Віталій ЗАВАДСЬКИЙ: КРІЗЬ ЧАГАРНИКИ – ДО ВРОЖАЮ
Після таких інтерв’ю починаєш мимоволі вірити: поки в Україні живуть і працюють люди, схожі на Віталія ЗАВАДСЬКОГО, не все у нас так погано. Патріот, меценат, успішний бізнесмен і просто хороша людина, з якої хочеться брати приклад.
У свої 37 років Віталій Станіславович уже має за плечима блискучу кар’єру (є директором двох підприємств – «Агросолюшнс» і «Агробіф»), диплом німецького Аграрного університету із ступенем магістра ділового адміністрування, прекрасну сім’ю, а також непохитний авторитет серед людей, із якими працює. І все це – без жодних протекцій, заступництв чи подарунків у спадок, якщо не зважати на прихильність Долі та підтримку пані Фортуни, котрі завжди на боці наполегливих, активних і працьовитих.
«ГОЛОВА КОЛГОСПУ» НА НІМЕЦЬКИЙ ЛАД
Народився Віталій Завадський на Підзамчі в родині кам’янецьких лікарів. Навчався в місцевій школі №1. Уже тоді майже перейшов на «ти» із німецькою мовою. А після того, як пролунав останній дзвоник, подав документи до Кам’янець-Подільського державного сільськогосподарського інституту.
– Коли в моєї бабусі запитували, на кого вчиться онук, вона казала, що на голову колгоспу, – з усмішкою згадує Віталій Станіславович. – Десь частково мала рацію, адже професія економіста така багатогранна. Ще в студентські роки я поїхав на практику до Німеччини, вдосконалив знання іноземної. І після закінчення вишу знову подався за кордон. Відверто кажучи, цього разу їхав трохи підробити, але залишився здобувати післядипломну освіту. Мову я знав, а випала така нагода, то чому ж відмовлятися? Аграрний університет у Вайнштефані має прекрасну навчальну базу і відкриває непогані перспективи в Україні.
Після двох років навчання в Німеччині Віталій Станіславович повернувся додому. 5 років працював у німецькій фірмі, котра займалася продажем кормів і вітамінно-мінеральних добавок (преміксів), аж раптом відгукнулося німецько-практикантське минуле.
– Практику я проходив у солідній компанії «ОSI», яка займається виробництвом продуктів харчування по всьому світу і є партнером «McDonalds» (для них вона виготовляє гамбургери), – розповідає Віталій Завадський. – Так от, вони захотіли відкрити тваринницький комплекс і в Україні. За старими контактами знайшли мене та запропонували співпрацю. Я погодився.
Так, 2005 року в Київській області почали будувати відгодівельник для великої рогатої худоби на 7 тисяч голів (!). Запрацював завод, що виготовляє гамбургери, і м’ясокомбінат. Результати просто вражали. Девізом фірми стала фраза «Від поля – до столу». Тобто, спочатку відгодовувалася худоба, на м’ясокомбінаті заготовлялася яловичина, її відправляли на завод для приготування гамбургерів, а ті, в свою чергу, ще гарячими доставляли на прилавки фаст-фудів. Однак сьогодні тваринництво стало справою невигідною, тому кількість ВРХ скоротили до 2 тисяч, а до кінця року планують залишити лише дійне стадо для молочнотоварної ферми. Натомість ставки роблять на рослинництво, зокрема й на Кам’янець-Подільський район.
АГРОБІЗНЕС В УКРАЇНІ: ТУМАННІ ПЕРСПЕКТИВИ
– Питання про те, щоб займатися землею, спочатку не стояло, – зізнається Віталій Станіславович. – Поля були потрібні тільки для того, аби мати корм для худоби і впевнено стояти на ногах. Разом з інвестором вирішили, що землю орендуватимемо на 
Кам’янеччині, де в мене є хоч якісь зв’язки, адже сам звідси родом. Так ми прийшли сюди і вже понад 5 років працюємо. На сьогодні обробляємо близько 5 тисяч гектарів, сіємо пшеницю, сою, ріпак, кукурудзу.
