ОСТАННІЙ ДОН КІХОТ ПОДІЛЬСЬКИХ ТОВТР
Коли Степан Іванович говорить про подільську природу, він, науковець із понад півстолітнім досвідом, перетворюється на поета. Навіть у наукових працях і численних статтях до місцевих та обласних газет він не просто скрупульозно описує природні багатства нашого регіону – він пише цілі оди навіть найменшій квіточці, освідчуючись їй у коханні.
Та знаємо старшого наукового співробітника НПП «Подільські Товтри» Степана КОВАЛЬЧУКА не лише романтиком, але й одним із найбільш палких борців за збереження природи Поділля, котрий ось уже півстоліття не полишає поля бою проти людської захланності, байдужості й безгосподарності. За цей час відійшло у вічність чимало його соратників. Та й у Степана Івановича уже не ті літа й не те здоров’я – як-не-як, 2 вересня відзначить уже свій поважний 80-літній ювілей.
Та є ще і порох у порохівницях, і молодечий запал до улюбленої справи, тож наша розмова якось сама собою склалась не навколо біографії ювіляра, а плавно перетворилась на його монолог про те, що він найбільше любить, що йому болить і чому присвятив усе життя.
А МІГ БИ БУТИ БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК…
– Нині так багато розвелося екологів, так багато один наперед одного говорять про екологію, однак справи в охороні природи не покращились, – з гіркотою зазначає Степан Іванович. – Деякі фахівці нашого парку не мають навіть зеленого поняття про заповідні об’єкти, які вони мали б охороняти…
…У перші 25 років моєї роботи в царині заповідання і охорони природи, у 60-80-х роках, я разом із колегами, яким небайдужою була проблема збереження природи для нащадків, разом формували природоохоронний фонд. Ми розуміли: якщо не будуть наші прекрасні Товтри мати статусу заповідності, то захистити їх буде просто неможливо. Тим паче, що в той час активно розвивалась промисловість.
Ця робота велась спільно двома товариствами: ботанічним, яке було філією Українського ботанічного товариства при АН УРСР, і обласним географічним товариством, яке налічувало майже тисячу членів. Це були люди, душевно зацікавлені, щоб зберегти і старовину, і традиції, і природну спадщину.
Першою ботанічною пам’яткою природи була визнана товтра Несамовита на Чемеровеччині, між селами Залуччя і Біла. Це був 1969 рік, і лише через шість років рішенням ради міністрів УРСР їй було надано статус заказника республіканського значення, і аж 2007 року цей об’єкт нарешті здобув найвищий статус заповідання й увійшов до складу Національного природного парку «Подільські Товтри».
Таким чином, крок за кроком упродовж 25 років було сформовано природно-заповідний фонд, і постало наступне завдання – щоб цим фондом офіційно опікувалась держава. Виникла ідея створення природного Подільського парку, яку 1977 року на засіданні наукової ради одностайно підтримали і члени обидвох товариств, і небайдужі люди.
Тоді йшлося про створення Подільського парку, до складу якого мали б увійти заповідані об’єкти Вінницької, Хмельницької, Тернопільської й Івано-Франківської областей. Але таке не влаштувало очільників цих областей, тож справа значно затягнулася, і врешті 1996 року ідея створення парку зупинилась виключно на території Кам’янець-Подільського, Чемеровецького і Городоцького районів Хмельницької області.
Уже значно згодом інші області також створили власні природні парки, але якби тоді таки вдалося реалізувати ту масштабну ідею, то сьогодні можна було б говорити про національний біосферний резерват, який прирівнюється за статусом до біосферних заповідників, і були б зовсім інші умови використання природних ресурсів. Не було б цієї анархії, яка на сьогодні існує.
Адже навіть заповідні об’єкти намагаються використовувати в своїх інтересах, дерибан зеленої площі небувалий. Місцеві керівники самовільно віддають товтри приватним особам в оренду для їх руйнування. Як можна розцінити такі дії?
ДЕ ДВА ГОСПОДАРІ – ТАМ ЛІС БЕЗ ДЕРЕВ
– У нас все ще є унікальні куточки природи на Товтровому кряжі – лісові масиви – які, маючи статус заказників державного значення, підпорядковані державним підприємствам «Кам’янець-Подільське лісове господарство» і «Ярмолинецьке лісове господарство». В нашому районі це Совий яр (820 га), Княжпільська дача (822 га) і Пановецька дача (923 га).
Там надзвичайно складно дотримуватись режиму охорони природи, адже ці господарі, які мали б усі свої кроки погоджувати з парком, хазяйнують на власний розсуд і проводять масове вирубування дерев. Уже 17 років через активний супротив цих господарств НПП «Подільські Товтри» не може вилучити жодного заповідного об’єкта на свою користь.
