ВІД ДИРЕКТОРА КІНОТЕАТРУ – ДО ОЧІЛЬНИКА ДЕКАНАТУ

Кандидата філологічних наук, професора кафедри української мови, декана факультету української філології та журналістики Юрія МАРКІТАНТОВА в університеті знають як порядного, завжди усміхненого та з добрим жартом у кишені чоловіка. Студенти просто обожнюють його пари, а колеги цінують як фахівця і чудового керівника. 15 вересня Юрію Олександровичу виповнюється 60, а отже можна дізнатися багато цікавого про цю людину. Такого на лекціях не почуєш.

– Народився я на Поділлі. Є таке селище у Деражнянському районі – Вовковинці, – розповідає Юрій Олександрович. – Однак прожили ми там недовго. 1959 року, в зв’язку з переведенням батька на роботу до райцентру, наша сім’я переїжджає до Деражні. Там я й пішов до школи. Між іншим, першокласником став аж у 8 років, бо був дуже маленьким і худеньким, тому мати шкодувала віддавати до школи.

Але недарма люди кажуть: хоч мале, та вузлувате. Всидіти на місці тоді ще зовсім юному учневі було непросто. Шкільні, районні, обласні змагання зі спорту, посиденьки в бібліотеці за поетичними та прозовими томами класиків, написання власних віршів, та що там, активний школяр навіть обіймав посаду директора шкільного кінотеатру. І хоч з десятого класу наш ювіляр вийшов без золотої медалі на грудях, молодечий запал вимальовував усе нові й нові горизонти.

– Про те, що я буду вчителем, тоді ніхто й подумати не міг, адже мрії мої були про кар’єру військового. Переконаний у тому, що все в мене вийде, я подався до Ленінграду, вступати в єдине на увесь Радянський Союз «Высшее военно-инженерное училище железнодорожных войск и военных сообщений». Ще й факультет обрав найпопулярніший – військових сполучень, бо ж романтика роботи в комендатурах великих міст дуже манила. Набір там був лише 25 осіб у рік. І чому я вирішив, що простий деражнянський хлопець має до тієї чверті прорватися, навіть не знаю, однак іспити складати пішов. Але, як ви вже, мабуть, зрозуміли, до складу курсантів я таки не потрапив.

Із північної столиці Юрій Олександрович повернувся уже не до провінційної Деражні, а до старовинного міста над Смотричем. Саме в Кам’янці-Подільському його батькові запропонували посаду головбуха експлуатаційно-технічного вузла зв’язку. «Квітка на камені» впала в око Маркітантовим, тому на сімейній раді було вирішено – сім’я оселяється тут. Не опускаючи рук, молодий випускник подає документи до місцевого сільгоспінституту, на факультет «Механізація сільського господарства». Однак доля відсторонила юнака і від тракторів та ферм. Не пройшовши за конкурсом, він влаштовується на роботу в лінійно-технічний вузол зв’язку. Далі – армія, завод «Електроприлад» зі звучною посадою «учень слюсаря-складальника радіоапаратури» та чергова спроба стати студентом.

– Впевненість у тому, що я здобуду вищу освіту, мене не покидала ніколи. Цього разу я вирішив спробувати себе в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, – розповідає Юрій Олександрович. – Відверто кажучи, не розумію, чому одразу сюди не вступав, адже ще в школі мені найбільше подобалися три предмети: фізкультура, історія та література (щоправда, більше російська). Як мене навернуло до сільського господарства, уявлення не маю. А от тим, що обрав саме філологічну стезю, завдячую класному керівнику, вчительці російської мови та літератури Акімовій Клавдії Іванівні. Це прекрасна людина, чудовий фахівець, вона й прищепила любов до літератури й певним чином скерувала мене на правильний шлях.

Вступити на доволі затребуваний у той час філфак молодому й завзятому Юрію Маркітантову таки вдалося. Бонусом до залікової книги першокурсника стало перше кохання, з яким і донині ділить життя і виховує двох дітей та трьох онуків.

– З дружиною познайомилися в перший навчальний день, на першій парі. Тоді ми просто сіли за одну парту, а вже наприкінці першого курсу одружилися. Обоє мріяли про роботу в місті, однак із розподілом тоді було жорстко. Мене скерували в Кам’янець-Подільський район, а її залишили в місті піонервожатою в школі для дітей з вадами слуху. Відтоді й до сьогодні Зоя займається сурдопедагогікою, тобто ставить мову глухим діткам.

