ЧОТИРИ СТИХІЇ неКОЛИШНЬОГО КАМ’ЯНЧАНИНА

– Звертайтесь до мене просто «Олексій», – запропонував на самому початку спілкування знаний український політолог, старший викладач кафедри політології Києво-Могилянської академії, журналіст, історик, поет, краєзнавець, кандидат історичних наук і наш земляк Олексій КОШЕЛЬ.

Прибічник демократичних стосунків, Олексій Миколайович навіть зі студентами поза стінами університету воліє обходитись без належного йому статусу звертання на ім’я й по батькові, віддаючи перевагу європейському стилю спілкування на рівних.

Ще в юні роки кам’янчанин Олексій Кошель знайшов себе в поезії, щиро захопився історією й журналістикою, зацікавився політикою, і зрештою саме ці чотири сфери стали наріжними каменями його життя. В свої 40 років, що виповнилися вчора, Олексію вдалося сповна реалізуватися і як науковцю-історику, і як журналісту, і як експерту-політологу. А от чи є в житті цієї успішної та надзвичайно зайнятої людини місце для романтики й поезії – спробуємо з’ясувати.

 «Я ЗАЛИШАЮСЬ ЧАСТИНОЮ МІСТА»

– Олексію, Ви виросли в Кам’янці, тут здобули освіту й розпочали кар’єру. Зізнайтеся, відчуваєте ностальгію за містом?

– Я б не говорив про ностальгію за Кам’янцем, адже насправді його й не залишав. Тут живуть мої батьки, брати, родичі, багато знайомих і друзів, я часто тут буваю. До того ж сучасні інформаційні технології дають змогу відслідковувати кам’янецькі новини в Інтернеті й спілкуватися з кам’янецькими друзями в соціальних мережах. Тож я залишаюся частиною міста.

Насправді для мене Кам’янець-Подільський не просто місто, в якому колись виріс. Це одне з моїх улюблених міст України. Місто, яке має дуже потужне наукове й інтелектуальне середовище. На відміну від більшості українських міст, кам’янецькі газети, зокрема «ПОДОЛЯНИН», друкують поезію і краєзнавчі матеріали. Кам’янчани люблять і знають історію міста й можуть провести екскурсію будь-якому туристу. На відміну від багатьох міст, тут поважають не дешевих поп-виконавців, а дитячий хор «Журавлик», у кафе можна почути дискусії про місцевих художників. Це атмосфера, яку не можна відчути ні в Алчевську, ні в Кривому Розі, ні в Єнакієвому, ні в сотнях інших українських міст. Це атмосфера, яка складалася століттями. А, для прикладу, Хмельницький, навіть якщо в ньому проведуть десятки оперних фестивалів, все одно залишиться містом великого ринку.

ЖУРНАЛІСТИКА: КУРС НА ІНТЕРНЕТ

– У студентські роки Ви вже проявили себе як майбутній журналіст: вели в «ПОДОЛЯНИНІ» разом з Олександром Бонем молодіжну сторінку «Поступ», а згодом працювали відповідальним секретарем газети «Кам’янець-Подільський вісник», коли його редактором був Олег Будзей. Сьогодні у багатьох друкованих та інтернет-виданнях публікуються Ваші статті. Схоже, захоплення журналістикою не минуло й досі?

– У Кам’янці я здобув важливий досвід у журналістиці. Згодом редагував видання Комітету виборців України – газету «Точка зору», ще кілька інтернет-проектів. Однак найбільш важливим для мене стала серія політологічних журналів під назвою «Нова влада», яку я розпочав з нуля і редагував впродовж декількох років. Кожен номер цього видання був присвячений аналізу однієї із актуальних тем політичного життя.

І за всі ці видання я насамперед завдячую тому досвіду, який отримав у кам’янецьких ЗМІ, і багатьом своїм друзям у Кам’янці-Подільському.

– Якою Ви бачите сучасну українську пресу?

– Сьогодні ми маємо велику проблему з тим, що і 2013 року в Україні у багатьох сферах збереглася «радянська модель». Це стосується також і журналістики. Ми досі залишаємося однією з екзотичних країн, де все ще існують державні засоби масової інформації. Свого часу відомий російський диякон Андрій Кураєв сказав таку фразу: «В очах нового Папи ми в кращому разі дивні бородані з околиці Європи». Ми перед західними сусідами також залишаємося «дивними бороданями» в галузі журналістики, тому що дуже важко в цивілізованому світі пояснити, що таке «державні ЗМІ».

Чому український парламент чи Нацбанк мають власні газети і телеканали? Чому зберігаються газети районних і міських рад, власні видання мають міністерства? Це ж нонсенс! На моє переконання, у ЗМІ має відбутися повне роздержавлення. Лише тоді, коли журналісти стануть незалежними від місцевої та державної влади, ми отримаємо здорову конкуренцію і свободу слова.

