ЯК КОРЕСПОНДЕНТ СТАВ РЕСПОНДЕНТОМ

Нашого співрозмовника ми одразу поставили в не дуже зручне становище. Уявіть: людина, яка все життя заробляє тим, що ставить запитання іншим, раптом опиняється по інший бік «барикад» – у ролі респондента.

Але швидкість оцінювання ситуації недаремно вважають однією з головних якостей журналіста, і ми дізналися все, що хотіли, про нашого колегу Василя ДОБРОВОЛЬСЬКОГО – голову Кам’янець-Подільської міськрайонної організації Національної спілки журналістів України, власного кореспондента газети «Подільські вісті», багаторічного заступника головного редактора газети «Край Кам’янецький», володаря золотої медалі української журналістики, Почесного знаку НСЖУ, нагрудного знаку «Автор» Державного департаменту інтелектуальної власності МОНУ та багатьох інших відзнак регіонального значення.

Привід для спілкування був більш ніж доречний – 8 лютого Василь Григорович відзначатиме 65-річний ювілей.

– Василю Григоровичу, розкажіть про свої перші кроки в житті та журналістиці.

– Народився я в мальовничому куточку Ярмолинеччини з прозаїчною назвою Круті Броди, де розпочалися мої перші університети життя, в яких батько з матір’ю формували працелюбність, були для мене особливим прикладом ставлення до людей, наголошували, що не потрібно тримати зла в серці, а дотримуватися основного принципу в житті – творити добро.

Саме там з 8-го класу почав писати до районної газети «Вперед». І перша публікація була про рідну школу, про те, як учителі та учні відроджують народні традиції та звичаї. Відтак шлях у велику журналістику проліг через навчання в кооперативному технікумі (1966 року, коли одночасно відбулися випуски 11 та 10 класів, конкурс на журфак Львівського університету складав по 25 осіб на місце, у Київський імені Тараса Шевченка – ще більший, отож пробитися на омріяну спеціальність було нереально), кількамісячну працю в торгівлі на Вінниччині, службу в Білорусії у ракетних військах стратегічного призначення, освоєння токарної та слюсарної справи на одному з великих підприємств міста-героя Керчі, роботу в комсомолі.

– То де Ви отримали професійний гарт?

– У Криму, в міській газеті «Керченский рабочий». Видання, куди я отримав направлення після здобуття журналістської професії і де пройшов шлях від завідувача відділу до заступника головного редактора, виходило 5 разів на тиждень тиражем понад 40 тисяч. Після переведення на роботу в Кримський обком Компартії України чотири роки працював під керівництвом Миколи Багрова, Героя України, який у роки незалежності очолював Верховну Раду автономії. В нього багато вчився роботі з людьми, відповідальності за доручену справу, вмінню відстоювати свою позицію. Всі ці риси прислужилися мені в подальшій роботі вже у міськрайонній газеті «Прапор Жовтня», нині – «Краї Кам’янецькому».

– Що підштовхнуло Вас до переїзду на Поділля?

– Тут залишалася моя мати (тато помер раніше), батьки-пенсіонери дружини, які постійно просили нас повернутися в рідні краї. А, як мовиться, де народився – там і пригодився. Відтоді минуло близько тридцяти років, і я жодного разу не пошкодував про вибір, хоча і в Сімферополі мав непогану перспективу кар’єрного росту. Але головне не кар’єра, а робота, від якої отримуєш не лише матеріальне, а й моральне задоволення. Мені неодноразово пропонували в області вищі журналістські посади, і не тільки журналістські, та завше було комфортно і цікаво в газеті, яка стала другою домівкою впродовж чверть століття. І хоча вже п’ять років працюю на посаді власкора обласної газети «Подільські вісті», з рідним «Краєм» зв’язків не пориваю. Адже тут формувався і виростав, вчився у старших колег, майстрів-журналістів Мар’яна Красуцького, Анатолія Туровського, Бориса Уроди, Василя Мельника. Завдяки і талановитому та амбітному молодшому поколінню по журналістському цеху – Віталію Бабляку (який згодом заснував і очолив «ПОДОЛЯНИН»), Петру Поліщуку, Івану Прокоф’єву, Вірі Шпильовій, Станіславу Стояновському – газета завжди була в епіцентрі подій.

– Ви ще тоді встигали займатися і благодійною діяльністю?

– Так. Іноді думаю, де стільки бралося сил, енергії та ентузіазму? Адже, крім того, що потрібно було займатися газетою, ми справді чимало уваги приділяли благодійництву. Зокрема, спільно з товариством «Вісбаден – Кам’янець-Подільський», його керівником Петером Келлером

упродовж двох років організовували стипендії для тридцяти дітей-сиріт – від дошкільнят до студентів вишів міста, безкоштовні обіди для одиноких престарілих. На наше прохання продукти і гроші тоді виділяли багато керівників сільгосппідприємств, тодішній директор м’ясокомбінату Ігор Капля та багато інших. Редакція газети зі свого бюджету впродовж трьох років виплачувала стипендію хлопчикові-сироті, вихованцю міського військового ліцею. З нашої ініціативи

і за підтримки Сергія Бабія, Надії Підскоцької вдалося переконати міський депутатський корпус про необхідність назвати одну з вулиць у селищі цукрозаводу іменем миротворця, який загинув у Югославії, кам’янчанина Володимира Максимчука. Про героїчний подвиг цього юнака ми з Мар’яном Красуцьким написали документальну повість «Голубі берети».

