Альона КУЗЕМА: «ВСЕ, ЩО ПРАЦЮЄ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ, ПРАЦЮЄ ПРОТИ ВІЙНИ»

Нині в руках цієї тендітної жінки перебуває одна з найперспективніших галузей нашого міста. Втім мало хто знає, що так само спритно, як тепер Альона КУЗЕМА керує департаментом гуманітарної політики міськради, вона з раннього дитинства справлялася з роботою в родинному господарстві, сідлала коня і водила старенький батьків мотоцикл. Напередодні свого ювілею (2 січня) щира, енергійна та завжди усміхнена очільниця гуманітарної сфери Кам’янця відверто розповіла «Подолянину» про своє «спартанське» дитинство, улюблені «місця під сонцем» і найголовніші пересадки на «вузлових станціях» свого життєвого шляху.

ВРАНЦІ – НА МУЗИКУ, ВВЕЧЕРІ – ЗА КЕРМО

До Кам’янця-Подільського Альона Леонідівна переїхала із мальовничого села Степанівка, що на Чемеровеччині. Там вона з’явилася на світ, зростала, ходила до школи. В родині бригадира на будівництві та завідувачки сільського магазину дівчинка була єдиною дитиною, втім умови свого виховання співрозмовниця називає радше «спартанськими», ніж «тепличними». Маленькою дівчинкою вона не лише обожнювала малювання, грала на кларнеті, виступала в духовому оркестрі й не пропускала занять у танцювальному гуртку, але й з тим же успіхом могла вправно осідлати коня, доглядала за тваринами на батьківській фермі, допомагала татові на будівництві й залюбки долала кілометри сільської дороги на його старенькому мотоциклі.

– Це був «Ковровець», якого ще 1964 року подарували моєму батькові, – пригадує іменинниця. – За його кермо я вперше сіла у дванадцять років. Досі пам’ятаю розбиті до крові коліна, адже їздити на ньому вчилась самотужки. У батьків взагалі щодо мене була дуже висока планка, тож не прощалися жодні недопрацювання. Будь-яку роботу привчили виконувати без зайвих попусків. І навіть мотоцикл дали не просто для розваг, а для того, щоб могла доглядати за нашою фермою нутрій і ондатр. За кермом я вирушала за декілька кілометрів від села і збирала для тварин їжу, але заодно могла насолоджуватися красою навколишньої природи. Пам’ятаю, як любила їздити на ставок серед поля, де підвечір пакувала в’язанки зелені. Коли сонце заходило, червонясті сонячні промені утворювали вздовж води доріжку, якою я по декілька разів перепливала ставок.

– Альоно Леонідівно, в школі Ви були відмінницею?

– Навчання для мене завжди було на першому місці. Єдиною «четвіркою», котра за одинадцять років стояла в моєму шкільному табелі, була оцінка за чверть з української мови. У восьмому класі на підсумковому диктанті я чомусь вирішила, що слово «винен», пишеться з двома буквами «н». Досі пам’ятаю, як болісно це переживала, здавалося, гіршої біди статися зі мною не могло (сміється). А ще в дев’ятому класі на фізкультурі на «три» метнула м’яч. Але дуже швидко виправила цю оцінку завдяки вправі, яку мені придумав батько. Щодня, о шостій ранку, я мала прибігати на поле, де на мене вже чекали дві купки камінців для метання.

– А над майбутньою професією, навчаючись у школі, роздумували?

– Ніколи не мріяла бути вчителем і дуже хотіла навчатися в юридичному виші. А в одинадцятому класі серйозно готувалася до вступу на факультет інформатики і обчислювальної техніки Київського політехнічного інституту. Бо з появою перших комп’ютерів дуже зацікавилась новітніми технологіями. Але це був 1992-й рік, у батьків почались фінансові труднощі, і вони вирішили, що навчатись я маю десь ближче до рідного дому. Через це, роздумуючи над вибором, зробила його майже навгад. Коли мені сказали обирати щось у Кам’янці, вирішила все-таки не йти на математичний і вступила на історичний факультет. Але жодного разу не пошкодувала – це була дуже потужна школа науковців.