– Можливо, у Вас є якісь рекомендації й для недержавного «ПОДОЛЯНИНА»?

– Я вважаю, що українським газетам, у тому числі й «ПОДОЛЯНИНУ», потрібно плавно переходити в Інтернет. Не варто боятися, що ми втратимо паперові видання – маємо приклад західних країн, де інтернетизований значно більший відсоток населення (а в Україні це і так уже близько 70%), і при цьому паперова преса досі користується популярністю.

Але сьогодні ми все частіше маємо справу з новим типом журналістики, коли функції журналіста виконують громадяни, публікуючи матеріали в соціальних мережах, а інтернет-блогери часто мають значно більшу кількість читачів, аніж традиційні ЗМІ. Інтернет-видання виконують не лише інформаційну функцію – вони стають майданчиками для обміну думками в режимі реального часу. Надалі саме такі видання ставатимуть все більш впливовими. 

НЕ В МАНДАТІ ЩАСТЯ

– Олексію, Ви багато їздили за кордон на стажування і, крім того, багато подорожуєте. Який найбільш цікавий досвід винесли з цих поїздок?

– Більшість поїздок стосуються моєї роботи як політичного експерта. Зокрема, впродовж кількох років працював експертом британської міжнародної організації в регіоні Південного Кавказу: відвідав Грузію, Південну Осетію, Абхазію, Нагорний Карабах. Передусім це був виборчий і політичний досвід.

Особисто для мене дуже показовим є приклад змін у Грузії, де бував десятки разів, у тому числі до початку проведення реформ Михаїла Саакашвілі. Я бачив багато схожого в діях Саакашвілі та Ющенка, адже вони не просто були друзями, але й нерідко дублювали кроки один одного. Але якщо в Україні Ющенко анонсував реформу, а далі слів справа не йшла, то Саакашвілі впродовж кількох місяців впроваджував її в життя. І тому в Грузії просто неможливі події, які відбулися в нас у Врадіївці, оскільки там у ході реформування замінили 90% працівників правоохоронних органів, близько 80-90% працівників судових органів. Грузія зазнала масштабних змін у всіх сферах. Навіть приміщення парламенту було перенесено зі столиці до Кутаїсі. Результати вражаючі. Коли ми з братом приїхали минулого року до Батумі, він, побачивши масштабне будівництво, сказав: «Таке враження, що вони знайшли нафту і будують нові Емірати!».

Грузинський досвід є для нас надвичайно цінним, оскільки він живить наш оптимізм. Бо коли ми дивимося в бік західних сусідів, то розуміємо, що досягти європейських стандартів життя при теперішній владі ми зможемо дуже і дуже нескоро. А на прикладі Грузії ми бачимо якісну модель, яка дозволяє за 5-10 років зробити прорив: модернізувати країну і вийти на рівень розвитку східноєвропейських держав.

– А що живить Ваш оптимізм як політолога, коли спостерігаєте за тим абсурдом, що діється в державній владі та опозиції? Чи видно світло в кінці тунелю?

– Спочатку песимістичний сценарій. Тепер я бачу кілька серйозних загроз виборчому процесу 2015 року. По-перше, є загроза тотальної фальсифікації і проведення виборів за білоруським сценарієм. По-друге, вже нині очевидно, що 2015 р. може спрацювати найбільша в історії України машина з купівлі голосів. Взявши до рук калькулятора, ми побачимо, що за 300-400 мільйонів доларів можна купити близько 15% голосів – цього достатньо для перемоги. І це ті кошти, які здатна акумулювати певна фінансово-промислова група, аби забезпечити проходження свого кандидата. Крім того, українським виборцям уже зробили «щеплення» проти демократичних виборів, і за останні роки система купівлі голосів стала нормою.

Та найбільшою проблемою 2015 року є відсутність політичної альтернативи. Я маю на увазі відсутність альтернативних ідей і програм, адже надто часто провладні й опозиційні партії відрізняються між собою лише назвами і командами політтехнологів. А протистояння за сценарієм «бандит – боксер» – це не те, що потрібно Україні. Нам потрібна глобальна програма «Україна-2025», де було б чітко прописано реформи в усіх сферах – від базової адміністративно-територіальної до повної модернізації в усіх сферах, як це було зроблено в Грузії.

На превеликий жаль, ні попередня команда Ющенка, ні теперішня владна команда, ні команди потенційних кандидатів від опозиції, не пропонують суспільству системних змін. Одна частина політиків просто не знає і не може змінювати країни. Для іншої частини важливо зберігати «радянську Україну». Адже простіше дати чергову грамоту шахтарям і започаткувати орден шахтарської слави, ніж забезпечити реальну безпеку на шахтах.