– Наша професія не передбачає нормованого робочого дня. Як до Вашої роботи ставиться сім’я?

– Справді, в журналіста практично немає вихідних, свят. Не встигнеш написати один матеріал, на черзі – вже інший. Словом, конвеєр. Але сім’я за мою понад тридцятирічну журналістську діяльність до цього звикла. Завжди знаходжу підтримку дружини Ганни Станіславівни, інших членів родини, які забезпечують надійний тил. Звичайно, хотілося би більше приділяти їм уваги.

– Де ж Ви зустріли своє щастя?

– З дружиною навчалися в одній школі, щоправда, вона за мене на чотири роки молодша, тому інколи допомагав їй портфеля нести. Коли служив в армії, вона мене чекала. А побралися рівно 39 років тому. Виростили двох дочок – Анжеліку і Світлану, вони із зятями Юрієм і Валерієм подарували нам онуків, старша з яких, Оксана, пішла моєю стежкою – навчається на журналіста.

– Чи не дідусь її підбив піти цією стежкою?

– Ні, це був її вибір, хоча всі радили обрати легший хліб. Були для цього всі можливості, адже закінчила школу із золотою медаллю, багато балів набрала із ЗНО. Нині мене тішить те, що вона пробує себе в різних жанрах, друкується в місцевих газетах, обласних, а нещодавно – навіть у газеті «День».

А ось середуща, Діана, яка навчається в десятому класі, поки що на роздоріжжі.

– Журналістика – друга в світі за ризиком професія. Ви колись потрапляли у великі неприємності через свої статті?

– Бог милував, хоча не раз погрожували судами за критичні, проблемні статті.

– Ваш взірець у журналістиці?

– Багато чому можна повчитися в наших метрів Юрія Винничука, Юрія Макарова, Миколи Вересня. Безперечно, сильним як фахівець є Мар’ян Красуцький, журналісти рідних «Подільських вістей» – Йосип Ядуха, Віктор Фурманчук, Петро Воробей, Тетяна Слободянюк. А скільки талантів ще не розкрили журналісти місцевих видань!

– Регіональну журналістику, на відміну від загальноукраїнської, пересічні мешканці не вважають серйозною. Ви з цим погоджуєтеся?

– Ні. Сьогодні до місцевих газет довіра більша. До них читач стоїть ближче. Можливо, не вистачає аналітики. Але якби ви своїм журналістам виділяли стільки часу на розробку тієї чи іншої теми, вивчення проблеми, як це роблять в регіональних виданнях, статті були б на їхньому рівні. Звичайно, цього місцеві газети не можуть собі дозволити, бо не ті штати, багатьом працівникам не вистачає ще досвіду.

– Ювілеї наштовхують на ідею переглянути все, що зроблено в житті. Вже порахували доробки?

– Якщо взяти кількість інформацій, кореспонденцій, репортажів, замальовок, нарисів – то їх тисячі. Але головне не кількість, а результативність. Тішать публікації, які спонукають до дій, за допомогою яких вдається достукатися до сумління можновладців, від яких залежить доля, спокій людей, їхній добробут.

Свого часу мені неодноразово доводилося виступати на сторінках «Краю Кам’янецького» з пропозиціями замість городів на Жовтневому мікрорайоні створити зону відпочинку і встановити огорожу біля могил, які дітлахи перетворювали на футбольні поля (а там поховано тисячі розстріляних фашистами євреїв). Тодішня влада дослухалася – тепер там чудова зона відпочинку. І таких прикладів можна навести багато.

– Ви до мемуарів іще не бралися?

– За спогади, можливо, засяду, коли вийду на пенсію, а поки що є багато інших проблем, вирішення яких залежить і від нашої журналістської позиції. Наприклад, через місяць-півтора зійде сніг, а відтак знову на берегах річок, узбіччях трас, перелісках виростуть купи сміття, чого нині, наприклад, не побачиш, я вже не кажу в Європі, куди ми так прагнемо, в сусідній Білорусі.

Інше питання: сьогодні батьки, діти яких навчаються в ЗОШ №7, занепокоєні тим, що в якихось ста метрах від навчального закладу розташовано з десяток антен мобільного зв’язку. Неподалік – дитяча школа мистецтв, два дитячі садочки, житловий квартал багатоповерхівок. У Хмельницькому такі антени вже перенесли в менш заселені місця. Думаю, що і в нас своє слово мають сказати медицина, служба санітарного нагляду, врешті-решт – влада.

Ще одна проблема місцевого значення: багато хто з мешканців мікрорайону Жовтневого щодня користується послугами «Сільпо». А от тротуару від гуртожитку медичного училища до супермаркету немає, тому й доводиться до зупинки йти проїжджою частиною, без будь-якого освітлення у вечірній час, лавіруючи між машинами.

