П'ятница, 19 Серпня 2022 р.

«АРМІЯ МАЄ БУТИ ПОЗА ПОЛІТИКОЮ І ОБОВ’ЯЗКОВО З НАРОДОМ!»

У дитинстві він мріяв стати будь-ким – ветеринаром, комбайнером, юристом, аби тільки не військовим. Адже все дитинство хлопець із династії військовослужбовців і так провів у казармах. Не з розповідей знав смак військової каші, запах пороху та безпомилково розрізняв зірочки на погонах. Але як тільки Володимир РОДІКОВ не відхрещувався від кар’єри військового, вперта доля зрештою привела його на плац і зробила керівником єдиного в Україні Центру розмінування та начальником Кам’янець-Подільського гарнізону.

Стати успішним командиром Володимир Геннадійович зумів не лише завдяки професійним навичкам і майстерності, а й людським якостям. Адже будь-хто з його курсантів, бойових побратимів і рідних знає, що його козирі – це наполегливість, справедливість, вміння дотримуватися слова і доводити розпочату справу до кінця.  

Від ювілейного інтерв’ю з «ПОДОЛЯНИНОМ» полковник Володимир Родіков відмовлявся до останнього. Скромний військовослужбовець не любить публічності та вважає зайвою увагу до нього на фоні буремних подій. Однак, саме зважаючи на них, ми зрештою і вмовили його поділитися своїми міркуваннями з приводу АТО, майбутнього української армії та розповісти про підкорення кар’єрних щаблів.

ЯК ДЕСАНТНО-ШТУРМОВУ БРИГАДУ ВІД МОСКАЛІВ РЯТУВАЛИ

З’явився на світ майбутній військовослужбовець 27 липня 1974 р. в с.Руда. Батько Геннадій Георгійович працював помічником начальника штабу з мобілізаційної роботи у місцевій військовій частині, мати Тамара Петрівна – бухгалтером у колгоспі. До виховання Володимира долучилася і бабуся Надя, яка для нього є оберегом. Тому зростав Володимир працелюбним і допитливим. Володимир Родіков з батьками, дружиною та синамиЦьому навчав і молодшу сестру. З малих літ не гребував будь-якою роботою: розвантажував машини із зерном на току, пас худобу, косив горох, а ще допомагав по господарству.

Легко хлопцеві давалося і навчання. Тож після закінчення Жванецької школи 1991 р. вступив до вищого військово-інженерного командного училища ім.Харченка. Викладачі, запримітивши в молодого курсанта лідерські якості, призначили його командиром відділення, а згодом – заступником командира взводу. І вже з перших днів курсантського життя Родіков мав підлеглих.

Після вишу доля закинула молодого офіцера на Львівщину, в 39-ту окрему десантно-штурмову бригаду, якою на той час командував наш земляк, а донедавна т.в.о міністра оборони Михайло КОВАЛЬ. До речі, саме він у часи розколу Радянського Союзу став на захист свого дитяти.

– До 1991 року десантно-штурмова бригада підпорядковувалася Міністерству оборони СРСР, – розповідає Володимир Геннадійович. – І коли Україна стала незалежною, керманичі Росії кинули на неї оком і навіть підігнали ешелони, аби перевезти в Підмосков’я. Однак їхнім планам завадив Михайло Коваль. Він разом із дружиною Антоніною Миколаївною (родом із с.Руда. – Прим. ред.), котра тоді працювала начальником секретної частини, вивезли до Львова печатку, прапор частини та інші важливі документи, завдяки чому зберегли її. Я мав честь 5 років служити в цій визначній частині, де рівень підготовки завжди був високим.

2000 р. Володимир Родіков повернувся до міста над Смотричем – тут торував шлях на факультеті військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка. Був командиром взводу та курсантської роти і навіть вимуштрував три випуски.

2004-2006 рр. Володимир Родіков провів у стінах столичної Національної академії оборони України. Після повернення проходив військову службу в навчальному Центрі підготовки інженерних військ, а 2012 р. прийняв під своє командування унікальний Центр розмінування та Кам’янець-Подільський гарнізон.

