ЖИТТЄВІ ВЕКТОРИ РЕАЛІСТКИ ЛЮДМИЛИ ПОЗИНЮК

Позитивна, впевнена в собі, готова до рішучих кроків і відкрита для спілкування. Такі риси вдало зміксувалися в характері Людмили ПОЗИНЮК, яка очолює департамент соціального захисту населення міськради. 23 червня, саме в День держслужбовця, вона святкуватиме своїх круглих п’ять десятків років, хоча каже, що глибоко в душі не проскочила ще й чотирьох. Її колеги для неї – друзі, син – це її життя, а найсильніше плече для цієї жінки – своє.

ВІД ПЕДАГОГА ЧЕРЕЗ ПІДПРИЄМЦЯ ДО ДЕРЖСЛУЖБОВЦЯ

Людмила Володимирівна – корінна кам’янчанка, котра не уявляє себе поза рідним містом.

– Я майже все життя мешкала в Кам’янці-Подільському, за винятком п’яти років, коли переїжджала з чоловіком-військовослужбовцем за кордон. Рік ми жили в Німеччині та чотири в Білорусії, – каже співрозмовниця. – Тоді дуже сумувала за Кам’янцем, батьки передавали нам посилками кам’янецьку мінеральну воду, щоб хоч трохи врятувати від ностальгії. До речі, вони також усе життя прожили в цьому місті. Мама багато років була головним інженером на підприємстві УТОГ і досі там працює, хоч уже й на пенсії. А для батька єдиним місцем роботи була друкарня імені Леніна, він має один-єдиний запис у трудовій книжці.

Втім інакше склалося життя в доньки Людмили, яка не раз рішуче змінювала вектори своєї діяльності. З дитинства дівчина мріяла піти в торгівлю, бути товарознавцем, у школі навіть закінчила комбінат трудового навчання за напрямком «Продавець товарів промислової групи». Але так сталося, що навіть не спробувала вступати в торговельний інститут і пішла навчатися до педагогічного. 1985 р. закінчила К-ПДПІ ім.Затонського за спеціальністю «Педагогіка і методика початкового навчання». Спочатку Людмила Позинюк працювала, хоч і не довго, вихователем у 14-му дитсадку, потім вчителювала в середній школі №14, а після повернення з місця служби чоловіка була вихователем групи подовженого дня в НВК №9. До речі, в Білорусії також чотири роки працювала в школі.

– Вчителювання стало для мене своєрідним досвідом, який знадобився надалі в житті. Робота в школі навчила важливої істини: завжди треба бути в хорошому настрої, усміхатися людям і ніколи не підвищувати голосу. Діти дали зрозуміти, що про все можна спокійно домовитися. Я запам’ятала хлопчика Андрія з класу, де вперше була класним керівником. Він при будь-якому зауваженні від учителя казав: «Присідайте, ми з вами поговоримо!». Думаю, це була дитяча мудрість, бо впродовж життя я зрозуміла, що стіл переговорів існує в будь-якій ситуації.

До речі, дуже цікаво було вчителювати в Мінську, де зовсім інша система навчання. Скажімо, там учнів із трьома двійками в табелі не залишали в тому ж класі на ще один рік. Там школярам не обов’язково було вчити таблицю множення, вона висіла над дошкою, і вчителі казали, що діти самі її запам’ятають, коли буде потрібно. Також не дозволялося писати учням зауваження в щоденник червоною пастою, мовляв, цей колір подразнює зір і нервову систему.

– Людмило Володимирівно, Ви таки залишили вчителювання на користь власній приватній справі. Чому раптом така кардинальна зміна?

– Дев’яності роки були дуже важкими, зарплати низькі, тому я вирішила стати приватним підприємцем. До того ж мала ідею, з якою повернулася з Мінська і яку перед тим, як втілити в життя, виношувала півтора року. Я взялася створювати власну фірму радіотаксі, адже тоді в нашому місті ця ніша ще була вільною. Бізнес запрацював, і згодом я його передала в інші руки.

– Втім потім у Вашому житті був ще один поворот – знову змінили роботу.

– Так, з 2000 року я пішла працювати в навчально-виробниче підприємство УТОГ, де пізніше стала заступником директора з комерційних питань. Цій роботі присвятила майже одинадцять років життя, тому вирішила, що мені потрібно отримати ще й економічну освіту, яку заочно здобула в Харківському національному економічному університеті.

Згодом Людмила Позинюк зробила ще один рішучий і досить успішний крок – до команди новообраного міського голови Михайла Сімашкевича, з яким була давно знайома. За доленосним збігом, Людмилу Володимирівну, яка народилася в День держслужбовця, робота в «білій хаті» таки не обминула. Півроку вона працювала у відділі з обслуговування міської ради, потім стала завідувачем відділу обліку, розподілу та приватизації житла, а вже в лютому 2013-го очолила управління праці та соціального захисту населення міськради (тепер департамент).