А от на Юрія Олександровича спочатку чекала посада вчителя російської мови в Княжпільській загальноосвітній школі, згодом – у Колибаївській, і тільки потім чергове повернення до рідної альма-матер, щоправда, вже не в ролі студента.

– Під час навчання в інституті я й уявлення не мав, що таке аспірантура, хоча науковою роботою займався ще з третього курсу. Спочатку акцентував увагу на літературі, а потім захопився й мовою. Але вже коли був учителем Колибаївської школи, мені запропонували місце асистента на кафедрі російської мови, і я погодився. Робота зі студентами виявилась надзвичайно цікавою. В перший же робочий день мене із групою філологів відправили на місяць у колгосп села Подоляни. Тоді таке практикували щороку. Збирання картоплі, яблук, кормових буряків, ночівля в актовому залі школи або в дитсадку – словом, весело.

Цікавими були й діалектологічні практики. Пам’ятаю, 1982 року ми з 30 студентами російського відділення поїхали на практику в місто Каргополь Архангельської області. Це був забутий Богом край, містечко, де й до цього часу дерев’яні тротуари. Розміщене воно на річці Онега. Щодня по ній сплавляють ліс. Там ми провели 2 тижні, спілкуючись із носіями російської мови й нотуючи цікаві діалекти. Наступного року з такою ж поїздкою вирушили до Вологди. Із одного в інше село по півдня добиралися пароплавами, багато цікавого матеріалу тоді зібрали – вражень аж донині вистачає.

Того ж таки 1983 р. Юрій Олександрович робить спробу вступити до аспірантури Київського інституту ім.М.Горького (тепер Драгоманова). Шанси потрапити на стаціонар невеликі – брали лише трьох осіб. Складати вступні іспити він усе ж взявся.

– Коли я повернувся з Вологди, тодішній ректор Анатолій Олексійович Копилов сказав: «Я вас вітаю зі вступом до аспірантури і трикімнатною квартирою». Спочатку не повірив власним вухам: як вступив? А квартира яким чином, я ж навіть на черзі не стояв? Виявилося, що гуртожиток, де ми жили, мали знести й на тому місці звести будинок побуту, а всіх мешканців забезпечити новим житлом.

Три роки в аспірантурі фінішували захистом кандидатської дисертації на тему: «Функціонування фразеологізмів у поезії 60-80-х рр. ХХ століття». Відтоді Маркітантов і фразеологія – нерозлучні.

Потім була викладацька діяльність спочатку на кафедрі російської, а згодом і української мови, місце заступника декана і нарешті 2004 року – комфортне крісло декана факультету української філології, в якому він сидить і досі. Тут йому зручно й затишно, хоча й працювати стало значно важче.

– Постійно нові вимоги до оформлення документації, зміни, нововведення. Не знаю, як це позначиться на знаннях студентів, але викладачам роботи побільшало. Та ще й з набором щороку скрутніше. Цього року на українську філологію взяли лише 49 осіб, це при тому, що раніше набирали по 130-140 студентів. На журналістику вступили 15 першокурсників. Але тішить те, що в нас збільшився контингент магістрів-«українців»: 13 торік і 23 – сьогодні. Перший набір магістрів стартував і на спеціальності «Журналістика», поки що це троє осіб. Але ми намагаємося не стояти на місці, посилювати профорієнтаційну роботу, відкривати нові й актуальні для нашого міста спеціальності, самовдосконалюватися, бо ж дуже хочеться, аби наші випускники мали мінімум проблем із працевлаштуванням.

Від лекцій студентам і документів Юрій Олександрович відпочиває в тісному колі сім’ї та друзів.

– Часто виїжджаємо на дачу в Шутнівці. Там дуже гарна місцина: поруч широчезний розлив Смотрича, сосновий бір. Якогось конкретного хобі не маю. Люблю посидіти на березі річки з вудкою, пограти у бадмінтон, пожартувати у риму, поспілкуватися з друзями у соцмережах, почитати поезію – так і відпочиваю у свої без хвостика шістдесят.