Борис НЕГОДА: КОЛИ ДУША У ЗГОДІ З МИСТЕЦТВОМ
«Мені аж не віриться, скільки це часу минуло, Боже мій, скільки часу…» – каже Борис НЕГОДА, кладучи на стіл своє горнятко із запашним трав’яним чаєм. 7 квітня заслужений художник України, професор кафедри мистецьких дисциплін К-ПНУ ім.І.Огієнка, член Національної спілки художників України відзначатиме свій 70-літній ювілей. У своїй затишній майстерні в Старому місті він завжди радий гостям. Раді їм і сотні картин майстра, вдивляючись у які мимоволі бачиш не лише сповнену божественного світла душу полотен, але й світлу душу їхнього геніального автора.
ПРО БОСОНОГЕ ДИТИНСТВО І П’ЯТЬ ПЕРШИХ ОЛІВЦІВ
Родом Борис Михайлович із с.Калиня Кам’янець-Подільського району, де з’явився на світ у родині 59-річного регента церковного хору та 22-річної півчої. Сталося це 7 квітня, втім у документах датою його народження зафіксували 8 число. Батьки назвали хлопчика Петром, але священик на власний розсуд охрестив його Борисом, на честь свого сина, який загинув на війні.
– Босоноге дитинство – це саме красиве, що може бути в житті, – не стримує мрійливої усмішки ювіляр. – У нас була дуже творча сім’я: батько чудово знав нотну грамоту, якої його навчили в духовній семінарії в Кам’янці, а мама завжди співала пісень. Батьки ніколи не перечили тому, що їхній син хотів стати художником. А малював я з раннього дитинства. Відколи мені подарували п’ять кольорових олівців, не пам’ятаю й дня, щоб я їх не брав до рук. Дитинство згадую як найкращі часи, бо як пішов з дому в 14 років, то й більше в село не повертався.
Підлітком я, так би мовити, вирушив здороватися із незнайомими людьми у великому незнайомому місті. Бо, знаєте, як колись 
було в селі – всі з усіма на вулиці віталися. От і я, коли після восьмого класу переїхав до Чернівців, йдучи вулицею, здоровався з усіма підряд (сміється). Мені ще довго дивувалися перехожі.
У Чернівцях Борис Негода навчався в художньо-ремісничому училищі, де здобув рідкісну професію альфрейника-живописця. Після цього пішов до війська, а завершивши службу, вступив на графічний факультет Київського державного художнього інституту. І вже на першому курсі вирішив одружитися.
– Дружина також родом з Калиня, познайомилися ми на весіллі мого друга, – згадує Борис Михайлович. – Мене він взяв за дружбу, а Надія була дружкою. Через 2 роки після знайомства ми побралися.
У самому розпалі весілля з одного з татових вуликів «вийшов рій» і сів на височенну столітню грушу-цукрівку. В ній знизу було велетенське дупло, крізь яке можна було пройти. На груші були навішані граблі, коса, дворучна пилка, ціпи. І ось на неї, десь на висоті 8 метрів, вмостився новий рій. Грає музика, всі танцюють, а тато бере височезну драбину, прикладає її до дерева і лізе. «Та, тату, не треба», – кажу я.- «Як не треба?! Ти ж створюєш сім’ю, і це також сім’я», – каже батько. Все принишкло, весілля затамувало подих, музиканти перестали грати. А батько нагорі, прив’язує до гілки драбину, обережно 
на ключці підставляє роївню під шапку рою і гусячим крилом «відсікає» рій від гілки. Рій падає в роївню, «вибухає» в ній, але потім збирається навколо матки. Може, для багатьох це було щось звичайне, але для мене цей випадок став дуже символічним. Бо я створював власну сім’ю і вперше побачив, як утворюється нова сім’я – бджолина. Сцена врізалася в пам’ять на все життя. Ношу її вже десятиліттями і думаю, що виношу. Ідея кристалізується, як мед, і зрештою втілиться в картину.
Плекати творчість у династії Негод продовжують і діти художника. Син Андрій теж здобув художню освіту, блискуче закінчив столичну академію мистецтв, але художником так і не став, обрав для себе віру. Донька Ольга теж здобула фах художниці в К-ПНУ ім.І.Огієнка. Тепер займається витинанкою і виховує трирічну донечку Богданку.
– Витинанки, які робить моя донька, – це цілі скульптури з паперу, навіть не знаю, як у неї таке виходить. Нічого не малює, а просто бере до рук ножиці й вирізає величезні фігурки. Онучка теж увесь час малює, а мене ні на крок не підпускає до процесу.
Одна з масштабних витинанок Ольги прикрашає легендарну майстерню Бориса Негоди. Своє місце паперовий символ року (Кінь) тут знайшов посеред десятків ледве не музейних експонатів, які розмістилися на другому поверсі затишного будиночка на вулиці Довгій і, без перебільшення, заслуговують окремої історії.