Спочатку, звичайно, було важко. В якому стані перебували поля, і як до них доводилося пролазити, прорубуючи хащі, краще й не згадувати. Наразі ж усе налагодилося, здається, саме час отримувати дивіденди від рослинництва, але от залежать вони, на жаль, не від нас, і навіть не від нашого врожаю, а від ситуації на ринку. Я завжди казав, що краще мати урожай вище від середнього в поганий рік, ніж високий – у хороший, адже, як правило, тоді ніколи немає нормальної ціни на зерно. Так вийшло і 2013-го. Торік урожайність була низькою через несприятливі погодні умови, але ціна на зерно коливалася в межах 1800 грн./т. А сьогодні маємо гарні результати, але оцінюються вони в 1500-1600 гривень максимум.
Рослинництво, на відміну від тваринництва, – бізнес короткостроковий. Цього року кошти вклав, на наступний – забрав. А от з тваринами перспективи довгострокові. Тут усе потрібно спрогнозувати щонайменше на 10 років наперед, а в нашій країні це просто нереально.
От я був на одному підприємстві в Америці й запитав: «Як ви прогнозуєте ціни на худобу?». А фермер заводить мене до сусідньої кімнати і показує намальований на стіні графік з двома кривими: ціна на кукурудзу і ціна на яловичину. Впродовж 36 років ці лінії повторюють одна одну. Графік малював ще його дід, потім – батько, і тепер продовжує син. За таких умов, звичайно, можна щось прогнозувати, а в нас щоразу нові зміни. Хтось у цьому винуватить нібито поганий уряд, але я – людина аполітична. Мені однаково, хто при владі: помаранчеві, блакитні чи червоні з косою. Вони всі на одне обличчя.
Головне – це стабільність, тобто якась впевненість і відповідні правила гри. Маю на увазі, щоб міліція була міліцією, чиновники – чиновниками, а дороги – дорогами. Хто це все робитиме – не важливо. Як на мене, ціни, що сьогодні склалися на українському ринку, більш-менш відповідають тій ситуації, яка є на світовому. Як буде далі – покаже час.
ВІД КОЖНОГО – ЗА ЗДІБНОСТЯМИ, КОЖНОМУ –
ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЮ
А поки що первинне підприємство «Агросолюшнс» розділилося на два товариства: однойменне агроформування, котре займається виключно рослинництвом, і ТОВ «Агробіф», що спеціалізується на тваринництві. Обидва очолює Віталій Станіславович. Як він сам каже, штани залишилися ті самі, поділили тільки кишені, але так буде краще видно, яку галузь потрібно розвивати й надалі, а яку – «згортати». Та як би не склалися обставини, люди, котрі мають справу із агроформуванням, від цього не повинні постраждати, бо це найбільша цінність, якою сьогодні пишається Віталій Завадський.
– Нарешті я зібрав команду, яка працює як налагоджений механізм, незалежно від того, є Завадський чи немає. Тепер можу спокійно їхати у відпустку і не хвилюватися, що фірма без мене розвалиться, – сміється Віталій Станіславович. – Середня зарплата у нас – 4 тисячі гривень. Отримують працівники по-різному – залежно від того, скільки виконано роботи. Підхід у мене такий: плачу не за ставки, які в нас є, а за те, що людина реально зробила.
Окрім того, ділю працівників на 3 категорії: люди, котрі, що їм не кажи, нічого не роблять (з такими доводиться прощатися); люди, які чітко виконують, все, що ти їм кажеш, але не більше (такі виконавці нам потрібні). І третя категорія – це люди із власною ініціативою (їх я тримаю ближче до себе). Не буду заперечувати – якась плинність кадрів є, але основні спеціалісти йдуть зі мною від початку створення фірми. Мають вони плюси, мають і мінуси, але перших, очевидно, більше. Та й, як на мене, немає поганого 
працівника, є поганий керівник.
Віталія Станіславовича таким не назвеш, адже про підопічних він дбає не лише у робочий час, а й поза ним. У Київській області спеціально для співробітників фірми облаштовано футбольний і волейбольний майданчики, проводяться спортивні турніри, в різному форматі святкуються обжинки.
– Більшу частину свого часу ми проводимо на роботі. І я хочу, аби люди робочий день не просто відбували, а отримували від цього задоволення. Тому й організовую ще й цікаве дозвілля, – зізнається фермер. – Пам’ятаю, прийшла три роки тому до мене жванецька футбольна команда з проханням проспонсорувати їм придбання форми. Я погодився, але за умови, що вони виграють у нас матч. Не виграли. Плануємо побудувати спортмайданчики і в нашому районі. Раніше до цього ніяк не доходили руки, бо жив на Київщині.
Ще одним приводом для гордості на підприємстві є «біла заробітна плата».
