. Перший рік спробував сам, а наступного ми вже поїхали до річки із синами.

– Тобто свій запал і енергію передавати є кому?

– Звичайно, в мене є двоє прекрасних синів, якими я дуже пишаюся. Старший, Саша, працює тренером з футболу вже не перший рік, має непогані успіхи. Наш район сьогодні найкращий в області з жіночого футболу. Команду знають і в Україні, запрошують на різні турніри. Молодший, Андрій, закінчив економічний факультет ПДАТУ із дипломом магістра, одружився. Тепер я маю ще й донечку Наталку. Поруч жива й здорова мати, кохана дружина, діти, рідні, надійні друзі. Всі разом вони й роблять мене таким, який я є, – щасливим.