– Мене викликали Михайло Сімашкевич і народний депутат Володимир Мельниченко й сказали, що треба приймати рішення. Я погодилася зайняти таку посаду, хоча, чесно кажучи, страшенно хвилювалася, бо розуміла, який це потужний обсяг роботи. Втім завдяки колективу впоралася. Я ніколи не соромилася піти й запитати те, чого не знаю, а колеги мене підтримали.

ІЗ СОЦІАЛЬНИМИ ПИТАННЯМИ – У ВІДЧИНЕНІ ДВЕРІ

– У соціальній сфері є такий вислів: «Дай, Боже, щоб ми могли всім допомагати і ніколи самі цього не потребували», – каже Людмила Володимирівна, сідаючи в крісло біля вікна просторого кабінету. – Бачите, в моєму кабінеті завжди відчинені двері – і для колег, і для кожного мешканця, котрий звертається по пораду. А приходять сьогодні до департаменту дуже багато людей. Переважно з питаннями оформлення субсидій на житлово-комунальні послуги, питаннями соціальної та матеріальної допомоги, соціального супроводу. Ми помітили, що цього року особливо збільшилася кількість звернень саме по одноразову матеріальну допомогу, хоча це й невелика сума – 200-300 гривень один раз на рік з міського бюджету. Приходять і молоді матусі за нарахуваннями. До речі, з першого липня держава надаватиме однакову допомогу на кожну

народжену дитину в сім’ї – по

41 тисячі 280 гривень.

– Як на це відреагували жінки?

– Поки що жодних звернень з цього приводу не було. Думаю, люди розуміють, що держава має трохи затягнути паски. Пояснюємо, що це тимчасово, мовляв, коли будуть покращення в державі, то й виплати збільшуватимуться.

– Ви особисто оцінюєте таке як економію на дітях?

– Ні, я б це так не назвала. Тут є й інший аспект. Ми, скажімо, дуже часто зіштовхувалися із ситуаціями, коли жінки народжували другу і третю дитину тільки заради грошей. Тому, думаю, що мамів, які народжували задля отримання допомоги, це трохи стримає. А для тих, хто мріє про діток, перешкодою не буде. До речі, є в нас одна багатодітна мама-кам’янчанка, якою я захоплююся. В неї дев’ятеро рідних діток. Малюки разом із нею приходять до нас, всі чистенько й гарно одягнені, виховані. Кожна дитина танцює, малює, співає. Таких сімей у нас мало, але з них треба брати приклад.

– У зв’язку із теперішньою ситуацією, департамент займався питанням переселенців з Криму та зі сходу. Цим людям вдалося влаштуватися?

– У нашому місті живуть чимало переселенців з Криму, а з минулого тижня з’явилося багато людей з Донецької та Луганської областей. Усе, що залежить від нас, робимо: надання соціальної допомоги, переведення сюди всіх виплат. Через електронні реєстри робимо запити на отримання їхніх справ, домовляємося з перевізниками, які можуть заїхати в гарячі точки і привезти ці справи. Співпрацюємо з Центром соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, міським управлінням освіти і науки, тому вдалося оформити в школи і садочки діток переселенців. Але найболючіша проблема для цих людей – житло. На жаль, місто не має куди їх селити.

НАЙБІЛЬША МРІЯ – СТАБІЛЬНІСТЬ І МИРНЕ НЕБО

Найзначимішою подією свого життя Людмила Позинюк вважає народження сина Андрія, котрого, до речі, два місяці тому одружила. Велике значення для неї мають і друзі, з якими часто проводить вільний час.

– На моєму шляху завжди зустрічаються люди, в яких я можу чогось навчитися, – каже Людмила Володимирівна. – Колись знайома, яка була значно старшою за мене, сказала: «Не треба бути песимістом чи оптимістом. Потрібно дивитися на речі реально, тоді все в житті складатиметься добре». Відтоді намагаюся бути реалістом, тверезо оцінювати, що мені під силу, а що ні, ставити перед собою реальну мету. Коли розлучилася з чоловіком і залишилася сама із сином, то поставила собі завдання – дати дитині хорошу освіту. Андрій гарно закінчив магістратуру і тепер працює за спеціальністю, став тим, ким мріяв з дитинства, – програмістом.

– Чого чекаєте від життя сьогодні? Можливо, знову якихось змін?

– Сподіваюся на стабільність, у тому числі й у роботі. Проте… Хтозна.

Я помітила, що різко все змінюю в своєму житті років через вісім-десять, тому ще є час (сміється). А взагалі, думаю, сьогодні для всіх найбільш очікувана мрія – це мир і спокій. Бо саме тепер той час, коли, як ніколи, розумієш значення вислову про мирне небо над головою.