Вчилася на відмінно, але насправді, переїхавши до Кам’янця, мала добрячий комплекс «дівчини із села». Вдома я була першою в усьому, проте в місті зрозуміла, що таких тут сотні. Мені було дуже важко це пережити і адаптуватися, але батько тоді сказав: «Ось побачиш, доню, вже через півроку ти будеш старостою, а через рік у тебе всі списуватимуть так само, як у школі!». І так воно зрештою й сталося. По житті мені завжди вдавалось себе переборювати, знаходити, реалізовувати.

– Що перше Вам запам’яталося в Кам’янці?

– Їдальня, яка розташовувалась на вулиці Гагаріна, де нині кафе «Дніпро». Це було величезне приміщення із зацементованою підлогою і стільчиками на металевих ніжках. І коли всі заходили та сідали їсти, вони жахливо скрипіли по підлозі, цей звук я ніколи не забуду. А ще там подавали просто велетенські шніцелі.

ПО ЖИТТЮ – З ПЕРЕСАДКАМИ

Після закінчення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту наша співрозмовниця не звернула з освітянської стежини. Адже, перш ніж очолити департамент гуманітарної політики, Альона Кузема близько п’яти років обіймала крісло директора ЗОШ №6, працювала методистом лабораторії інноваційних освітніх технологій міськуправління освіти і науки, викладала історію та основи правознавства у педагогічному ліцеї-інтернаті (нині НВК №3).

– Спочатку в школі в мене було лише чотири години на день, тож заробітна плата складала близько двадцяти шести гривень. У той час це було тринадцять доларів, тоді як за зйомну квартиру нам із чоловіком доводилось платити близько сорока. Це був дуже важкий час, але тепер не можу пригадати, щоб ми не відчували себе щасливими. Живучи в однокімнатній квартирці зі старими меблями і алюмінієвою виделкою замість антени, на яку вдавалося ловити два канали, ми на все дивилися через «рожеві окуляри». Малювали собі плани на майбутнє і помаленьку, підтримуючи один одного, йшли до їх втілення.

Коли під час моєї роботи в управлінні освіти і науки з’явилось вакантне місце директора ЗОШ №6, я просто підійшла до начальника і амбітно сказала, що хочу бути директором. І він у мене тоді запитав: «Точно справишся? Плакати не будеш?». Я ж відповіла, що обов’язково впораюсь, а плакати не буду точно. В новий колектив мені вдалося влитися дуже швидко, бо почала жити цією школою. Ми разом переживали невдачі й раділи перемогам, втілювали нові ідеї. Й досі дуже радію зустрічам зі своїми дітьми з шостої школи.

– А коли 2011 року Вам запропонували роботу в міськраді, легко на неї погодились?

– У моєму житті склалося так, що раз на чотири-п’ять років я змінювала місце роботи. Бо коли набираю певний обсяг знань і якостей, мені стає затісно. Це як із брунькою на дереві – визріваючи, вона виривається на волю. Таких самих змін час від часу хочеться й мені, бо завжди було цікаво братися за щось нове. Але коли погоджувалась на посаду директора департаменту гуманітарної політики, сумніви, звісно ж, виникали. Адже треба було цілком попрощатися з освітянською роботою, повністю переорієнтувати кар’єру і адаптувати попередній досвід до зовсім іншої сфери. Проте саме підходив п’ятирічний термін мого перебування на посаді директора школи – і «брунька визріла» (сміється).

У моєму житті завжди траплялися моменти, коли, продовжуючи життєвий рух, я раптом доїжджала до «вузлової станції», де з’являлась можливість зробити нову пересадку. Востаннє такою станцією для мене став саме перехід на роботу в департамент. І, звичайно, це дуже багато змінило в моєму житті.

– Звички педагога на державній службі не заважали?

– Звісно ж, етап вживання в колектив я пережила і тут. Для прикладу, заступник міського голови Сергій Бабій і досі, коли мене бачить, співає пісеньку «Вчителько моя». І я розумію чому, бо всі навколо зрештою відчувають, що моє педагогічне єство таки перенеслося на манеру поведінки, спілкування з людьми, планування роботи. Але, думаю, нічого поганого в цьому немає. Хоча інколи й розумію: треба менше говорити. Бо частенько ловлю себе на тому, що замість дати чітке зауваження, можу провести справжню «виховну годину».

– Труднощів, з якими довелося боротися на новій посаді, виникало багато?

