ДЕВ’ЯНОСТО ВЕСЕН ІВАНА ЗАДВОРНОГО
Свої літа кам’янчанин Іван ЗАДВОРНИЙ звик рахувати веснами, бо дата його народження в календарі трапляється тільки раз на чотири роки. Та навіть цих дат за його плечима чимало. Цьогоріч фронтовик, колишній секретар міськкому КПУ і директор навчальних закладів відзначатиме дев’яносторічний ювілей, залишаючи далеко позаду історичну епоху, в якій – гарні відгуки про справи, котрим присвятив життя.
Саме Іван Федорович колись дістав для міських доріг численні вагони бруківки і брав участь у розбудові нового мікрорайону міста, переводив з Києва до Кам’янця харчовий і будівельний технікуми, клопотав про будівництво кінотеатру «Юність» і відкривав школи, повертав до міста сільгоспінститут, виборював для кам’янчан військове училище і майже три десятки років працював у спецшколі-інтернаті для слабозорих дітей.
РОЗСТРІЛ ЧИ ЕВАКУАЦІЯ?
– Я прожив довге життя і велику його частину віддав роботі, – каже співрозмовник. – А народився у селі Купiль Волочиського району в сім’ї колгоспників. У нашому селі було три школи: середня, польська і єврейська. 1938 року вони об’єдналися, а мене, учня восьмого класу, обрали секретарем комсомольської організації, я її очолював до початку війни. Через це і був змушений евакуюватися на схід. Пам’ятаю, батько тоді сказав мені: «Ваню, якщо ти залишишся тут під час німецької окупації, тебе повісять або розстріляють!»…
27 червня 41-го школяр Іван поклав у торбину копії атестатів, довідку про евакуацію та налагоджені мамою шматок сала з буханцем хліба й сів у потяг «Львів – Дніпропетровськ». Хлопець дістався до Сталінграда, найнявся прибиральником на пароплав і взяв курс на Ульянівськ, а звідти – на Владивосток, де зустрівся з друзями свого батька. Наступного року Іван Задворний вирішив пiти добровольцем до Червоної армії, але через зовсім юні роки його не взяли, а влаштували допомагати в оформленні документів для мобілізації. Коли був набір працівників політскладу, Івана направили в Кемеровське піхотне училище, а пізніше – до Москви, на фронт політагітації.
– Тоді формувалася 33-тя московська ополченська армія, з нею працівником політвідділу я пройшов через Вязьму, Смоленськ, Вітебськ, Варшаву і Познань, – розповідає Іван Федорович. – Наша армія йшла південніше від Берліна, і ми дійшли до Ельби, а після цього зробили екскурсію до Берліна, подивилися, де жив Гітлер разом із Євою Браун, де він покінчив із життям, вистреливши собі в скроню.
Нас направили до японського кордону, але в Благовiщенську повідомили, що в бойових дiях участi ми не братимемо, тому повернули назад.
Друга світова залишила шрами і в душі Івана Федоровича, і на його тілі. Вперше він був поранений під Вязьмою, в одиночному окопі, коли розірвалася німецька бомба. Хлопці кинулися витягувати затиснутого землею солдата й терміново відправили до московського госпіталю. Через контузію Іван декiлька мiсяцiв був зовсім глухим. Ще одне поранення трапилося при форсуванні Вісли на плавучих переправах. Під час раптових обстрілів осколок потрапив Задворному в шию. Ще два міліметри – і він повернувся б з війни інвалідом. На щастя, все обійшлося. 1946 року Іван Федорович вирішив демобілізуватися.
ПРИЙШОВ, ПОБАЧИВ, ЗАКОХАВСЯ…
Освіту Іван Задворний здобував в Ужгородському держунiверситетi в 1946-1951 рр., навчаючись на iсторико-фiлологiчному факультеті. Він був членом бюро вишу і від секретаря Закарпатського обкому партiї Iвана КОМПАНЦЯ отримав пропозицію зайняти його місце, втім не пішов – хотів працювати за професією. Так і став директором середньої школи у Свалявi.
– То великий був навчальний заклад – на 1800 людей. Там навчалися чехи, угорці, українці, багато було гуцулів. Мене у Сваляві знали і зустріли дуже тепло, бо ще під час навчання працював позаштатним лектором обкому партії і об’їздив всю область, – каже ювіляр.
