НУ ЯК НЕ ЛЮБИТИ НЕЛЮБОВА?

Трапляється ж таке, що людина настільки не відповідає своєму прізвищу! Про це подумалось, коли я спілкувалася з колегами директора Кам’янець-Подільського коледжу культури і мистецтв Руслана НЕЛЮБОВА напередодні його 60-літнього ювілею. Руслан Миколайович зовсім не обділений любов’ю та повагою від близьких людей, колег і студентів. Та й сам не скупиться на щирі почуття до людей, з котрими співпрацює, товаришує, котрим передає багатий досвід.

За майже 10 років у директорському кріслі Руслан Миколайович зовсім не загордився. Він і досі з задоволенням навчає молодих людей грі на баяні, та й сам не цурається зіграти на концерті чи у доброму товаристві. А вдалий виступ студента й тепер викликає на його очах сльози зворушення.

Життя Руслана Нелюбова невіддільне від коледжу: тут він у 1965-1971 роках навчався, тут з 1976 року і працює, хоча в юні роки навіть і гадки не мав пов’язати долю з Кам’янцем – мріяв про столичну сцену.

– Мій батько з Москви, мама з Києва, де ми довгий час і проживали, тому я був налаштований зачепитися в одній зі столиць, – зізнається Руслан Миколайович. – Сталося так, що батька направили працювати в Полонне, і саме звідти я приїхав на навчання до Кам’янця. Потім закінчив Київський інститут культури ім.Корнійчука (той, що тепер «ім.Поплавського») й, звісно, мав і бажання, і можливість залишитися в Києві.

Але після служби в армії мене запросили до Кам’янця на викладацьку роботу – в ті часи це було дуже престижно, тому я, звичайно, погодився. Так із 1976 року тут і працюю. Був і головою профспілкової організації студентів, і секретарем комсомольської організації викладачів – весь час на посадах виборних, суспільних, і бажання щось змінювати більше не виникало, заклад став уже рідним.

Руслан Миколайович у дитинстві не мріяв про таку музичну професію. Але далися взнаки гени талановитих батьків: мама глибоким «циганським» голосом чудово виконувала романси, батько теж гарно співав і грав на гітарі, а ще за самовчителем опанував баян. Усіх чотирьох дітей вони «добровільно-примусово» віддали до музичної школи – отак і почався довгий та щасливий музичний шлях Руслана Нелюбова. Хоча в сімейному архіві є знімок ще 2-річного Русланчика на табуреті з гармошкою в руках.

– Я дуже люблю цю справу, – обличчя Руслана Миколайовича розпливається в широкій усмішці. – В усі роки брав участь у багатьох творчих колективах, деякі з них очолював. І досі люблю в компанії взяти баяна, особливо люблю відвести душу в народних піснях.

Найкультурніший у місті директор відомий ще й як цікавий оповідач, у котрого в запасі – цілий міх історій та анекдотів. А керівником себе вважає аж надто ліберальним.

– Я не вмію бути авторитарним, зате маю чудову команду заступників і керівників структурних підрозділів. Мені легко працювати, бо ці люди дуже відповідальні й професійні. З таким колективом можна гори звернути!

Також постійно відчуваю підтримку обласного і міського управлінь культури, обласної ради і міської влади.

Директором коледжу (тоді ще культосвітнього училища) Руслан Нелюбов став 2003 р. за сумних обставин – передчасно пішла з життя попередня керівник закладу Євгенія Станішевська, і напередодні вступної кампанії заклад певний час залишався без керівника. Новопризначеному директору з ходу довелося вникати в «кухню» вступного процесу й намагатися втримати високу планку закладу.

Та справжній бій був ще попереду: 2004 р., із створенням НІАЗу «Кам’янець», історична будівля головного корпусу училища на Зарванській перейшла в державну власність, і заклад мусив або покинути ці стіни, або сплачувати неабияку оренду. До 2012 р. точилися судові баталії, які закінчились остаточним переданням цієї будівлі, а також усіх прибудов (нового навчального корпусу, спортивного залу тощо) в розпорядження тепер уже коледжу культури і мистецтв.