– У департаменті гуманітарної політики мені дісталося управління одразу трьома галузями. Освітянський досвід одразу ж захотілось перенести на сферу культури. Таким чином розпочалося впровадження семінарів-практикумів для працівників культурної сфери міста і розвиток інформаційних технологій, котрі довгий час ігнорувала галузь. Проводячи мистецькі заходи, ми почали відходити від звичних стереотипів, адже, для прикладу, про книгу людям уже не цікаво слухати без музики, а дивитись на танець їм не хочеться без знання його історії.

У сфері молодіжної політики дуже хотілося досягти співпраці з молоддю, бо резерв розвитку молодіжної політики насправді знаходиться аж ніяк не в міськраді. І сьогоднішні заходи, які в місті самостійно організовує молодь, показують, що результат таки є. Щодо туризму, то в співпраці з туристичним бізнесом і фестивальними агенціями нам вдалося реалізувати декілька успішних міжнародних фестивалів, до календаря яких наступного року приєднаються й зовсім нові – фестивалі аматорського театрального мистецтва, опери та класичної музики, вуличної їжі. Їх Кам’янець також проводитиме в співпраці, адже в останні роки на туризмі дуже позначилася криза фінансування. Ми активно працюємо з місцевими підприємцями, але цього замало – для виконання основних завдань сферу неодмінно має підтримувати міський бюджет.

– Війна внесла свої корективи у мистецьке життя міста?

– Цьогоріч лейтмотивом нашої роботи було гасло: «Все, що працює на розвиток культури, працює проти війни». А я особисто вважаю, що, створюючи такі позитивні приводи для спілкування людей і відпочинку туристів, ми даємо ще більше приводів любити свою Батьківщину. Місто має створювати атмосферу, в якій людина почуватиметься щасливою, а отже, розумітиме, що за це щастя варто боротися. Наші хлопці в зоні АТО, серед яких є і працівники історичного музею-заповідника, повітроплавці, організатор фестивалю «Форпост», кажуть, що воюють на сході саме для того, щоб тут і надалі проводились фестивалі, літали кулі, організовувались лицарські турніри і розвивалась туристична галузь. Адже хочуть повернутись у щасливий Кам’янець.

НА СВОЄМУ «МІСЦІ ПІД СОНЦЕМ»

Завжди поруч з Альоною Леонідівною надійне плече коханого чоловіка Вадима, з яким вона живе у шлюбі вже 18 років, і 16-річний син Богдан. Тож після важкого робочого дня щасливе «місце під сонцем» наша ювілярка впевнено знаходить у колі своєї невеликої та дружної сім’ї. Щотижня родина спільно планує тур вихідного дня і вирушає на зустріч із природою, новими враженнями і цікавими історіями.

– Сім’я до Вашого напруженого робочого графіка вже звикла?

– Мені дуже пощастило з родиною. Я поважаю роботу чоловіка, який працює в карному розшуку і буває вдома ще рідше за мене. А йому доводиться миритися з моїм графіком. Син у нас уже самостійний, тож спільна вечеря нам компенсує розлуку протягом дня. Але нині сім’я мусить миритись ще й з моїм навчанням у Національній академії державного управління при Президентові України. А я тепер мрію, що після закінчення навчання нарешті опаную якесь хобі. Навіть спеціальну папочку на «робочому столі» комп’ютера завела і протягом декількох років закидаю туди цікаві ідеї з надією, що дуже скоро з головою занурюсь в якусь із них.

– Альоно Леонідівно, відпочивати теж любите в родинному колі?

– У нашої маленької родини є традиція, яку намагаємось підтримувати, – це тур вихідного дня. Утрьох вирушаємо на природу, багато улюблених місць маємо на березі Дністра, в навколишніх лісах, мальовничих куточках товтр. Часто їздимо в гості до моєї бабусі, яка завжди розповідає нам нові цікаві історії зі свого життя. А ще мені дуже подобається сісти за кермо автомобіля і, проїхавши довгий шлях, опинитися в «своєму місці», де можу побути наодинці з природою, впорядкувати свої думки, відчути гармонію і відновити сили завдяки енергії рідної землі. У виборі свого «місця під сонцем» я дуже прискіплива, тож наразі маю їх тільки два – у довжоцькому лісі, де на просторій поляні росте кремезний дуб, і на товтрі неподалік від «тещиного язика», з висоти якої відкривається неймовірний горизонт.