Саме в цьому живописному містечку Закарпатської області молодий директор зустрів людину, з котрою пліч-о-пліч прожив ціле життя. Це її портрет сьогодні, на жаль, уже з чорною стрічкою, нагадує Івану Федоровичу, як колись, вражений сильними почуттями, він одружився з молодою вчителькою всього через три дні після першої з нею розмови віч-на-віч.
– Зінаїдо Григорівно, Ви де живете? – збентежено випалив тоді директор, покликавши дівчину до свого кабінету.
– На квартирі…
– Які умови там у Вас?
– Задовільні.
– Ми з Вами недостатньо знайомі, але в мене є пропозиція… Даю слово, що буду берегти Вас
і ніколи не ображу! Ви згідні?
– Вона була в шоковому стані, зрозуміла, в чому справа, і заплакала, – пригадує Іван Федорович. – Розумієте, я – людина дуже вразлива, побачив, що вона надто скромно одягнена і не має жодної підтримки, тому й вирішив довго не чекати, а взяти її під свій захист, стати для неї опорою. Домовився з головою міськради, і через три дні ми зробили невеличке весілля в їдальні, запросили вчителів. Всі були дуже здивовані, але я знаю, що зробив правильно. Ми обоє дотримали клятви, яку дали один одному, і прожили гарне життя. В нас є двоє синів – Костянтин і Олександр, хороші невістки Ірина та Людмила, внуки Іван, Сергій, Олексій, Андрій, внучка Ірина, правнуки Антон, Оля, Даринка.
ГАЗЕТІ – РЕВОЛЮЦІЮ, КОРУПЦІОНЕРАМ – ВИКРИТТЯ
Коли Центральний комітет КПУ поставив питання про заміну кадрів місцевими представниками, Іван Федорович отримав таке розпорядження від тодішнього міністра освіти Павла Тичини: «Ми даємо тобi направлення на Батькiвщину». Аби перевірити організованість молодого директора, йому доручають створити школу в Ярмолинцях, з чим він успішно справляється.
– У липні 1954 року мене взяли працювати заступником завідувача відділу шкіл і вишів Хмельницького обкому партії. Довелося працювати з Василем Бегмою, Микитою Бубновським, Олексiєм Ватченком і, звiсно, Григорiєм Тонкочеєвим. Я весь час був у Кам’янцi, курирував вiддiли шкiл у Новоушицькому, Дунаєвецькому i Смотрицькому районах.
У травні 59-го Івана Задворного затвердили секретарем мiськкому КПУ, а вже згодом йому довелося побувати і на посаді редактора газети «Прапор Жовтня». «Іване Федоровичу, зроби так, щоб газета стала більш ефективною, революційною і об’єктивною, більше висвітлювала роботу промислових підприємств і навчальних закладів!» – почув Задворний – і взявся за роботу.
– Майже рік, з травня 1962 року до лютого 1963-го, я працював з талановитими кореспондентами і хорошими хлопцями Юхимом Бейдером, Юхимом Альперiним, Вiктором Радзiєвським, Михайлом Донським. А коли в Союзі почали створювати партдержконтроль, я поїхав у Київ до керівника республіканського партдержконтролю, і мені доручили створити таку організацію в Кам’янці, я був її головою у 1963-1965 роках. Структура, де працювало декілька інспекторів, займалася боротьбою проти корупції, хабарництва, присвоєння державних засобів. Якось ми вирахували начальника однієї організації, котрий привласнив декілька тисяч рублів, і дали йому добу на повернення коштів. Я зідзвонився з полковником міліції і кажу: «Людина допустила викрадення грошей, прослідкуйте, що вона робитиме, адже вкрадене має повернути завтра!». Виявилося, що вкрадені гроші посадовець умудрився закопати…
Через деякий час партконтроль став називатися контролем народним, а Івана Задворного, після успішного виконання чергового доручення щодо створення вищезгаданої структури, знову повертають у крісло секретаря міськкому партії.
– Своїм послідовником на посаду голови комітету держпартконтролю я вирішив призначити Петра Бабляка, батька майбутнього засновника газети «ПОДОЛЯНИН» Віталія Петровича. З ним познайомився за часів роботи в обкомі партії. Ця людина мені дуже сподобалася.