ПРО ТЕПЕРІШНЄ І МАЙБУТНЄ

За 2 роки Володимиру Геннадійовичу було під силу збільшити чисельність Центру в 2,5 раза й оснастити його сучасною військовою технікою та обладнанням. Днями у рамках угоди про міжнародну технічну допомогу ЗСУ американці придбали кам’янецьким інженерам два роботи-сапери (див. «ПОДОЛЯНИН» від 11 липня 2014 р.). Працює командир разом із заступниками та помічниками і над тим, аби в його бійців з’явилися броньовані автомобілі.

Нині кам’янецька військова частина А-2641 на гарному рахунку в 45 країнах світу, а її фахівці запобігли тисячам мовчазних смертей, зокрема і в зоні АТО. Адже кам’янецьких саперів завжди викликають на найскладніші завдання. Крім пошуку вибухонебезпечних предметів та їхньої утилізації, в стінах цього унікального закладу тонкощам саперної та кінологічної справи правоохоронців, спецназівців, рятівників, а віднедавна – добровольців із територіальних батальйонів і солдатів ЗСУ, навчають бувалі військові, котрі пройшли через горнило гарячих точок.

Саме колектив професіоналів Володимир Геннадійович і вважає найбільшим надбанням. А в його планах – подальший розвиток частини і перетворення її на оперативний орган з питань протимінної діяльності в державі.

– Нещодавно ми отримали ліцензію на підготовку фахівців за спеціальностями «Сапер» і «Водолаз», а в перспективі готуватимемо й «Водолазів-підривників», – наголосив очільник частини.

Уже майже півроку на серці Володимира Геннадійовича неспокійно. Його бійці у повній військовій амуніції з перших днів конфлікту перебувають там, де точиться неоголошена війна. За цей час вони знешкодили сотні вибухонебезпечних предметів і саморобних вибухових пристроїв. Адже терористи не гребують заміновувати все, до чого може торкнутися рука українця: мости, автошляхи, залізничні колії, будинки, вулиці, криниці та навіть речі першої необхідності. А нещодавно група саперів разом зі спецназівцями потрапила під шквальний обстріл у Луганському аеропорту. Мужньо стоять кам’янчани і на кордоні: в пунктах Ізварине, Дякове, Червонопартизанськ, де бойовики обстрілюють «Градом». Однак не обійшлося і без поранень – один боєць нині перебуває в Хмельницькому шпиталі.

– Армія має бути поза політикою і обов’язково з народом – це дві рішучі сили, – вважає Володимир Родіков. – Доказом цього є Євромайдан. Коли народ піднявся, армія була з ним, відмовившись брати участь в антинародній операції «Хвиля», через що та й захлинулася. У мирний час військовослужбовець для держави є трутнем, котрий нічого не виробляє, а натомість споживає. А щойно вдарить грім, він має стати на захист держави та її громадян. Власне, що ми й робимо. І я підтримую думку міністра оборони Валерія ГЕЛЕТЕЯ, що українська армія повинна перейняти досвід швейцарської, де кожен громадянин проходить військову муштру. А як це відбуватиметься в нас, поки що говорити рано.

А в цивільному житті у Володимира Геннадійовича є надійний тил: дружина Віта, теж військова, і троє синів – 18-річний Сергій (курсант Львівської академії сухопутних військ ім.Петра Сагайдачного), 9-річний Богдан і 1,5-річний Марк. А також перевірений товариш та кум – Олег ГАВРИЛЮК. Саме з цими людьми полковник і ділить радощі та негаразди.

…А ще він започаткував власну традицію: щороку 27 липня бере торт, квіти і їде до матері, аби вклонитися їй за те, що дала життя. А повернувшись до міста, Володимир Геннадійович піде до церкви, щоб помолитися за мир в Україні, рідню та швидке повернення кам’янецьких інженерів.