Зміна назви і заодно статусу закладу – також заслуга Руслана Нелюбова. В коледжі з 2003 р. діє навчально-консультаційний пункт Академії керівних кадрів культури і мистецтв, завдяки чому свої заняття сюди приїжджають проводити заслужені й народні артисти України, і доктори наук, і відомі письменники. А з 2006 р., за віянням часу, було відкрито нову спеціальність – «Музичне мистецтво», де готують естрадних артистів.

Руслан Миколайович особисто дбає про зміцнення матеріально-технічної бази коледжу, опікується талановитими студентами, співпрацює зі студентською радою. Його діяльність у двох рядках не перелічиш, так само, як і численних відзнак і нагород, серед яких – обласна премія в галузі культури ім.Павла Фараонова, звання відмінника освіти України й нещодавнє присвоєння звання заслуженого працівника культури України. Сам же Руслан Нелюбов неймовірно пишається присвоєнням йому звання Почесного громадянина міста Полонного, де він виріс і навчався в музичній школі, і з яким багато років тісно співпрацює й допомагає в галузі культури.

З Русланом Миколайовичем ось уже 33 роки поспіль пліч-о-пліч іде його дружина Тетяна, котра також працює в коледжі, в цикловій комісії фортепіано й концертмейстерства.

– Мабуть, все-таки є якась доля, що скеровує людину. Бо ж у нас в училищі було багато гарних дівчат, а дружину я зустрів аж у Батумі, де ми обоє відпочивали. Вона сама з Деражні, навчалася в Хмельницькому музучилищі. Вже тоді я зрозумів, що хочу прожити з цією дівчиною все життя. Близько року ми зустрічалися, я приїздив до неї щовихідних, а 1980 року ми одружилися.

Тоді стався кумедний випадок з нашим викладачем, художником Анатолієм Фесенком, царство йому небесне і вічна пам’ять. Дуже цікава і талановита була особистість… Так от, весілля ми гуляли в Хмельницькому, і вийшло так, що я його не запросив. А потім він мені й каже: «Вот ты меня не пригласил, а я тебе подарок приготовил». Це була картина «Світанок сімейного життя»: схід сонця, димка, фортеця, Смотрич. І додав: «Поставишь мне сто грам – я тебе сразу еще и закат семейной жизни нарисую!».

Але «закату» не хотілося й не хочеться. Моя дружина – мій надійний тил, моя допомога. За всі роки ніколи не було між нами ні суперечок, ні непорозумінь. Вона розуміє, що директорська робота забирає багато сил і часу, тому дбає про те, щоб у домі був спокій і затишок…

Музичну династію продовжила й донька Нелюбових, котра по закінченню Київського університету культури також прийшла викладати у коледж, а нині готується подарувати батькам другого онука. Син же обрав фах юриста й неабияк допоміг батькові відстоювати головний корпус.

– Сьогодні я пишаюся колективом і тим, що поряд із молодими викладачами все ще працюють ветерани, котрі навчали й мене: це мій перший учитель із фаху Олександр Грек, Анатолій Рудик (вів оркестровий клас), Світлана Грек (народні інструменти), Віктор Передрій, Володимир Доліба. Якщо когось не назвав, нехай вибачають.

Пишаюся студентами – без них не обходиться жодна культурна подія в місті. Вісім колективів на базі коледжу носять звання народних: хорова капела «Гомін», оркестр народних інструментів, оркестр духових інструментів, хореографічні колективи: «Подільські візерунки» і ансамбль «Каскад», театральний колектив «На Зарванській», естрадний інструментальний колектив і фольклорний колектив «Джерело». Хочеться й надалі тримати високу планку і продовжувати розвивати наш коледж.

Самому собі з нагоди ювілею, який святкуватиме 22 вересня, Руслан Миколайович бажає лише двох речей: здоров’я («Бо коли є здоров’я – є і настрій, і бажання, і можливість щось робити, а як нема – то все немиле») і «щоб не заважали».