«ШУМОВИННЯ КАНЕ В ЛЕТУ, ІСТИННЕ Ж – ЗАЛИШИТЬСЯ»

9 листопада, у день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця, в Україні відзначається День української писемності та мови. І дуже символічно, що саме цього дня свій ювілейний день народження зустріне Галина НАСМІНЧУК – кандидат філологічних наук, професор кафедри історії української літератури та компаравістики, заступник декана факультету української філології та журналістики К-ПНУ імені Івана Огієнка.

Галина Йосипівна – подолянка, родом з містечка Чемерівці, з родини простих колгоспників. Там зросла, там 1971 року із золотою медаллю закінчила загальноосвітню школу. Про вибір майбутньої професії, як зізнається, двох думок не було – покликання саме до української філології відчула ще зі школи, завдяки своїй учительці української мови і літератури Ганні Годованюк.

– Ганна Євдокимівна була справді майстром, подвижницею своєї справи, – ділиться спогадами Галина Йосипівна. – Вона і літстудією керувала, і була дуже зацікавлена в тому, аби діти прилучилися до краси українсько-

го слова. Часи ж, самі знаєте, – 60-70-ті роки, – зовсім не сприяли такому зацікавленню. Вона ж дбала про те, щоб до нас, у Чемерівці, на периферію, приїжджали українські письменники. 

Вже відтоді моє майбутнє було визначене. Після школи я з першої спроби вступила до Чернівецького університету, де мене вчили не менш видатні люди. Насамперед це Михайло Івасюк – батько славетного композитора Володимира Івасюка; Василь Лесин – за його словником літературознавчих термінів досі навчаються студенти; видатні мовознавці, як-от Іларіон Слинько. Я й сьогодні з великим трепетом їду до Чернівців, тому що там досі працює один з моїх улюблених викладачів – Богдан Мельничук. Ми вже як колеги зустрічаємося, звичайно.

А після навчання в Чернівецькому університеті була аспірантура в Києві, де моїм науковим керівником був Петро Хропко – видатна людина, що навчила цілу школу науковців. Насправді дуже важливо в житті зустріти саме тих людей, які в потрібну мить зможуть підказати, спрямувати, допомогти, і я вдячна долі, що саме з такими людьми мене звела. Ніколи не пошкодувала, що саме філологія стала справою мого життя. 

Такою доленосною людиною в житті Галини Йосипівни став і її чоловік Анатолій Миколайович, котрого вже, на жаль, немає серед живих. З ним побралася ще під час навчання в університеті, і саме він пов’язав її долю з Кам’янцем, адже тут жив і працював інженером на кабельному заводі. Завдяки підтримці чоловіка, вдалося поєднати наукову діяльність, захист кандидатської дисертації та виховання двох маленьких донечок.

Доля Галини Насмінчук не робила крутих поворотів, її шлях – це планомірний підйом до наміченої вершини. Коли після університету молода філолог приїхала до нашого міста, деякий час працювала в Кам’янець-Подільському архіві, що був тоді обласним. Але вже 1980 року познайомилася із Полікарпом Свідером, котрий обіймав посаду завідувача кафедри української літератури нашого педінституту, і отримала запрошення на посаду асистента кафедри.

– Звісно ж, я з радістю погодилася на цю пропозицію, – ділиться Галина Йосипівна. – Бо хоча робота в архіві була цікавою і творчою, однак моєю метою і мрією завжди було працювати з молоддю. Тож у грудні виповниться вже 33 роки, як я працюю в цьому виші. Почала як асистент, обіймала посади старшого викладача кафедри, потім – завідувача кафедри, і вже близько десятка років є заступником декана факультету української філології і журналістики.

Студенти із захопленням відгукуються про лекції Галини Йосипівни, а її саму вважають викладачем строгим, та при цьому дуже справедливим.

Що стосується наукової діяльності, то темою дослідження Галини Насмінчук є український історичний роман. Хоча, як сама із жалем зізнається, робота в деканаті не дає змоги віддатися науці й підготувати докторську дисертацію. Зате під її керівництвом підготували й захистили кандидатські дисертації троє молодих науковців, вона видала низку навчальних посібників з грифом міністерства та статей у фахових виданнях. Тож доречним подарунком для Галини Йосипівни до ювілею став атестат ВАКівського професора.

Сьогодні найбільшою втіхою і гордістю Галини Насмінчук є її доньки, які вже подарували їй двох онуків та онучку, і які також обрали педагогічну стежину. Старша, Лариса, закінчила дефектологічний факультет нашого університету й працювала дефектологом, тепер – у декретній відпустці. А молодша, Ірина, пішла маминою стежкою, обравши філологію, й нині працює разом із нею на кафедрі журналістики, захистила кандидатську дисертацію. Галина Йосипівна сподівається, що й онуки, коли виростуть, продовжать династію і також прилучаться до царини педагогіки та філології.