«ТУТ Я НАЧЕ РИБА У ВОДІ»
Так про свою майстерню каже Борис Михайлович, сідаючи у невеличке, схоже на трон, старовинне дерев’яне крісло з новенькою оббивкою. Вщент забиті сотнями книг стелажі до самісінької стелі, старовинні українські горщики і миски, філігранні глиняні фігури – ось лише невеличка частинка творчого арсеналу тієї затишної кімнати, де, починаючи з 1980 року, своє творче життя проводить Борис Негода.
– Все, що є в майстерні, мені дарують друзі. Тут уже стільки всього, що й викидати дещо пора, – сміється гордий власник чималої колекції унікальних старовинних предметів побуту, – але щойно зберуся з чимось розпрощатися, вмить згадую історію предмета й так і не наважуюся відправити його на смітник. Тому боюся, що скоро накопичене тут за 34 роки «майно» почне мене потроху звідси витісняти.
Полиці з книгами в майстерні художника займають чи не більшу площу невеличкої кімнатки з вікном на Смотрицький каньйон. Чимало книг у домашній бібліотеці митця – профільна література з друкарства, написана німецькою мовою. Крім книг, про здобуту в університеті професію графіка тут нагадує й величезний офортний станок. Він, як каже Борис Михайлович, і нині робочий: півгодини – і з-під його пресу вийде ідеальна гравюра. Поруч із мольбертом на стіні майстерні видніється… боксерська груша.
– Намагаюся тримати себе у формі, – каже митець, – у мене тут і невеличка «шведська стінка» є. Загалом веду здоровий спосіб життя, давно кинув курити. Колись серйозно займався боротьбою, але закинув це діло, коли в училище до нас привели майстра спорту міжнародного класу, і я побачив, наскільки понівечені в нього вуха.
Поруч із майстернею свої двері перед численними гостями відчиняє і власна простора виставкова зала Бориса Негоди. Їх він зустрічає затишним потріскуванням вогнища у змайстрованому художником каміні, витесаними тими ж руками дерев’яними меблями та десятками полотен митця на стінах.
КОЗАЦЬКА ДУША ОЛІЙНОЇ ПАСТЕЛІ
Ще необрамленими своєї черги чекають стоси зовсім свіжих картин. Серед них і 28 вже готових полотен нового мистецького проекту Бориса Михайловича.
– Я завжди любив писати і ще в училищі захопився вивченням техніки старовинного козацького письма. Розпочав з того, що завів собі звичайнісінький зошит, де щодня вимальовував букви. Малював спочатку дуже примітивно, але згодом те примітивне переросло в щось хороше. Коли вже вчився в інституті, нас не навчали такому шрифту, але я увесь час ним займався. От просто хотілося це робити, навіть не знаю чому. З часом скоропис став для мене своєрідним захопленням, тож подумав, чому б не зробити таким шрифтом український алфавіт на окремих листах. У Кам’янці ніхто таким письмом не володіє, хіба що мій син ним трохи пише.
Кожну із філігранних візерунчастих букв митець наче вписав у сюжети із життя українського козацтва. Написані в улюбленій авторській техніці Бориса Михайловича – олійною пастеллю, картини самостійно розкривають глядачеві власну душу.
– Чому для втілення багатьох ідей я вибираю олійну пастель? По-перше, ця техніка складна, і мені подобається її «впертість». По-друге, нею рідко хто працює, і в цьому я вбачаю унікальність процесу. Адже «незатертість» цієї техніки дає можливість по-свіжому виражати свої ідеї. Оскільки я графік за фахом і звик «долати» важкість матеріалу, то пастель – як черговий виклик моєму характеру. Я люблю силу олійної пастелі, в ній співає моя душа.
Ніколи не ставлю собі за мету написати певну кількість картин, за рік їх у мене може вийти лише декілька, а інколи за цей же період – більше як десять. Раніше за пастеллю потрібно було їхати до Києва, а тепер уже і в Кам’янці можу купити – спеціалізований магазин замовляє її спеціально для мене. Поки я єдиний у місті працюю за цією технікою, бо хоча й показую все своїм студентам, та поки пастель мало хто опанував.
Останню персональну виставку Борис Негода презентував до свого 65-го дня народження. Нинішній же ювілей митець святкуватиме скромно, адже через останні події в Україні переживає за її долю, ні на 
мить не відриваючись від свіжих випусків новин, які щогодини лунають із динаміків радіо в його майстерні.
– Мені завжди боліла Україна, її історія. І хто би міг подумати, що нас таке може чекати у ХХІ столітті. Ще дуже багато планів, але поки що робити нічого не можу. Постійно слухаю новини і не маю жодного настрою розпочинати творити щось нове. Бо, коли розпочнеться війна, я не знаю, що буде далі… Такий у мене настрій, що навіть не хочеться ні до чого братися. Як нині починаю малювати, все виходить тільки в темних тонах.
70-та весна Бориса Негоди вже на всю буяє за вікном його майстерні та в завжди молодій душі. В творчих планах художника ще чимало ідей і нових проектів – серед них і свіжі полотна, і нові персональні виставки, і виїзди на художні пленери. Бо, як зізнається сам митець, не зробив ще багато з того, що запланував.