Але цю проблему можна було б вирішити. В районі є площі колишніх колгоспних лісів, яка складає 7,5 тисяч гектарів – нині це агроліси. Так от ми ставимо питання про те, що можна було б оці ліси передати держлісгоспам, аби вони натомість передали парку заповідні об’єкти. Лісів в Україні не так багато, як здається – всього 13% території, тому їх треба не вирубувати, а зберігати і примножувати, щоб довести бодай до 20%.
ЖИВІ ТОВТРИ. ПОКИ ЖИВІ
– Багато хто хибно ототожнює товтри із горами, насправді ж це єдині гори в світі, утворені не геологічними породами, а живими організмами.
Хто сьогодні може повірити, що на цій території існували два моря – Тортонське і Сарматське? Єдиним свідченням їх існування є товтри. Головне товтрове пасмо – свідок Тортонського моря (25 мільйонів літ тому), а його бокові відроги – свідки Сарматського моря (14 мільйонів літ).
Це давній бар’єрний риф, утворений нашаруванням тих організмів, які впродовж тисяч і мільйонів років жили й відмирали у водах цих морів. Вміст карбонатів у наших вапняках складає 95-96%. Геологи би вам сказали, що наші вапняки за вмістом карботану кальцію цінніші за золото, а ми їх так безгосподарно транжиримо, використовуючи де треба й де не треба, і при цьому руйнуємо наші товтри.
Це болюча проблема, яка виникла не сьогодні. Товтровому пасму завдала нищівного удару ще радянська економіка, бо з 1929 року почали формувати на товтрах гірничовидобувну промисловість: Закупнявський, Нігинський кар’єри, де добували вапняки для роботи цукрової промисловості.
Згодом долучилися різні будівельні організації, зокрема, комбінат будівельних і в’яжучих матеріалів, нині «Гіпсовик», який руйнує товтри в районі села Завалля, де розташована унікальна печера «Атлантида». Декілька товтр вщент зруйнували дорожні організації «Укравтодору».
А з 70-х років до руйнування товтр підключився один із найпотужніших монстрів – цементний завод, який і до сьогодні семимильними кроками наступає на цей унікальний витвір природи. І як би ми не говорили про економічні показники, про прибутки, про робочі місця й сплачені податки – усе це ніколи не компенсує завданої природі шкоди!
Товтри для Поділля – це не просто горби. Вони мають стратегічне значення, оскільки регулюють мікроклімат, від них залежить гідрологічний режим. Завдяки товтрам маємо надзвичайно багатий рослинний світ, який посідає третє місце в Україні після Карпат і Криму. В нас дивом збереглися багато реліктових рослин, які представляють величезну цінність для наукових досліджень.
Нині підприємствам важко брати нові товтри, оскільки це заповідні території, тому вони тепер заглиблюються по вертикалі. Однак і це несе небезпеку, адже якщо заглибити товтру нижче від рівня річки, то загубимо ще й річку і матимемо велику екологічну проблему. Маємо гіркий приклад кар’єрів у Калуші, які викликали справжню екологічну катастрофу, і нині держава виділяє сотні мільйонів гривень, аби відвернути лихо. Там ропа з відходами калійного виробництва почала заливати навколишню місцевість, відбуваються зсуви землі й руйнуються будинки, просто провалюються у прірву. Дуже не хотілося б, аби через чиюсь жадібність таких катастрофічних місць в Україні побільшало.
БЕЗ КАМЕНЯ КВІТКА ЗАВ’ЯНЕ
– Смотрицький каньйон – це не лише романтика й не лише «Квітка на камені». Однак при такому нашому ставленні «Квітка» скоро зав’яне, бо й каменя не буде. На відстані 9-10 кілометрів, починаючи від Пудлівців і завершуючи Зюбрівкою, функціонують три кар’єри-монстри з добування каменю, які руйнують цей унікальний стратегічний об’єкт: Пудловецький, Кубачівський і Зюбрівський. Якщо знищимо каньйон, то й місто зникне, тому що місто розташоване на плавнях, і оцей мур періоду силуру – 400 мільйонів літ то-
му – ніби на плечах утримує й оберігає місто від тих плавнів.
Каньйон до того ж має статус геологічної пам’ятки загальнодержавного значення. Шість років науковці НПП «Подільські Товтри» витратили на те, щоб дослідити його флористичний склад, архітектоніку, щоб надати йому статусу заповідності. Проте нині на це ніхто не зважає. Йдуть усі, хто лише хоче, наче у свою вотчину, і хазяйнує, як собі хоче.
