ВАСИЛЬ СТРОЯНОВСЬКИЙ. РОДОМ З «С.С.С.Р.»
Цей чоловік не любить розповідати про себе, бо, як він думає, і так усі все знають. Він не любить зайвих похвал на свою адресу чи солодких описів його безкорисливої допомоги людям, котрі її потребують. Проте він страшенно любить край, у якому живе, роботу, котрій віддається, та родину, без якої не уявляє свого життя. На Кам’янеччині Василя СТРОЯНОВСЬКОГО знають як успішного бізнесмена, депутата районної ради двох скликань, справжнього патріота свого села, а ще – як заступника міського голови. Днями йому виповнюється 50, а отже дозволяється заглянути за офіційну ширму сухих автобіографій і спробувати дізнатись, чим живе ця людина поза роботою.
Побачив світ Василь Станіславович в Оринині 24 серпня 1963 року в сім’ї звичайних робітників. Батько працював шофером у місцевому колгоспі, мати заробляла на життя в рільничій бригаді того ж таки «Прапора жовтня». Упертим прагненням колгоспників було поставити трьох дітей – Валентину, Василя та Галину – на ноги, дати їм вищу освіту, вдалий старт у житті.
Навчався єдиний продовжувач роду Строяновських в Орининській школі. Школярем був старанним, у додатку до атестата – лише дві четвірки. А після випуску нагострив лижі на Львів, студентські роки планував провести саме там.
*- Після школи я поїхав вступати до сільгоспінституту в Дубляни, поблизу Львова, – пригадує Василь Станіславович. – То дуже гарний навчальний заклад на околиці старого міста. Навчальний корпус і гуртожитки розміщені в густому лісі, тому студмістечко було дуже мальовничим і затишним. Але туди я не вступив, повернувся додому, а документи подавати можна було вже лише в технікуми. Свій вибір я зупинив на Кам’янець-Подільському індустріальному технікумі, спеціальності «Відкрита розробка корисних копалин».
Навчатися юнакові подобалося і вдавалося. А за старанність і наполегливість таких студентів відправляли на передові підприємства Радянського Союзу. Так Василь потрапив на марганцевий кар’єр у Запорізькій області, який досі згадує із захопленням.
*- Це не маленька ямка, як у нас, а глибочезне провалля. Уявіть собі: там працював роторний екскаватор заввишки як 15-поверховий будинок, оснащений десятками ковшів. Коли я піднімався вгору, то люди, що працювали внизу, здавалися маленькими комашками, – ділиться спогадами Василь Строяновський. – Я був вражений цим кар’єром, адже нічого такого раніше не бачив. Уже тоді японці доставляли сучасне обладнання на підприємство. Та й зарплати там були солідні. Нам, практикантам, платили 380 рублів, коли мій тато в колгоспі отримував 80.
У молодого й активного спеціаліста була можливість залишитися на виробництві, але батькові настанови щодо навчання повернули Василя Станіславовича до Кам’янець-Подільського технікуму. Далі була служба в лавах Радянської армії, вступ до такого бажаного вишу – Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту та початок сімейного і трудового життя.
Щодо останнього, то почалося воно із колгоспу в рідному Оринині, куди Василя Строяновського скерували на роботу після успішного закінчення інституту. Однак в агрономах наш ювіляр затримався недовго. 1997 р. він разом з товаришами створює власне підприємство із ностальгійною назвою «С.С.С.Р.» і стає його багаторічним директором. Займаються новоспечені бізнесмени обробітком землі та переробкою сільськогосподарської продукції. В основному спеціалізуються на ковбасних виробах.
Як керівника, Василя Станіславовича колеги завжди поважали і цінували за його ділові якості, доброзичливість і наполегливість. Незважаючи на посаду, він завжди дослухався до них, розумів і був готовий прийти на допомогу навіть різноробочим. Підприємство існує і до сьогодні, але директор був змушений від нього відмовитися, отримавши пропозицію сісти в чиновницьке крісло. З квітня 2012-го Василь Строяновський – заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів міськради.
– Це цікава і відповідальна робота, – каже Василь Станіславович. – Та й з керівництвом працюється легко. Але вона забирає дуже багато часу, і не впевнений, що це моє. Мене все ж більше тягне до виробництва. Хтозна, можливо, скоро й повернуся до нього.
– Ви є ще й депутатом районної ради двох скликань. Що більше до душі – місто чи село?
– Звичайно, село, і мови бути іншої не може. Там все своє, рідне. Я й у політику пішов, аби хоч якось допомогти рідному Оринину. Все життя прожив тут, люди мені довіряють, разом намагаємося вирішувати якісь питання, проблеми. А їх у селі дуже багато: ремонт храму, дороги, кладки, школа, лікарня тощо. Намагаюся ніколи не відмовляти тим, хто потребує допомоги, бо я дуже люблю рідне село і односельчан.
РОДИНА, РОДИНА – ВІД БАТЬКА ДО СИНА
Що ж до особистого, то про нього Василь Станіславович може говорити годинами, адже розповідати є про що. Велика й дружня сім’я Строяновських є батьковою втіхою та гордістю.