А тепер щодо оптимістичного сценарію. По-перше, за прикладом Грузії чи Сингапуру, Україні реально наблизитись до рівня східноєвропейських країн за 5-10 років. По-друге, є велика ймовірність того, що в країні з’являться нові лідери, які можуть здобути перемогу на президентських виборах. І третє, найголовніше, – це те, що восени цього року Україна підписує угоду про асоціацію з Європейським союзом. А що таке Європейський союз? Це країни, де люди живуть на 10 років довше, ніж українці, це розвинута економіка, це високий рівень політичної культури, соціальних стандартів. І ми змушені будемо підтягуватись до стандартів ЄС, навіть всупереч політичній волі наших лідерів. Тобто, у нас є досить реальні шанси побачити Україну за 10 років зовсім іншою країною.

– А чи немає у Вас, часом, молодечого запалу перестати бути політологом, а самому стати політиком і активно впливати на долю держави?

– Я й сьогодні впливаю на політичні процеси і як експерт, публічно висловлюючи свою позицію, і як політтехнолог, формуючи ті чи інші позиції окремих політичних сил і політиків.

Чесно кажучи, не вважаю, що участь у політичному житті чи мандат народного депутата мають стати метою життя. Чому в Україні сьогодні точаться такі війни за мандат? Насамперед тому, що ми живемо у бідній країні, де посада нардепа дає змогу заробити досить великі кошти. Якщо ж подивимось на країни ЄС, то побачимо, що бути керівником потужної компанії значно престижніше і прибутковіше, ніж депутатом, а серед європейських політиків досить високий відсоток невдах, які не змогли реалізувати себе в інших сферах. Тому в мене немає самоцілі стати депутатом чи урядовцем, хоча я цього й не виключаю.

ЦЕРКВА ЗАВЖДИ ВПЛИВАЛА НА ДЕРЖАВУ

– Як історик, Ви ще зі студентської лави досліджували діяльність подільського духовенства в ХІХ – на початку ХХ ст., захистили на цю тему кандидатську дисертацію. Які подальші наукові дослідження Ви здійснюєте?

– Я надалі досліджую діяльність православного духовенства Правобережної України. У найближчі роки планую активно займатись саме цією роботою, підготувати монографію, захистити докторську дисертацію.

– Якою Ви бачите теперішню роль церкви й духовенства в суспільно-політичних процесах  України?

– Є досить багато прикладів, коли церква активно відстоює інтереси держави і суспільства. Так, нещодавно глава УГКЦ Святослав Шевчук зустрічався з польськими єпископами і виправив багато помилок, яких наробили українська влада і політики в ставленні до трагедії на Волині 1943 року.

З іншого боку, ми маємо Православну церкву Московського патріархату, де частина церковного кліру працює як складова ідеологічної машини Російської Федерації, або ж обслуговує українські політичні сили, відкрито агітує за них під час виборів. Однак буде нечесно, якщо ми говоритимемо, що проблема лише в церквах. На жаль, не в останню чергу так відбувається через те, що церкви є залежними від влади, а будь-якій авторитарній владі потрібно мати контроль над церквою як інструментом впливу на громадян.

Однак в українців інші потреби. Їм потрібна церква без внутрішніх протиріч і конфліктів, тобто єдина помісна православна церква. Також суспільство хоче бачити церкву незалежною від держави і демократичною, без надмірних розкошів.  

НАЙВАЖЛИВІШЕ ТЕ, ЩО ДЛЯ ДУШІ

– Олексію, коли Ви ще були студентом історичного факультету, в «ПОДОЛЯНИНІ» неодноразово друкувалися ваші вірші – і ліричні, і гумористичні, і експериментальні, авангардні. Згодом навіть вийшли друком дві поетичні збірки, причому одна з них містить англомовні переклади віршів. Цікаво, чи сьогодні, коли Ви так активно реалізуєтесь як історик, політолог, викладач і журналіст, залишається ще в житті місце для поезії?

– Я взагалі вважаю, що писати поезію – це найкраще, що мені вдалося реалізувати у житті. Не сприйміть це за похвальбу, але це саме та сфера, в якій почуваюся найбільш комфортно, і в якій планую й надалі себе реалізовувати. Сьогодні відсотків на 70 завершена нова збірка, яку сподіваюся видати наступного року.

А ще в роботі перебуває прозовий твір, для мене це досить-таки експериментальний підхід у письмі. Наразі не хочу анонсувати ні героїв, ні теми, але теж сподіваюся знайти час, аби завершити цю книгу.

– Може, зачитаєш щось зі свіжої поезії?

-… Коли зросте жито

Ти поставиш чарку

Перед образами

Спечеш

Півмісяць хлібу

І відпустиш

Позолочений дим за село…

– Чого побажаєте собі на порозі ювілею?

– Власне, хотілося б мати достатньо вільного часу. Насамперед для того, щоб була можливість працювати в тих напрямках, які вважаю для себе найбільш важливими, – наукова робота і творчість.