Велика біда – засмічення каньйону. Ми ще при Мазурчаку взялися прибирати Смотрицький каньйон, причому багато було залучено організацій, студентської молоді. Вивезли десятки автомобілів сміття, і про те писали засоби масової інформації, хвалилися, що зробили геройську роботу. А чим закінчилося? Щороку виходять на прибирання каньйону, а він чистішим від того не стає! Вздовж каньйону живуть люди, котрі використовують його як звалище для сміття.
Міська влада має розробити механізм для контролю цього ганебного явища, притягувати людей до відповідальності. Якщо важко довести провину конкретного господаря, то оштрафувати всю вулицю й примусити прибрати звалище – і нехай надалі контролюють один одного. Бо інакше я вийду прибирати, ти вийдеш прибирати – але ж від того нічого не зміниться!
НЕМАЄ КОСУЛЬ – НЕМА І СОН-ТРАВИ
– Дика природа – як людський організм. Якщо по тілу пройде скальпель, рубець залишиться на все життя. Так само і в природі: пройшов плуг, і вже ніколи тут первісного цілісного рослинного складу не буде, бо порушена ніша самого життя.
Колись у наших лісах водилося вдосталь звірини, зокрема, різні копитні, дикі кабани, зайці, котрі з одного боку випасали траву, а з іншого – її угноювали. Сьогодні зустріти в лісі косулю – це велике диво, вони майже вивелися.
І маємо проблему: серед різнотрав’я є рослини більш ніжні, а є доволі сильні, агресивні види. Коли ця трава раз у раз випасається, то всі ці види мають змогу гармонійно розвиватися. Але як пастись немає кому, то високорослі рослини виганяються, заглушуючи слабші. На осінь вони всихають і полягають. До весни не встигають перегнити, і знову через шар сухостою проростають передусім більш сильні види. За кілька років утворюється товстий шар відмерлих рослин, через які оті слабші рослинки вже не проб’ються.
Корів у заповіднику не пасуть, бо це заборонено, викошувати теж не можна, хіба хтось прийде крадькома якусь в’язочку собі вкосить і швидко звідти тікає.
Багато місцевих екологів гвалт кричать, що у жодному разі не можна спалювати сухостій, але я з ними не погоджуюсь. Років п’ятнадцять тому поїхав з колегою на Чотири кавалери. То була вже пізня осінь. Приїхали – а товтра вся чорна, пастухи спалили. Ми аж за голови взялися: що ж то має бути наступного року?! Та дожили до весни і знову їду на ту товтру, а вона – пишна, наче молода до шлюбу, вся аж буяє різнотрав’ям. Так само в урочищі Чапля спалили восени сухостій, а навесні там знову забуяла сон-трава.
Тому рано чи пізно в природоохоронний режим людині втручатися треба, але я не кажу, що треба все підряд палити – це втручання має бути розумним і зваженим, аби не нашкодити.
ЯК НАВЧИШ, ТАК І ВИХОВАЄШ
– Останнім часом усі навчальні заклади – від садків до університетів – взялися за екологічне виховання. Та це чистої води спекуляція, бо людина, особистість має бути вихована комплексно, а не окремими фрагментами. Є загальне, єдине виховання людини, яке починається з материнського молока і далі продовжується в родині, школі, державі, де і батьки, і вчителі, і можновладці виховують її власним прикладом і власною позицією.
От для прикладу, при в’їзді до Колибаївки є горіхова алея. Через два-три тижні там машин буде – не проштовхнутися, і всі люди з жердинами битимуть ті горіхи. Але ж жоден із них не прийде навесні, не обкопає приствольну частину цього горіха, не підбілить, щоб захистити від шкідників і сонячних опіків. А треба ж бути вдячним: якщо ти береш від дерева плоди, то ж допоможи йому, подбай про нього, і воно тобі ще не раз віддячить.
Виховання має бути практичним. Нехай дитина посадить дерево, нехай підв’яже гілочки, побілить, обкопає, щоб дерево гарно росло. Нехай прийде у парк і прибере, щоб було чисто. От власне це і є виховання – а «екологічні» балачки ще нікого не виховали.
P.S. Степан Ковальчук не цурається і сільського господарства, в якому вбачає найбільшу перспективу розвитку України. Сам він багато років порається на власній «фазенді» в Суржі, де вирощує всіляку городину, ягоди й фрукти.
А під вікнами власної оселі на вул.Шевченка з душею порається у квітнику, який заклала його кохана дружина Валентина. Вже 18 років, як вона відійшла у вічність, а Степан Іванович у пам’ять про неї й досі плекає ніжний білоцвіт, запашні конвалії, вишукані білі лілії, пишні піони й флокси. І не втомлюється повторювати і закликати: не даруйте коханим букетів, бо ж зірвані квіти – мертві, яка від них радість? Найпрекрасніша квітка – та, котра росте у лісі, полі, квітнику. Милуйтеся нею, насолоджуйтесь її красою і бережіть, як зіницю ока.