– З дружиною я познайомився через доленосний збіг обставин, – зізнається люблячий чоловік. – Вступивши до інституту, взяв собі за традицію: щоп’ятниці ходити в баню. Тоді їх у Кам’янці було дві – в Старому місті та біля військового училища. Оскільки остання була більш сучасною і комфортною, то й ходив я туди частіше. Одного разу забув купити води, тому по дорозі забіг до студентської їдальні педінституту, де за прилавком побачив молоду симпатичну білявку із ясними очима. Здається, вже в той момент доля легким розписом пера все вирішила за нас. Ми лише перекинулися кількома словами, і я побіг до лазні. *Згодом почав збирати інформацію серед знайомих про продавця-незнайомку, котра все ніяк не йшла з думки. Як виявилося, родом вона із мальовничого села Манівці, що на Красилівщині. Це прекрасний край, раджу туди з’їздити. Річка, котра перетинає село, має розлив завширшки два кілометри. І майже весь він вкритий лататтям із білими та блідо-жовтими квітами. Розтинати такою красою на човні – величезне задоволення. Так от, Валентина моя закінчила в себе технікум радянської торгівлі та за направленням потрапила до Кам’янця-Подільського. *Зустрічалися ми недовго, вже після першого курсу відгуляли весілля. До речі, одружувалися саме в мій день народження, тому свято було подвійним.
Щасливе подружжя подарувало життя трьом дітям.
– Вони у нас дуже різні і за характерами, і за віком. Різниця у віці між старшою донькою і молодшим сином – 18 років. Оленка закінчила юридичний факультет Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка. Працює в Печерському суді. Має вже власну сім’ю. Подарували нам онука, назвали на мою честь – Василем, він і схожий на мене, – із гордістю зазначає Василь Строяновський. – Цього року збирається до школи, тому ми з бабусею вже пакуємо валізи на столицю, аби особисто завести онука в перший клас.
Молодша Ліля навчається на другому курсі Національного медичного університету ім.О.Богомольця. Вона у нас, як кажуть, активістка, спортсменка і просто красуня. Ніколи не всидить на місці, як той сонячний зайчик. Дуже легка на підйом, завжди носиться з якимись цікавими ідеями, із друзями завжди – душа компанії. В дитинстві займалася і танцями, і бойовими мистецтвами.
А наймолодший Мишко із відзнакою закінчив третій клас. Упертий і наполегливий, а ще – дуже хазяйновитий. От зранку прокинувся, мітлу в руки взяв і пішов підмітати подвір’я. Або ж мене в селі немає, він телефонує: «Тату, треба комбайна перегнати, я поїду проконтролюю?». Не повірите, хоч він ще зовсім маленький, але вже може керувати будь-яким видом транспорту. Техніка – це його захоплення. Щойно синові виповнився рік, ми йому подарували електричне кермо з педаликами, спочатку вчився їздити на ньому. Потім подарували іграшкову машину, а згодом – і справжній квадрацикл. А сьогодні він уже вміє культивувати поле на тракторі. А ще займається спортивною гімнастикою, міцним у мене росте, щодня тренується.
– Не лячно було зважуватися на таку «пізню» дитину?
– Зовсім ні. Ви ж розумієте, я був єдиним продовжувачем роду Строяновських, і виходить, що могло б це прізвище звестися, а так нам Бог подарував сина, тепер ця почесна місія лягає на його плечі.
ДО ПОВНОГО ЩАСТЯ… ВИСТАЧАЄ ВСЬОГО
Захоплюється наш ювіляр не лише родиною, а й доволі активним і різноманітним відпочинком: подорожі, полювання, збирання грибів.
– Ми багато подорожуємо з дружиною, а якщо виходить, то й усією сім’єю. Буває, вибираємося за кордон, а іноді мандруємо Україною. Торік влаштували собі двотижневий тур Європою: були в Німеччині, Угорщині, Австрії, та найбільше вразила Чехія. Прага з її затишними вишуканими вуличками, романтичними мостами та дахами під старою добротною черепицею – незабутня. Але якою б прекрасною не була Європа, обожнюю Карпати. Щороку, щонайменше два рази, я їду в гори. Перший – у грибний сезон, а другий – на полювання.
– То ви – ще й мисливець? І яким трофеєм можете похвалитися?
– Мабуть, найбільша моя здобич – це кабан. Хоча не це мене приваблює, куди важливіше посидіти біля багаття в гарній компанії, послухати байки товаришів. От нині ми збираємося на полювання до Росії. Піду на лося.
– На природі ж потрібно виживати в екстремальних умовах, самим готувати їжу. Справляєтеся з цим?
– Аякже, на полюванні я завжди готую барана тушкованого з овочами. Кажуть, що дуже смачний виходить.
– Рецептом поділитеся?
– Ні, свої секрети не відкриваю нікому. Я вам краще приготую, а ви спробуєте і скажете, чи сподобалося.
– Нещодавно Вас бачили на ровері дорогою до Борщова. Захоплюєтеся і велоспортом?
– Покататись на велосипеді я люблю. А в нас якраз гостював мій племінник від молодшої сестри, от ми й намітили маршрут і втрьох поїхали крутити педалі ще небаченими місцями нашого краю. Від Оринина подалися в Скалу-Подільську, потім – на Борщів, а звідти – в Кривчанські печери. Там і зробили привал з ночівлею. На заваді не став навіть дощ. Зранку прокинулися, розвели багаття, просушили речі, скупалися в озері – і додому. Загалом подолали близько 60 кілометрів. А тепер збираємося до Львова. Туди доїдемо машиною, а місто й околиці оглядатимемо на велосипедах.
– Василю Станіславовичу, в свої 50 Ви себе вважаєте щасливою людиною, чи для повного щастя ще чогось не вистачає?
– Я щасливий! Маю прекрасну родину, здоров’я Бог посилає, люди поважають. А хіба потрібно чогось більшого?