ПРО МЕДОВІ 65 Івана РОМАНЧУКА
За 65 років життя руки цього чоловіка вправно тримали хірургічний скальпель, чиновницький портфель, садову лопату, бджолині соти і навіть зброю. Як цьому всьому можна давати раду, та ще й при тому отримувати від такого різношерстого клубка роботи масу задоволення, знає голова Кам’янець-Подільської районної ради, заслужений лікар України Іван РОМАНЧУК, який сьогодні святкує ювілей.
Любов до праці Івану Михайловичу почали прищеплювати в невеличкому селі Жукотин Коломийського району Івано-Франківської області, де той народився. В багатодітній сім’ї трударів інакшого виховання бути й не могло. Батько – ветеринарний фельдшер, мати – колгоспниця, більшість часу проводили на роботі. А тому четверо синів, серед яких найстарший Іван, завжди дбали про господарство й швидко привчалися до самостійності.
– Після закінчення восьмирічки в рідному селі я вступив до Рогатинського сільськогосподарського технікуму, аби опанувати фах ветеринара, – розповідає Іван Романчук. – Медицина мені подобалася ще змалку, а ветеринарія була першою сходинкою до її пізнання. Щоправда, попрактикувати з тваринами тоді не вдалося, бо після закінчення технікуму 1968 року мене одразу призвали до армії.
ПЕРЕВОРОТ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ ТА ПОГЛЯДАХ НА ЖИТТЯ РОМАНЧУКА
– Починав службу в Чернівцях, є там такий район – Садгора, – ділиться спогадими ювіляр. – А після навчань, у серпні, нас відправили на територію Чехословаччини, в Центральну групу військ, на військові навчання «Голубий Дунай». Так, служба видалася непростою, бо це був розпал чехословацьких подій 1968-1970-х років, але перебільшувати теж не хочу. Сказати, що ми брали безпосередню участь у якихось бойових діях, не можна. Хоча всі були при виконанні бойового завдання: освоювали певну територію й несли там патрулювання. Крім наших військ, туди не мав права ступати ніхто, бо ж на території Чехословаччини тоді були й Польща, Угорщина, Німеччина та інші країни.
Для себе я тоді багато взяв. Раніше ж за кордоном не доводилося бути, бо тоді не так просто було виїхати за межі Радянського Союзу. А побачивши нову країну, усвідомив, що є різниця між життям там і в нас, особливо у соціально-економічному розвитку. Навіть тоді мене дуже вразили доглянуті яблуні вздовж вулиць, ідеальні дороги. У нас такого і близько не було, хоча за Радянського Союзу за цим дивилися. Все-таки культура життя і розвиток там були набагато вищими. Ці спогади закарбувалися на все життя. І коли мене на першому курсі в інституті попросили зробити порівняння, я мав необачність сказати таку фразу: їм треба повністю зупинити розвиток на 50 років, а нам весь цей час працювати в поті чола, і тільки тоді будемо приблизно на одному рівні. Щоправда, за цей вислів потім довелося відповідати, бо такі думки навіть припускати не можна було, тим більше в студентському середовищі. Але через свою прямоту та юнацьку простоту я просто сказав те, що бачив і думав. 29 травня 1970 року я демобілізувався. Місяць був у відпустці, а потім приступив до роботи. І хоч медицина все не давала спокою думкам, влаштувався фельдшером до Коломийської районної ветлікарні. Але пропрацював там аж три тижні. Після того подав документи до Івано-Франківського медінституту, склав успішно іспити і вступив на перший курс.
ВІД ДЕМОБІЛІЗОВАНОГО ВЕТЕРИНАРА – ДО ХІРУРГА
– Іване Михайловичу, а Ви не вважаєте, що здобуття спеціальності ветеринара було марною витратою часу?
– У жодному разі. Я думаю, що саме цей фах зіграв велику роль у формуванні мене як спеціаліста в охороні здоров’я, бо до медінституту я пішов уже свідомо, зважено. І подолавши проміжну ланку – ветеринарію, став хірургом. Цій справі присвятив понад три десятки років і, незважаючи на державну службу, до сьогодні маю медичну практику в Орининській райлікарні.
– Цей медзаклад Ви, мабуть, вважаєте рідним?
– Можна і так сказати. В Орининській районній лікарні №2 я пропрацював майже 35 років.
Після закінчення інституту 1976 року був скерований в інтернатуру до Кам’янець-Подільського району. Проходив її при Центральній районній лікарні, а з 1977-го почав працювати в Оринині. То була не та лікарня, що нині, – на 45 ліжок і 15 медпрацівників. Коли я прийшов, там було 235 ліжок, працювали 42 лікарі. Цей медзаклад користувався неабиякою популярністю серед жителів не лише нашого району, а й сусідніх. Сьогоднішній її стан, як на мене, в першу чергу пов’язаний з тим, що в нас стало набагато менше людей. Кількість населення скоротилася майже вдвічі. 1976 року (чомусь саме ця цифра закарбувалася в пам’яті) у районі проживали 118 тисяч людей, а нині немає навіть 70 тисяч.
– А Ви не мали бажання рухатися кудись далі по кар’єрній драбині? Чи не було можливості?
– Чому ж не було? Мені неодноразово пропонували роботу в хірургічному відділенні ЦРЛ, особливо тоді, коли виникло питання скорочення ліжок, але я категорично відмовився. Певно, тому, що коли людині добре, то вона добра не шукає. До того ж в Оринині вже був свій контингент людей, я знав практично всю ту зону. Багато зверталося до нас жителів Чемеровецького району і навіть частина Тернопільської зони: Скала-Подільська і довколишні села.
