Неділя, 22 Травня 2022 р.
7 Листопада 2014

ПЕДАГОГІЧНА ПОЕМА Миколи ШПЕТНОГО

Микола ШПЕТНИЙДля Миколи ШПЕТНОГО Кам’янець-Подільський національний університет ім.Івана Огієнка – наче рідна домівка. Тут торував стежину до країни знань, до вчительської професії, тут під керівництвом мудрих наставників-викладачів учився працювати з молодою зміною, підростаючим поколінням, навчати і виховувати патріотів Вітчизни, прищеплювати школярам любов до праці, рідної землі, готових, якщо виникне потреба, захищати її грудьми від ворогів-загарбників.

Через десятки років випускник історичного факультету завітав до альма-матер. На зворушливе й радісне свято, влаштоване ректором для колишніх випускників з нагоди виходу в світ чергової книги із серії видань, присвячених людям, чий професійний і життєвий шлях пов’язаний з найдавнішим вищим навчальним закладом Поділля. В цьому виданні 111 нарисів. 53 з них – про науково-педагогічних працівників, 50 – про найкращих випускників вишу. До числа останніх потрапив і вчитель вищої категорії, директор Ходоровецької школи Микола Шпетний.

– Це свято для мене, – ділиться Микола Іванович, – запам’яталось назавжди. Свято, на якому зустрівся зі своїми педагогами-наставниками, знайомими і друзями, з якими разом навчалися, мужніли, долали труднощі та життєві випробування.

А найпам’ятнішим епізодом свята став момент, коли мені тодішній ректор професор Олександр ЗАВАЛЬНЮК в урочистій обстановці вручив книгу нарисів «Кам’янець-Подільський національний університет імені Iвана Огієнка в особах». Він для мене – дуже дорога людина. Адже з Олександром навчалися на одному курсі, де я був старостою групи.

І взагалі, період навчання у виші, тодішньому педінституті, – то золота сторінка в моїй біографії, у студентських буднях. Навчався на відмінно, брав активну участь у громадському житті. Був комсоргом факультету, пізніше – членом партбюро факультету, а на четвертому курсі – вже членом партбюро інституту. Доручили мені й посаду командира студентського будівельного загону «Поділля», якому випала честь працювати в Казахстані та Тюмені. Студенти педінституту на станції Богандинка звели два будинки, а в радгоспі «Железнодорожный» – Будинок культури, виступали перед місцевим населенням з концертами.

За участь у будівельному студентському русі найактивніші студбійці, у тому числі і я, відзначені грамотами ЦК комсомолу України, Кустанайського облвиконкому. В пам’ятному 1970 році мене особисто нагороджено медалями «За трудову доблесть» та «За освоєння цілини».

І поринув Микола Іванович у спогади. Про будні будівельного загону «Поділля», про міцну дружбу та працьовитість бійців. Домовились: через кожні 5 років, незважаючи на відстані, злітатись до рідної домівки, на традиційну зустріч.

Із сердечною вдячністю згадує Микола Іванович викладачів, під керівництвом яких студенти торували дорогу в майбуття, зокрема декана факультету, який згодом став ректором, Анатолія Копилова, Петра Лаптіна, Петра Щербину, Миколу Довганя, Василя Радіоненка, Іона Винокура, куратора-наставника Анатолія Гаврищука, професора Анатолія Сурового – автора нарису про педагога Миколу Шпетного, та багатьох інших.

Незабутня сторінка зі студентського життя Миколи Івановича – то його романтична любов та весілля. На останньому курсі поєднав свою долю, став на рушничок щастя зі студенткою фізико-математичного факультету Валентиною Пілінською. Після закінчення інституту молоде подружжя за розподілом поїхало до Рівненської області працювати вчителями. Згодом, коли в них народився син-первісток Андрійко, повернулись до Кам’янця-Подільського. Тут, у місті над Смотричем, Микола Іванович і зробив впевнені кроки самоутвердження, професійного зростання. На посаді викладача радгоспу-технікуму (одночасно очолював і профспілкову організацію). Згодом, 1978 р., райком партії направив його на роботу заступником директора новоствореного Зіньковецького СПТУ-44, де плідно пропрацював 10 років.

Залишив помітний слід після себе і на посаді директора Завалецької середньої школи, Довжоцької й Ходоровецької загальноосвітніх шкіл I-III ступенів. 2007 р. Ходоровецька школа обрала філологічний профіль навчання. Звідси й педколектив проводжав умілого керівника, вдумливого й досвідченого педагога на заслужений відпочинок. Йому за науку, передані знання, любов до рідної землі та праці вдячні сотні й сотні юнаків і дівчат, котрим дав путівку в життя.

А родом Микола Іванович, який сьогодні, 7 листопада 2014 р. відзначає сімдесятиліття, із села Будків, що на Вінниччині. Народився у робітничій сім’ї. Працелюбності та наполегливості в досягненні мети навчав його батько – залізничник Іван Макарович.

– Я ріс у багатодітній сім’ї, – каже ветеран. – Змалечку навчилися працювати на землі, старші доглядали за меншими, кожен мав свої обов’язки. Менші пасли гусей, старші – корову і теля, допомагали батькам по господарству.

Закінчивши школу, Микола разом із атестатом зрілості одержав і посвідчення столяра III розряду, і право працювати на деревообробних верстатах. Це й знадобилось хлопцеві, аби самостійно заробляти собі та сім’ї на хліб. Згодом, відслуживши в армії, де був відмінником бойової та політичної підготовки, повернувся до Кам’янця-Подільського, де й здійснилася його заповітна мрія – він вступив до педінституту, з відзнакою закінчив його і присвятив своє життя педагогічній справі.

Микола Іванович знаний у районі не лише як учитель вищої категорії, а й як успішний господарник. Він єдиний на Кам’янеччині директор школи, який приватизував 5 гектарів орної землі, котра дає вагомий прибуток у зміцнення навчально-матеріальної бази закладу.

Багато років віддала учительській роботі, навчанню і вихованню підростаючого покоління і дружина Миколи Івановича – Валентина. Створивши міцну сім’ю, де панує любов, злагода і взаєморозуміння, вони виростили двох синів – Андрія і Володимира. Пишаються й онучками Вікторією та Ксенією, які успадкували від батьків, дідуся й бабусі найкращі риси.

Борис УРОДА, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».