УСПІШНИЙ ТОЙ, ХТО ПО-СПРАВЖНЬОМУ ЦІНУЄ ВОЛЮ
Є на сучасній мапі нашого району самодостатня, незалежна, демократична, прогресуюча міні-цивілізація, котра 20 років тому відокремилася та виборола собі офіційну назву – Кам’янська сільська рада. Так, завдяки завзяттю та наполегливості місцевих активістів, 17 лютого 1994 р. відбулася перша установча сесія цього органу місцевого самоврядування, котра засвідчила про новий етап в історії розвитку приміського села. До того часу непримітній частинці Слобідсько-Кульчієвецької сільради приділяли мінімум уваги та піклування. Що увірвало терпець і спонукало селян до боротьби за незалежність, та що це в результаті їм дало, спробуємо відслідкувати.
КОМУ РОЗКОЛ, А КОМУ ПІДНЕСЕННЯ
Для початку трохи передісторії. Отже, до того, як відокремитися, Кам’янка входила до Слобідсько-Кульчієвецької сільської ради, яка, крім неї, об’єднувала такі села: Жовтневе, Оленівку, Слобідку-Оленівську, Боришківці й власне Слобідку-Кульчієвецьку. Основним фактором згуртованості на той час виступав насінницький радгосп «Кам’янець-Подільський», що був утворений ще 1975 р. Головна його садиба розміщувалась у Слобідці-Кульчієвецькій.
Мабуть, нікого не здивує факт, що все на той час у селі робилося під егідою колгоспів і радгоспів (будівництво шкіл, доріг, розвиток соціальної сфери), а от сільська рада, місцеве самоврядування відступало десь на задній план. Якимось населеним пунктам радгоспівської опіки вистачало: в Слобідці-Кульчієвецькій звели величезний Будинок культури, Боришківці також розжились на клуб і тракторний парк, в Оленівці збудували овочесховище, а от Кам’янка якось випала з поля зору дбайливих господарників. Усе, чим тоді могла пишатися, – три будівлі ферми, комора та кузня. Про вкладання серйозних коштів у розвиток інфраструктури, соціальної сфери села не було й гадки. Тягнулось це все до переломних дев’яностих.
Тоді, здавалось би, непохитний Радянський Союз покрився тріщинами. Зрозуміло, що відлуння розколу донеслося і до нашої держави, та й навіть району.
У 1991-93 рр. радгоспні землі почали масово роздавати під будівництво. І якраз тепер в око впали приміські села. Та от чомусь привілеї надавались не селянам, а міським підприємствам. Кам’янська земля благополучно переходила у приватні руки, а от соціально-економічний розвиток села, як і раніше, стояв на місці. Це й стало останньою краплею в чаші терпіння місцевих жителів. 1992 р. було створено ініціативну групу, котра на повний голос заговорила про відокремлення. До неї увійшли Анатолій ГУКІВСЬКИЙ, Микола ВОЙНОВСЬКИЙ, Микола ХВОРОСТОВСЬКИЙ, Віталій ТАРАСЕВИЧ, Леонід ПЕРМЕЛОВСЬКИЙ, Олексій МАТКОВСЬКИЙ і Микола ОРЛЯНСЬКИЙ. І хоча до своєї мети вони йшли довго, та все ж досягти її вдалося. 13 грудня 1993 р. на кам’янські прагнення дали добро в області, а вже 17 лютого 1994 р. на першій організаційній сесії села було визнано повноваження 15 депутатів сільради і сільського голови Миколи Хворостовського.
ЩО ДАЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ?
Мабуть, саме цю сільську раду потрібно вважати взірцем,
як потрібно користуватися незалежністю і мати з цього не купу боргів і відчуття невизначеності, а успіх і самодостатність. Сьогодні в с.Кам’янка проживають понад 2 тис. селян, для яких намагаються створювати умови життя не гірші, ніж у місті. Є власна школа, новозбудовані клуб, сільська рада, амбулаторія сімейної практики та медицини. На території сільської ради працюють близько 100 приватних підприємців і підприємств різної форми власності, 17 об’єктів торгівлі. Життя вирує.
Про те, як росла і розвивалася новостворена сільрада, ми запитали в другого, нині діючого кам’янського сільського голови Юрія ВОЛОЩУКА.
– Зрозуміло, що спочатку було складно. Адже впроваджувати щось нове завжди непросто. А нам ще й випало підніматися у не зовсім легкий для країни час, – розповідає Юрій Володимирович. – Ані грошей, ані стабільності. Та все ж хотів би відзначити, що жодного року від початку нашого відокремлення ми не були дотаційною сільською радою і зі своїми проблемами справлялись самотужки.
Я обійняв посаду 1998 року. І одразу ж визначив пріоритети в роботі. Основним із них було наповнення сільського бюджету. Бо ніщо так не дає волі діям, як власні заощадження, та й що то за влада, яка не має грошей? Так от, почали ми з депутатами думати, де знайти джерела надходжень до сільської скарбниці. Відповідь лежала на поверхні, хоча багато сільських рад її не бачать і досі.
Тісно співпрацюючи з районним земельним відділом, ми зробили основну ставку на встановлення нормативної оцін¬ки землі. Як виявилося згодом, не помилилися у своєму рішенні. Тоді в районі про це й не йшлося. Ми перші на початку 1999 року спільно з інститутом землеустрою розробили грошову оцінку землі. Результативність такого кроку була очевидною вже до кінця року. За цей час «нормативка» змінювалась тричі. Сьогодні це основа, на котру опирається кам’янський бюджет. Адже за врегульованою земельною оцінкою вираховуються і орендна плата, і збір за розміщення торговельних точок і продаж землі. До речі, ми одні з небага¬тьох, хто практикує продаж земель несільськогосподарського призначення. Для прикладу, 2006 року до нас зайшло СП «Нібулон», що якийсь період орендувало кам’янські землі, а згодом і викупило цю ділянку більш ніж за три з половиною мільйона гривень. Погодьтеся, що це є вагомим доходом до сільського бюджету.
