ЕЛІСА ГОРОДНИЦЬКА: «УЧИТЕЛЬ – ТО МОЄ ПОКЛИКАННЯ»
«Мені було п’ять років, коли мама Аделя Наумівна брала мене із собою, після основної роботи бібліотекаря, вчити грамоти земляків під час лікнепу 1933 року в нашому рідному прикордонному містечку Городниця Житомирської області. Пам’ятаю й досі: дошка, на неї падає світло, і мама, яку всі уважно слухають, з крейдою в руці. Мені, малій, здавалося, що це свята справа – вчити людей. І відтоді я все життя мріяла працювати вчителем…».
Еліса Самуїлівна ГОРОДНИЦЬКА – організатор, громадська активістка, талановитий педагог – вчитель російської мови та літератури – відсвяткувала вчора 85-й день народження. Після нелегких випробувань, що випали на її долю, вже будучи понад 25 років на вимушеній пенсії за станом здоров’я, Еліса Самуїлівна не може сидіти без роботи: впродовж багатьох років вона керувала дитячим літературно-художнім гуртком у єврейській недільній школі, допомагала Миколі Мачківському збирати матеріал для написання роману-життєпису про Наталю Кащук «До вежі Черленої» та добивалася встановлення її пам’ятної дошки. Підтримувала коханого чоловіка Михайла Глозмана, який керував групою учасників бойових дій у єврейській общині «Шолом», а після його смерті й досі продовжує справу його життя.
А найстрашніші випробування для неї почалися 2 липня 1941 року, на світанку, коли всі мешканці рідної Городниці з порожніми руками тікали від німців, котрі через декілька годин уже заходили до міста. Евакуація була довгою і виснажливою, бо їхали на відкритих площадках то під палючим сонцем без води та їжі, то в снігопад без теплого одягу… Та ще й дорогою весь час бомбардували – дивом зосталися живими. Далі був Узбекистан: Еліса вже не пам’ятає болю від лихоманки, коли хворіла на тиф, згадує лише постійний страшенний голод. Але 1942 року все ж вступає до сьомого класу російської семирічки в м.Бухара.
– Взимку на фронт ішла наша старша піонервожата, і їй ніяк не могли знайти заміни: школа на околиці, відсутність громадського транспорту, маленька зарплата… І тоді вона запропонувала мою кандидатуру. Коли мене викликали в обком комсомолу на співбесіду і 
запитали, чи впораюся з роботою, я відповіла, що мені лише 14 років і 2 місяці, та найголовніше, що я навіть не комсомолка. У вiдповiдь почула: «Ваша робота буде внеском у справу комсомолу». Ось так я стала наймолодшою старшою пiонервожатою в усьому Узбекистанi.
Потім була пустеля – із сім’єю будували ГЕС ім.Фархада. Жили в землянці, бо неможливо було витерпіти температуру повітря, яка вдень могла сягати +50 градусів, боялися скорпіонів, та не лякались важкої фізичної праці на будівництві. Дівчину відправили працювати рахівником вiддiлу ПФС («продфуражное снабжение») в управлiння табору №288 у м.Беговат (нині Бекабад). Згодом, аби мати більше часу й закінчити 10 класів у вечірній школі, дівчина влаштувалася бібліотекарем у Будинок культури. Елісу ніколи не покидала думка про вчителювання, тож 1947 року вона вступила до Ташкентського педагогічного інституту. Проте на стаціонарі провчилася лише місяць – у країні післявоєнний голод. Довелося перевестись на заочне…
– З Узбекистану потрібно було кудись переїжджати, бо мама серйозно захворіла, і найкращими ліками для неї мала стати зміна клімату. Вирішили їхати до рідної сестри батька в Кам’янець-Подільський, та вся сім’я не могла ось так відразу зірватися, тому «на розвідку» послали мене, аби я спочатку влаштувалася на роботу. Коли я приїхала сюди в серпні 1948 року, то на все місто залишалася лише одна вакансія – старшої піонервожатої в СШ №5. Щоб оформитися на роботу, потрібно було сфотографуватись – ось тоді я й зробила перший свій знімок у Кам’янці (на фото). Я почувалася щасливою, адже мене взяли на роботу старшою піонервожатою української жіночої школи №5. Тоді школа розташовувалася в приміщенні гімназії Славутинської.
1950 року Елісу Самуїлівну обирають членом бюро МК ЛКСМУ і призначають заввiддiлу з роботи зi шкiльною молоддю. А наступного року вона виходить заміж.
– Сама доля звела мене із вчорашнім фронтовиком, комвзводу розвідки Михайлом Глозманом, який на війну пішов у неповні 17 років. Через рік у нас народився син Анатолій.
Саме в той час Еліса Самуїлівна зустрілася з майбутньою українською поетесою, а тоді – п’ятикласницею Наталією Кащук, яка була головою ради дружини школи. І саме тоді розпочинається справжня й довгоочікувана педагогічна практи-
ка – в СШ №9, СШ №3. Дитяча мрія нарешті здійснилася – вона працює вчителькою! Та одним викладанням Еліса не обмежилася – вона і керівник художньої самодіяльності, і організатор музею Бойової слави в 9-й школі, який очолювала протягом 25 років. Її учні представляли місто на І та ІІ Республіканських олімпіадах з російської мови і літератури. Розповідь про життя Еліси Самуїлівни неможливо помістити на одну сторінку, і підтвердженням тому є численні почесні грамоти, звання «Відмінника народної освіти» та медалі.
Але особливою нагородою, за словами самої ювілярки, стала книга Миколи Мачківського «До вежі Черленої» з таким дарчим написом:
«Дорогій Алісі Самуїлівні Городницькій – одній з перших наставниць незабутньої Наталії Кащук. Спасибі вам, що бережете пам’ять про неї. Щастя, добра!».
Для учнів Еліса Самуїлівна була не тільки вчителем, але й хорошим другом і наставником. І навіть через багато років ніщо так не зігріває її серце, як спогади про вчителювання та радість за успіхи вихованців. Втім, дивлячись у вічі Еліси Городницької, розумієш: наскільки щасливішою могла б почуватися ця жінка, якби знала, що про неї пам’ятають, цінуючи те, що вона щиро вкладала в свою роботу.
Ірина ІЛЬНИЦЬКА,
спец. для «ПОДОЛЯНИНА».