ВІЙНА БЕЗ ВІЙНИ: КУБИНСЬКІ СПОГАДИ КАМ’ЯНЧАНИНА

Коли в серпні 1962 року до порту латвійського міста Лієпая прибув товарний потяг з Дніпропетровська, його пасажири у військовій формі й уявити не могли, що вже за декілька хвилин звідси їх повезуть в саме серце ядерного протистояння двох могутніх наддержав – США та СРСР. Не знав цього і кам’янчанин Валентин ТОПОЛЬНИЦЬКИЙ (на фото).

Переодягнений у цивільне 24-річний завідувач секретного діловодства ракетної частини тоді спокійно піднімався на борт суховантажу «Ілля Мечников» і навіть гадки не мав, що за шістнадцять днів і ночей опиниться на Кубі, де стане частиною надсекретної військовій операції СРСР під кодовою назвою «Анадир». Рівно 51 рік тому вона поклала початок подіям, які світова історія назавжди запам’ятає як «Карибську кризу».

ЗАМІСТЬ КАМУФЛЯЖУ – КАРТАТА СОРОЧКА

– До армії мене призвали 1960 року, тоді я саме закінчив Київський механічний технікум. Службу розпочав у 188-му гвардійському танковому полку в Дніпропетровській області, а влітку 1962-го мене без зайвих пояснень перевели до ракетної частини, – розповідає Валентин Іванович. – А через два-три дні я вже їхав у товарному потязі до Лієпаї. Там на нас чекав суховантаж з повними трюмами військової техніки і ракетних установок, які Радянський Союз почав активно переправляти на Кубу. Лише в 90-х я дізнався про те, що наш корабель було заміновано. Якби американці його атакували, нас підірвали б просто в океані.

Вже наприкінці серпня ми дісталися до берегів Острова Свободи. До кубинського порту Маріель нас привезли в двох задушливих трюмах, куди разом із танком на шестиповерхові нари «завантажили» ще й по 300 солдатів. У решті трюмів суховантажу розмістили десятки одиниць військової техніки: ракети, машини, крани та численні радіо- і метеостанції. Спека стояла жахлива, температура в закритих трюмах сягала 50 градусів, а звідти нас випускали лише на кілька хвилин, і то вночі. Нашу військову операцію засекречували як тільки могли, адже в той час розвідка ФРН донесла, що Радянський Союз направляє на Кубу свої війська. Тож, аби збити ворога з пантелику, на судно нам заносили лижі, шуби, валянки, рукавиці й теплі речі. Якби про це дізналась американська агентура, то, безперечно, доклала б, що нас відправляють на північ.

Законспірувала радянська влада і своїх солдатів, яким замість військової форми видала майже однакові картаті сорочки. Зовсім скоро саме за розмірами клітинок на цивільній «уніформі» американські розвідники навчилися «вираховувати» вище військове керівництво СРСР. 

ЗА КРОК ДО ЯДЕРНОЇ КАТАСТРОФИ

Впродовж операції до берегів Острова Свободи радянська влада планувала відправити 52 тисячі військових, зрештою розмістити тут вдалось близько 42 тисяч. Американці ж знали про присутність на Кубі лише однієї ракетної дивізії, що налічувала не більше як 12 тисяч військовослужбовців.

Радянські майданчики для ракет і ангари американський розвідувальний літак У-2 зафіксував 14 жовтня. А за два дні аерофотознімки показали Джону Кеннеді, після чого той оголосив негайну морську блокаду Куби. З метою недопущення туди радянських військ і зброї, американці почали обшукувати всі судна, що прямували на острів. У разі відмови показати вантаж, американцям було наказано відкривати вогонь. 24 жовтня 1962 р. п’ять радянських кораблів впритул підійшли до зони блокади й зупинилися у відкритому океані. А вже 28 жовтня непростий вузол ядерного конфлікту вдалось розв’язати. Після кількох днів дипломатичних переговорів СРСР постановив згорнути свою операцію «Анадир», а США у відповідь погодились гарантувати Кубі безпеку. «Карибську кризу» було завершено.

– Вже до початку Карибської кризи на Кубу привезли більше як 160 атомних боєголовок. Цього арсеналу було достатньо, аби тричі знищити все живе навколо, – зізнається тепер Валентин Топольницький. –

І добре, що Кеннеді й Хрущову того дня вистачило розуму домовитись мирно. Адже коли до Куби наближались американські бойові літаки, ми вже сиділи в окопах зі зброєю в руках.

Коли в листопаді нам оголосили про відбій воєнної тривоги, частину військ і ракетних боєголовок відправили назад до Радянського Союзу, частину таємно від американців залишили на Кубі. Наші війська виводили аж до грудня 1963 р. Я залишився на Кубі як учасник спеціальної бригади, яку в передмісті Гавани Ель Чіко сформували для навчання кубинців.

Тільки тоді Валентину Івановичу вперше вдалося побачити Кубу. З-за колючого дроту радянських військових випускали лише раз на місяць. За хорошу поведінку їм дозволяли декілька годин погуляти вулицями Гавани і вдосталь нафотографуватися з тамтешніми кактусами.

ВОНИ МОВЧАЛИ ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

Незважаючи на те, що збройного конфлікту восени 1962-го зрештою таки вдалося уникнути, на Острові загинули 69 радянських вояків. Коли центром Куби пронісся страшний ураган «Флора», рятувати людей тоді кинули і солдатів з СРСР. У пам’ять про героїв кубинці встановили в Гавані пам’ятник, біля якого військові й досі несуть почесний караул.

Про кубинське «відрядження» своїх військовиків радянська влада воліла мовчати понад 25 років. Про океан і пальми Гавани їм забороняли писати в листах рідним, про них колишні військові заприсяглися не говорити ані вдома, ані на роботі. Демобілізувавшись, Валентин Топольницький влаштувався на роботу на кам’янецький приладобудівний завод, разом з ним тут працювали аж троє «кубинців».

Дізнатись про це чоловікові судилося аж 1994 року. Тоді солдатів, які перебували в «гарячих точках», Кабінет Міністрів України зрештою визнав воїнами-інтернаціоналістами, і Валентин Іванович вперше почав відкрито розшукувати бойових товаришів через оголошення в газеті. Так, у Кам’янці-Подільському знайшлося п’ятнадцятеро тих, хто 1962 р. готувався обороняти світ від ядерної війни. Сьогодні їх залишилося лише 12.

Наразі цих людей об’єднують не лише спільні спогади про Кубу, але й очолювана Валентином Топольницьким міська спілка воїнів-інтернаціоналістів-«кубинців», що входить до складу ради ветеранів Кам’янця-Подільського.