НА ЩО В СЕЛІ ВИТРАЧАЮТЬ ГРОШІ
Клопітка робота навколо місцевої скарбниці дає результати. Більшість сільських доріг асфальтовано, хоча і тут у сільсь¬кого голови є свої претензії.
– Насправді в нас ще чимало невирішених питань у цій царині. Дорога, котра веде до села, починаючи від мосту, вважається міською, та чомусь усі її асоціюють із розбитим в’їздом до села, хоча насправді початок сільського сполучення відрізнити нескладно, там видно різкий перепад якісного асфальтного покриття. Також центральна дорога, котра фактично є візиткою нашого села, м’яко кажучи, у не зовсім задовільному стані. Але біда в тому, що взятися за її ремонт ми не маємо права, оскільки вона перебуває не на нашому балансі, нею опікується держава, – каже сільський голова. – Маємо ще дві вулиці – Труда та Ленінського комсомолу, котрі вкрай потребують ремонту. Наразі це наше першочергове завдання. Сподіваємося, що виконати його вдасться найближчим часом.
Другим серйозним досягненням для села є вуличне освітлення. Сьогодні тутешні селяни не уявляють життя у темряві, хоча для значної частини жителів району воно є цілком звичним.
Ще однією сільсько-болючою проблемою є сміття. А от тут про таку й не чули. Вже роками в с.Кам’янка організовано вивозять побутові відходи. І якщо когось це не дивує, оскільки приміському селу із цим значно легше, бо можна укласти договір із КП «Спецкомунтранс» – та й по проблемі, то наголосимо на ще одному факті: така послуга для селян є безкоштовною. Всі витрати бере на себе сільська рада.
Ще одна «незвична» стаття видатків у сільському бюджеті – соціальна допомога місцевим жителям окремих категорій. Зокрема, мова йде про малозабезпечені та багатодітні сім’ї, матерів-героїнь, інвалідів, ветеранів тощо. Щороку на свята вони отримують грошові виплати не лише від держави та районного керівництва, а й від сільської влади.
ДЕЩО ПРО ГОРДІСТЬ І РОЖЕВІ МРІЇ
А чи не найбільшою гордістю цього населеного пункту є дві новобудови: приміщення сільської ради з клубом і амбулаторія сімейної практики та медицини.
Будівлю старого ФАПу, що вважається «попередником» сучасної амбулаторії, ще 1999 р. визнано аварійною. Відтоді не більш комфортабельне приміщення сільського клубу добровільно-примусово відчинило двері і фельдшерсько-акушерському пункту, і сільській бібліотеці, і навіть сільській раді. Однак довго жити за принципом «хоч тісно, та затишно» було просто несила. Питання будівництва нового медзакладу постало як ніколи гостро 2006 р. Тоді й почали зводити стіни медичної новобудови, котра готувалася не лише приймати пацієнтів, а й надавати житло персоналу, який тут працюватиме. Щоправда, будівництво затягнулося на довгі 4 роки у зв’язку із перебоями у фінансуванні. Кошти на амбулаторію виділялись і з сільського, і з районного, і з обласного, і з Державного бюджетів (загальна вартість робіт – трохи більше як 2 млн.грн.). Так, спільними потугами, незважаючи на плітки та пересуди, 2010 р. тяти червону стрічку при вході до сільської амбулаторії, аналогів якій немає в усьому районі, а можливо, й області, з’їхалися чимало посадовців на чолі з губернатором Василем Ядухою. Сьогодні медзаклад працює за уже звичним графіком: сімейний лікар оглядає пацієнта, в денному стаціонарі всі ліжка зайняті, в лабораторії виписують результати щойно зроблених аналізів, на шкіряному дивані у вестибюлі дві бабусі чекають у черзі до стоматолога.
Сучасного приміщення дочекалися й працівники сільської ради, котрі роками поневірялися як не по клубах, то по амбулаторіях. Правда, їхнє дитя народилося вчасно – за 9 місяців 2010 р. Тут усе було значно простіше, оскільки за будівництво платили з однієї кишені – сільсь¬кої ради. Через це й новосілля чекати довелося недовго.
Ще однією рожевою мрією сільських можновладців є дитячий садок. На превеликий жаль, сьогодні близько 20 дошкільнят (хоча дітей дошкільного віку в селі – 150) тісняться у пристосованому приміщенні, що розташоване в школі. Більшість відвідують переповнені вщент міські садочки. В той же час у селі активно працюють над стартом будівництва сучасного ДНЗ. Проектно-кошторисну документацію садочка на 120 місць із басейнами та іншими сучасними вигодами вже виготовлено. Та от на цьому й забуксували. Вартість запланованого комплексу – понад 10 млн.грн. Де взяти таку суму, поки що не відомо, але сільський голова вірить, що гроші знайдуться – і заплановане здійсниться.
– Знаєте, мало хто вірив і в те, що нам вдасться збудувати сільраду та амбулаторію, але ми це зробили, – переконливо заявляє Юрій Володимирович. – Головне – підтримка та розуміння людей, які оточують. Хвала Богу, що в нашому колективі, депутатському корпусі та й у селі загалом усе це є, а отже – решта нам під силу.