Щоправда, є в моїй трудовій три роки стажу роботи у міському управлінні охорони здоров’я міста Кам’янця-Подільського. Там я працював на посадах заступника начальника управління і начальником управління впродовж 2002-2005 років. Але через певні причини 2005 року за власним бажанням розрахувався і повернувся в охорону здоров’я району, в Орининську лікарню, де працював завідувачем хірургічного відділення. Але так вийшло, що 2006 року мене обрали головою районної ради і до сьогодні, вже друге скликання, я виконую функції держслужбовця. Тому за плечима маю ще восьмирічний стаж головування.
«НА РІВНІ РАЙОНУ ПОЛІТИКИ НЕ МОЖЕ БУТИ»
– Іване Михайловичу, сьогодні Україна переживає переломний момент у своїй історії, не зовсім спокійно і в нас. Хотілося б почути Вашу думку як головного представника інтересів громади Кам’янець-Подільського району з приводу того, що нині відбувається в країні.
– Всі ці події я можу оцінити так: нічого з нічого не буває. Природа не терпить пустот. Якщо на одному місці з’являється прогалина, то вона обов’язково мусить бути чимось заповнена. Значить, сьогоднішня влада має якісь прорахунки, бо якби їх не було, то не було б і майданів. Сьогодні щось приховати дуже важко, обманути людей не виходить. Все просто – народ хоче чесності, правди. І та правда мусить бути. А особливо, якщо це стосується людей, котрі виконують державні функції. Я не проти Євромайдану, а можливо, десь глибоко в душі – й «за», але казав, кажу і казатиму: на рівні району політики не може бути. Ми повинні жити життям району, життям наших трударів. І в першу чергу робити все, щоб край, у якому живемо, розвивався.
Я навіть сьогодні, проводячи нараду зі своїм виконавчим апаратом, кожному роздав завдання на наступний рік і просто застеріг: не влазьте в жодні політичні інтриги. Бо є багато таких, які справді стоять за совість, а є такі, котрі просто використовують людей у своїх цілях.
– Як гадаєте, чим це все закінчиться?
– Поживемо – побачимо, але сподіваюся, що все буде добре. Бо ми – народ розумний, ми – народ виважений, ми – народ не войовничий, а це багато про що свідчить. І думаю, що сьогодні хтось комусь повинен поступитися. Бо не поступишся нині ти, завтра не поступляться тобі. Це основний принцип, з яким я йду по життю.
ПРО ДІМ, САД, БДЖІЛ І ВНУКОВЕ «НЬО-НЬО!»
– Якщо ми вже перейшли до життя-буття, то, може, розкажете про свою сім’ю?
– З дружиною я познайомився, коли був на шостому курсі. Однокурсник, з яким жив у кімнаті, зустрічався з дівчиною, родом з Оринина. Коли вони одружувалися, то запросили мене за старшого дружбу. На весіллі я й познайомився зі Світланою. Розговорилися, і виявилося, що вона навчається в тому ж виші, що і я, на четвертому курсі. Так почали зустрічатися, а вже через рік одружилися і відтоді в парі. Вона також усе життя пропрацювала в Орининській лікарні акушером-гінекологом. Маємо двох дітей – Вікторію та В’ячеслава. Обоє вже дорослі. Донька працює в міській жіночій консультації завідувачем денного стаціонару, а син в ЦРЛ – лікарем-травматологом.
Маємо вже й двох онучат. Іринка старша, навчається у 8-му класі дев’ятої школи. А онук Владислав першого лютого буде святкувати рік. Уже пальчиком махає і каже до діда: «Ньо-ньо!».
– Іване Михайловичу, діти й онуки живуть у місті, Ви ж, незважаючи на роботу в Кам’янці, з села вибиратися не плануєте. Чим же там так помащено?
– Я життя балконне переношу важко. Щоб я прийшов з роботи, вийшов на балкон і з балкона знову в тісну кімнату – мабуть, не зміг би. Я народився в селі й працюю для села. Тут у мене є свій будинок, садок біля нього. Вже роки дотримуюся такого правила: восени або навесні посадити хоч якесь дерево. Є в мене сад старий, посаджений ще 90-го року, коли ми лише побудувалися. Але тепер пішла мода на нові сорти, то в мене є ще близько 70 саджанців «молодняку». Маю десь десять сортів яблук, три сорти груш, сливи, абрикоси, аличу, персики, нектарини. І всі дерева родять досить непогано. От минулого року в мене три персики заважили більш ніж кілограм. Вирощую і виноград, і смородину. Торік посадив 1200 кущів смородини. Можливо, мені не стільки тих яблук чи ягід треба, але ж я отримую море задоволення. Тут лиш зацвіло, через місяць уже є плід, а ще через три місяці його вже треба зібрати.
Тримаю пасіку. Нею займаюся давно – вже десь понад 40 років стажу. Свого часу мав більше як 70 бджолиних сімей, то збирав стільки меду, що навіть ставив собі запитання: а чи варто ходити на роботу? (Сміється). Нині, звичайно, обсяги скоротилися через брак часу, бо ж до того всього треба докласти руки. Але й тепер вистачає, щоб роздати, подарувати, ще й собі залишити. А ви питаєте, чим у селі помащено… Медом!