П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ДОРОГИ СМЕРТІ ТА ЖИТТЯ

Рано чи пізно кожна людина входить у доросле життя і щоразу самостійно робить вибір. Чоловік, про якого я розповім, вилетів із батьківського гнізда в 16 років. Поїхав на північ Росії та самостійно розпочав будувати власне життя: служив на флоті, на кордоні, пройшов шлях правоохоронця від сержанта до підполковника. А в серпні 1980 р. Анатолій Іванович став єдиним міліціонером від Хмельницької області, котрий увійшов до складу групи правоохоронців Союзу, що вирушила до Афганістану.

АНАТОЛІЙ СМАЛЕНЮК, 72 РОКИ, ПЕНСІОНЕР ОВС

Анатолій СМАЛЕНЮКНародився 3 лютого 1942 р. в с.Миньківці Дунаєвецького району в сім’ї колгоспників. Найстарший серед п’яти дітей. Закінчив 10 класів місцевої школи та поїхав до Мурманська. Там оформився на роботу – прокладати залізницю, але друг переконав забрати документи і допоміг влаштуватись на флот. Два роки працював матросом на буксирі «Надир». Потім були три роки служби в армії – на кордоні з Фінляндією. За два місяці до завершення служби на заставу приїхав кадровик і запропонував роботу в ленінградській міліції. Семеро погодились, в тому числі й Анатолій Іванович. Розпочав службу з охорони державних установ і паралельно навчався в школі міліції. 1967 р. працював інспектором карного розшуку в м.Волхов (101 км від Ленінграда). 1968-й – рік змін. Приїхавши у відпустку до батьків, закохується в сусідську дівчину та одружується. Молодята живуть у Ленінграді. За декілька місяців Анатолій пише рапорт – і його призначають інспектором карного розшуку Хмельницького райвідділу міліції. Протягом 1971-1974 рр. навчається у Вищій школі міліції (нині – Академія МВС України), 1974-1980 рр. – начальник карного розшуку Кам’янець-Подільського райвідділу міліції, 1980-1981 рр. – служба в Афгані-стані, 1981-1990 рр. – заступник начальника спецкомендатури Кам’янця-Подільського. З 1990 р. – пенсіонер органів внутрішніх справ. Декілька речень – і послужний список Анатолія Івановича сформульовано. Але щоб написати всю правду життя, яка криється за кожною датою, не вистачить декількох сторінок. Та головне – по закінченню служби життя не зупинилось.

СЕРПЕНЬ 1980-го, м.КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ, КВАРТИРА СМАЛЕНЮКІВ

Розмова з дружиною була короткою, та Анатолій зрозумів, що кохана Ніночка прийме його рішення. Молитиметься за нього та чекатиме. За місяць він – єдиний міліціонер з Хмельницької облас-ті – вирушить до Афганістану.

5 ВЕРЕСНЯ 1980-го, 8.20, АЕРОДРОМ м.КАБУЛ (+35ОС)

З особової справи   підполковника Смаленюка   Двадцять хвилин тому п’ять літаків Радянського Союзу перетнули в повітрі кордон Афганістану, п’ятсот міліціонерів з усього Союзу вишикувалися на злітній смузі. Спітнілий, трішечки розгублений, Анатолій Смаленюк озирався навколо та оцінював ситуацію. В повітрі гул: жодної хвилини тиші, одні літаки сідають, інші – злітають. Уніформа, амуніція, нестерпна спека, різкий запах гару, уламки техніки, літаків і думка, що далі. Після цього – розподілення на дев’ять груп і визначення місця служби, підготовка. Одна група вирушила на спецзавдання. А вже наступного дня п’ятеро повернулися додому… В цинкових гробах. Місцевість вигідна для бойовиків: гори, ущелини, велике каміння. Військові та міліціонери для них – хороша мішень, це Анатолій Іванович зрозумів одразу. Рухались швидко, групами. В Кабулі новобранці довго не затримувались – їх переправляли у визначені місця служби.

ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ – ПОЛК У БАГРАМІ

З Кабула в Баграм групи прибулих правоохоронців перевозили військовими літаками. Декілька хвилин – і всі на борту. Один біля одного, пліч-о-пліч, мовчки. А в думках: «Господи, збережи дітей своїх від куль, від смерті врятуй!» – молилися всі. Це відчувалося.

БАГРАМ – ЧАРИКАР: 8 КІЛОМЕТРІВ ДОРОГОЮ СМЕРТІ 

Чарикар. Анатолій Смаленюк (праворуч)   із перекладачем  Підполковник міліції Анатолій Смаленюк зачислений до восьмої групи, яка служитиме в провінції Парван (68 км від Кабула). Керівником групи міліціонерів призначили начальника карного розшуку Татарстану. На місці дислокації новоприбулим видали намет і автомобіль «Ниву». Від полку до місця роботи – 8 км. Щодня на волосину від смерті по дорозі на роботу. Дорога на Чарикар вузенька, гори, ущелини. Обабіч поселення: малі й великі будинки, а в стінах – отвори, як у фортеці. Пролунає вистріл – не встежиш звідки. Чарикар – Група правоохоронців у Чарикарі. Анатолій Смаленюк (другий ряд, у центрі)звичайне місто, діти бігають, люди ходять, розмовляють, щось порають – до обіду. А потім важко розібрати, де свій, а де ворог. Посміхається тобі, а під одягом чи за спиною – зброя. В повітрі – сморід, гул. Війна.

Повертались у полк до обіду, бо пізніше відбувався шквальний обстріл частини траси СССР – Афганістан, якою їхали правоохоронці. Двічі потрапляли під кулі, врятували тільки бронежилети, якими вони зсередини обкладали авто.

Працювали завжди з перекладачами. Головне і єдине завдання групи міліціонерів – здобуття, перевірка оперативної інформації перед проведенням і підготовкою різних спецоперацій. Цим і займався вісім місяців з жовтня 1980-го Анатолій Іванович разом із колегами.

А ТИМ ЧАСОМ У КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ 

Дружина Анатолія працювала в дитячому садочку. Син Віктор ходив до дитсадочка, донька Наталка – до школи. Кохана й вірна жінка щодня молилась і просила в Бога лише одного – аби живим повернувся батько її дітей. Колеги час від часу навідувались, допомагали продуктами. Та підтримали у важку хвилину, коли оперували сина: п’ятирічному Віктору видалили апендицит.

ТРАВЕНЬ 1981-го. КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ, КВАРТИРА СМАЛЕНЮКІВ

«Кохана, я повернувся!!!». Обійми, сльози, сміх дітей. Ввечері на кухні Анатолій довго розповідатиме всю правду про Афганістан своїй Ніночці, єдиній і найріднішій. Правду про те, що боротьба за свободу, яка руйнує свободу інших, призводить до війни, і про те, що…

ЛЮТИЙ 2014-го, СЕЛО БАГОВИЦЯ

Затишний будинок, 35 соток городу, кізочка, кролі, кури, індики та більше як сотня нутрій – господарство Анатолія та Ніни Смаленюків. Тоді, в далекому 80-му, Анатолій добряче підірвав здоров’я, тож має проблеми із серцем. Після виходу на пенсію вирішили з дружиною оселитись у селі. Ось уже понад 20 років живуть у Баговиці. Все своє: від молока до м’яса, від яблука до буряка. Діти і внуки влаштували своє життя та навідуються до батьківської хати. Де все своє, рідне. Жит-

тя підполковника міліції у відставці Анатолія Смаленюка триває і після послужного списку. Воно сповнене радості та приємних турбот, адже він зумів не втратити найголовнішого в житті кожної людини – любові. Та, приймаючи випробування долі, тримав душу і серце в чистоті.

Наталія КАСАПЧУК, майор міліції, член НСЖУ, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».