У КРІСЛІ СЕКРЕТАРЯ, СКЛАВШИ РУКИ, НЕ СИДІВ
За час роботи в партійних органах Іван Задворний зробив для Кам’янця чимало справ, співпрацюючи з першим секретарем мiськкому КПУ Олександром Лєсовим i головою мiськвиконкому Григорієм Тонкочеєвим. Тоді вдалося облаштувати будівельний технікум на місці госпіталю інвалідів війни, який переселили на територію лікарні. Завдяки старанням партійного діяча, поряд iз сільгоспiнститутом та педiнститутом запрацював i технічний виш, вiдкрилися загальнотехнічний факультет на базі Київського автодорожнього інституту та вистраждане вiйськове училище.
– Менi пощастило побувати в мiнiстра оборони СРСР Родiона Малиновського з приводу питання відкриття в місті військового училища. Після того до нас приїхав полковник Василь Єрмаков, який і став першим начальником вищого військового інженерно-командного училища.
Мало хто здогадався б і про те, що нинішній мікрорайон Черемушки будувався і отримав назву також з легкої руки Івана Задворного.
– У 50-х роках багато містян жили в напівпідвальних приміщеннях, у квартирах по декілька сімей – людям необхідне було житло. Тому, коли постало питання розширення міста, на кагатних полях почалося будівництво житлових будинків, гуртожитку, школи. Вдалося домовитися з головою Закарпатського облвиконкому Іваном Тураницею та привезти для доріг Старого міста, вулиць Грушевського, Чкалова, Шевченка сотні вагонів бруківки з Мукачівського кар’єру.
Коли Івану Задворному запропонували очолити в місті якийсь навчальний заклад, він рішуче заявив, що на «живе» місце претендувати не буде. Тому після того, як у вересні 1972 р. на пенсію вийшла директор спецшколи-інтернату для слабозорих дітей Ядвіга Каштанова, Іван Задворний вирішив стати її наступником. До 1986-го він був очільником закладу, а загалом пропрацював у колективі школи майже три десятки років. Директор, а за сумісництвом і вчитель російської мови та літератури, збудував у спецшколі гуртожиток, обладнав їдальню на 120 мiсць, актовий зал, лазню, пральню, переобладнав котельню і гараж, заасфальтував шкiльне подвiр’я, встановив необхiдне обладнання в столярнiй майстернi.
– Я працював у одному колективі з Людмилою Матвієнко, Світланою Качур, Петром Лаптіним, Олександром Будником, Георгіною Фараоновою, Ганною Олійник, Аллою Форкун, Аллою Каштановою та багатьма іншими талановитими вчителями.
Іван Задворний дбав про пiдвищення фахового рiвня педагогiв школи – 11 з них отримали другу вищу освiту за спецiальнiстю «Вчитель-тифлопедагог». Директор усіма силами впроваджував працю учнiв на базi шкiльних майстерень і цехiв УВП УТОС, що допомагало випускникам вирішувати питання з працевлаштуванням. Така самовіддана праця Івана Федоровича не залишилася забутою. Нещодавно колектив нинішньої Кам’янець-Подільської спеціальної школи-інтернату І-ІІІ ступенів Хмельницької обласної ради рекомендував кандидатуру Івана Задворного до нагородження Почесною грамотою департаменту освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації.
СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ ПРОСТИЙ
– Пригадую, коли приїхав у міськком, Григорій Тонкочеєв сказав: «Іване Федоровичу, виберіть собі трикімнатну квартиру в будинку на Червоноармійській, який заселяється». Я прийшов туди, подивився, що в декотрих двокімнатних квартирах живуть по дві сім’ї, і вирішив відмовитися від трикімнатної, бо вважав, що це непорядно з мого боку. Зі мною погодилася і дружина: «Який же з тебе тоді буде ідеолог? Бери двокімнатну, нам з двома дітьми вистачить». Так я і зробив, і досі живу в цьому помешканні. Я не відчуваю за собою вини, бо знаю, що в усьому був чесною людиною.
Саме це, на думку Івана Федоровича, дало йому наснаги дожити до такого поважного віку. Тому із секретом довголіття ювіляр поділився, не задумуючись.
– У моїй сім’ї не було конфліктів, я не вступав у суперечки з людьми і намагався нікого не ображати. Ніколи не прагнув наживи, у мене не було ні дачі, ні автомобіля, ні пишних хоромів. Я не мстивий і завжди вчився пробачати образи. Оце насправді рятує людину і допомагає їй жити щасливо…