– Ми принципово не розраховуємося зі співробітниками «в конвертах». Чесно вам зізнаюся: спочатку робив інвесторам таку пропозицію. Мовляв, давайте зекономимо, ми ж українці, у нас так можна. Але потім самому навіть за думку таку було соромно. Бо той самий німець запитав: «А пенсію твої батьки як отримуватимуть?». Після того наша спільна позиція: зарплати виключно «чисті». Можливо, в іншому випадку людина могла б отримувати більше, бо близько 58% йде на оподаткування, але ж усі відрахування йдуть до бюджету сільської ради, і вона матиме хоч що-небудь на свій розвиток, а це для нас також дуже важливо.
Крім того, із сільрадами, в яких орендуємо землі, цього року укладено соцугоди, відповідно до яких ми додатково сплачуємо по 25 гривень з гектара на розви-ток села: ремонт доріг, допомогу школам,
ФАПам, дитсадкам тощо. Хоча, як я бачу, в цю суму вже не вміщаємося, доведеться збільшувати, бо проблем є досить багато. Але насправді тішить те, що гроші йдуть на конкретні справи, люди це бачать і цінують.
Не відмовляє у допомозі бізнесмен не лише селянам, а й містянам. Нещодавно він виділив кошти на перекриття католицького гуртожитку, що в Старому місті. Нині співпрацює із церквою у селищі Першотравневому, котра годує знедолених кам’янчан. За власний кошт придбав 10 оздоровчих путівок для дітей із малозабезпечених сімей. І це ще не край.
– У майбутньому хочемо створити таку організацію, яка б допомагала людям, котрих у нас називають бомжами, не лише шматком хліба, бо це мізер. Відчутною буде допомога, коли ми посприяємо їм у відновленні втрачених документів, отриманні заробленої пенсії, мінімальному працевлаштуванні. І, можливо, не всі, але хоча б хтось таки змінить свій спосіб життя. Підтримує мене в цьому і наш інвестор, котрий також займається благодійністю і в Європі, і в Україні. І, знаєте, я помітив, що є якась закономірність: чим більше ти ділишся, щиро допомагаєш, тим більше тобі віддається.
НА ШЛЯХУ ДО ВТРАЧЕНОЇ ІНТЕЛІГЕНТНОСТІ
Ще одним міцним життєвим форпостом та запорукою успіху Віталія Завадського є підтримка та розуміння люблячої сім’ї.
– У мене ж уже троє дітей! – не без гордості в голосі констатує багатодітній батько. – Старший син Максим і донечки-двійнята Іванна та Яна. Хоча дівчатка насправді між собою зовсім не схожі ні за характером, ні зовнішністю: одна смаглява, інша – білява, одна – з кучериками, інша – з рівним волоссям. На жаль, мені не завжди вдавалося приділяти родині достатньо часу. Постійні відрядження, бізнес у різних куточках країни, безкінечні переїзди відбирали найдорожче. Пам’ятаю, поїхав на місяць до Америки (там розташовано наш головний офіс), а дружина надсилає повідомлення на телефон: фото дітей і підпис: «Ми чекаємо на тебе!». Думав, що не витримаю розлуки, а та світлина і досі стоїть у мене на заставці.
Сьогодні намагаюся надолужити втрачене. У минулі вихідні Максим потягнув мене у альпін-парк. Думаєте, не довелося лазити із сином драбинками і дощечками? В такі моменти я насправді відпочиваю душею. Часто намагаюся брати його із собою на підприємство, заробляти гроші (сміється). Якщо сину захотілося нову іграшку, він має на неї заробити. Я даю йому мітлу, показую обсяг робіт – і він їх виконує. Якщо все зроблено якісно – розраховуюся. Хочу, аби діти знали ціну грошам і не думали, що вони звалюються з неба.
А ще мої малюки повинні пишатися тим, що вони – українці. Знаєте, в житті доводилося чимало подорожувати і, знайомлячись з більш успішними країнами, зрозумів, у чому секрет їхнього успіху: коріння, яке у нас, на превеликий жаль, поламане. Впродовж багатьох років українську інтелігенцію принижували, переслідували, винищували. Залишалися лише неосвічені бідняки.
І нехай теперішнє покоління ще важко назвати інтелігентами, але є надія, що ними стануть наші діти або онуки. А для цього потрібно, в першу чергу, навчитися поважати самих себе, стати по-справжньому незалежними, тільки тоді на нас чекатиме світле майбутнє.