– Василю Григоровичу, Вас колись покидало натхнення, чи з досвідом достатньо лише професіоналізму?

– Як без якісного борошна не спекти смачного хліба, так і без натхнення не написати гарної статті. Днями в «Подільських вістях» було вміщено публікацію «Рік «бездимному закону», або Чи стала для кам’янчан соціальною нормою заборона куріння в громадських місцях». Цю тему виношував не один день, а сісти і розкрити її все не вистачало натхнення. А це заходжу в під’їзд свого будинку, а там накурено, хоч сокиру вішай, а дим розходиться по квартирах. Якось одразу прийшло натхнення – і до ранку видав «на гора» матеріал, у якому йшлося про куріння не лише в під’їздах, а й на зупинках, ринку, автовокзалі тощо. Через кілька днів він з’явився на першій шпальті й був відзначений як найкращий.

– За довгі роки газетярської роботи Ви, без сумніву, зустріли багато цікавих людей. А хто із співрозмовників справив найбільше враження?

– Кожний по-своєму цікавий. Але мав честь брати інтерв’ю в академіка НАУ, Героя України Петра Тронька, космонавта-

українця Павла Поповича, першого українського космонавта Леоніда Каденюка, одного з перших міністрів оборони України генерала армії Віталія Радецького, відомого військового кореспондента Євгена Халдея, чиї фотографії пам’ятаємо з підручників історії, та багатьох інших.

– Як сталося, що Ви очолили Кам’янець-Подільську міськрайонну організацію Національної спілки журналістів України?

– Коли перейшов у «Подільські вісті», тодішній редактор газети, він же і голова обласної організації НСЖУ Микола Шокало, запропонував об’єднати членів спілки, які працювали в різних виданнях міста та району, перебували на пенсії чи взагалі були вільними журналістами, в одну міськрайонну організацію. Нині в її рядах уже понад сімдесят членів НСЖУ, майже половина з них – молоді журналісти, студенти факультету української філології і журналістики нашого університету, які активно співпрацюють із ЗМІ, викладачі вишу, котрі готують майбутніх журналістів, працівники прес-служб. Тож хотів би відзначити, що останнім часом нашою організацією чимало зроблено в плані сприяння розвитку журналістики на Кам’янеччині.

– Газетярство іноді має багато несподіваних, а іноді і курйозних наслідків. Пригадаєте щось із них?

– Розповім про перший і один з останніх. У десятому класі я навчався в школі сусіднього села. Виробниче навчання в нас викладала досить розумна і симпатична жінка-зоотехнік. Написав про неї замальовку в районну газету. А закінчив статтю лірично, згадавши про чоловіка героїні – агронома, якого в очі не бачив, як він об’їжджає безкрайні колгоспні поля, радіє першим паросткам, як весняний вітерець полоще його буйного чуба. Але ж звідки мені було знати, що тридцятип’ятирічний агроном… лисий. Можливо, відтоді в мене стало за правило сім разів перевірити той чи інший факт, перш ніж давати в газету.

Інший випадок трапився кілька років тому. В першоквітневий номер газети підготував матеріал про те, як в одному із сіл району нарешті вдалося зловити чупакабру та до приїзду науковців зі столичного НДІ клітку зі звірюкою опустили в боргову яму, що на території Старої фортеці. На всяк випадок біля ями приставили навіть міліціонера з автоматом. Газета вийшла в п’ятницю, а в суботу та неділю до фортеці приходили охочі подивитися на те чудо-юдо. Коли працівники музею зрозуміли, що то був жарт, почали казати відвідувачам, мовляв, міліціонер вночі пішов спати, а звірина втекла. А в понеділок зранку мені зателефонували із музею та попросили наступного разу їх попереджати про такі публікації.

– Якому відпочинку надаєте перевагу?

– Дачному. Там зі старшим сватом, Олександром Грушанським, плекаємо молодий сад. Інколи на вихідні приїжджаємо всією родиною. Зяті смажать смачні шашлики. В Криму востаннє відпочивав три роки тому, в Одесі – минулого року.

– А що ж люблять читати журналісти?

– Маю вдома прекрасну бібліотеку. І коли є вільний час, перечитую українську, зарубіжну класику, люблю фантастику. Нещодавно із задоволенням прочитав роман «Танго смерті» Юрія Винничука, якого називають неперевершеним літературним містифікатором і знавцем історії Львова. Читаю журнал «Дніпро», часописи «Український тиждень», «Країна».

– Василю Григоровичу, на Вашу думку, чи можливо бути незалежним журналістом?

– Можливо теоретично, але не в наш час і не в нашій країні.

– То в Україні немає свободи слова?

– Смак свободи творчості, свободи слова ми відчули з перших днів незалежності. Знову ж таки, не сповна. Але поки в нас не запанує справжня демократія, не відбудеться роздержавлення газет, не діятимуть як потрібно закони, не буде в нас справжньої свободи слова. Яка вона є нині, показав Майдан…