ОСВЯЧЕНО ЛЮБОВ’Ю

З нетерпінням чекали Шинальські повернення з чергового відрядження Олексія. Не бачилися два місяці, а, здається, минула вічність. Ще б пак. Втретє з початку бойових дій на сході країни він у зоні АТО, на передовій. Про нього як найкращого фахівця своєї справи пишуть центральні військові видання, про нього знімають фільми, а про його виняткову відважність як сапера з позивним «Француз» серед військових ходять легенди.

Особливо офіцер Олексій Шинальський відзначився в битві під Савур-Могилою, коли довелося під щільним вогнем противника створювати мінні загородження, щоб врятувати життя бійців. Незважаючи на обстріл снайперів і ворожої піхоти, розміновував переправи та мости, даючи можливість українським бійцям для маневру. Встановлені міни зупинили колони окупаційних військ Російської Федерації під Маріуполем. Кількість знешкоджених ним ворожих фугасів, протипіхотних, мін-пасток та інших вибухових пристроїв уже вимірюється тоннами.

І не можуть рідні не пишатися тим, що недавно Указом Президента України Петра Порошенка його нагороджено орденом Богдана Хмельницького. А напередодні нового року на випущеній «Укрпоштою» марці «За честь! За славу! За народ!», присвяченій усім бійцям, які захищають Україну від агресора, зображено обличчя Олексія.

Та, мабуть, більше за всіх сумували за татком і чекали його повернення донечки. Адже дружина Іванка, мама, батько і бабуся Галя вже звикли до довгих розлук із Олексієм.

– Дивлюся на його старшу доньку Марійку, а бачу маленького Альошку. До дрібничок, до щему в серці пам’ятаю перші зроблені ним кроки, перше вимовлене слово «мама», яка в цей час із травмованим хребтом, у гіпсі лежала прикутою до лікарняного ліжка, – приєднавшись до приємної церемонії зустрічі онука і втираючи непрохану сльозу, мовила Галина Павлівна. – Зовсім він був крихіткою, коли я приїхала в Будапешт, де Жанна і Толя після аварії перебували в госпіталі.

…Вони познайомилися буйноквітучого травня на весіллі Жанниного двоюрідного брата. Не помітити Жанни серед десятків гостей було неможливо. Струнка, вродлива, з модною зачіскою. А очі! Великі й блакитні. Вони зачарували весільного дружбу.

Руку та серце дівчині Анатолій запропонував під час їхньої наступної зустрічі. Відповіла взаємністю. Йому – двадцять один. Їй, студентці Хмельницького технологічного інституту, – дев’ятнадцять. Одружилися, як і планували, через рік, у першу відпустку Анатолія. І забрав він молоду дружину в угорське місто Кечкемет, куди направили служити молодого лейтенанта. У військовому містечку їм виділили кімнату в будинку для сімей офіцерів.

Нелегко бути дружиною військового. До того ж мешкати за тисячі кілометрів від рідної домівки, матері, друзів. Анатолій з ранку до вечора – на службі, а то й по декілька днів на полігонах, на навчаннях. Залишаючись удома сама, скучала, чекала, вірила.

– Лейтенант Шинальський – прекрасний офіцер, у нього гарне майбутнє. І якщо він себе приніс на вівтар військової служби, – сказав під час першого знайомства з Жанною командир полку, сивочолий, уже в літах полковник Потрясков, – то мусить мати вірну дружину, яка б його розуміла, ділила з ним усі труднощі військової служби.

Запам’ятала офіцерська дружина ці мудрі слова і з перших днів спільного життя намагалася бути надійним тилом чоловікові. Він, у свою чергу, не загубився у повсякденній плинності різних проблем. Після служби повертався додому, наче на крилах, адже знав: на нього чекають кохана, лагідне слово, свято. Ніколи не забував по дорозі додому купити дружині квіти й цукерки.

Здавалося, ніщо не повинно було затьмарити родинного щастя, звернути з правильного курсу сімейний корабель.

…З тієї першої спільної відпустки поверталися вже втрьох, з двомісячним Олексійчиком. Настрій був піднесений, адже знали, що одразу після приїзду в частину святкуватимуть новосілля в двокімнатній квартирі. А ще – нове підвищення Анатолія по службі.

На залізничному вокзалі їх чекав критий автомобіль. До Кечкемета підсіли ще кілька людей: військових і членів їхніх сімей. Хто повертався з Союзу, хто їхав у Кечкеметську дивізію. Анатолій тримав на руках сина, який спокійно спав. Поруч вмостилася ще одна молода офіцерська сім’я з дворічною донькою-щебетушкою. Навпроти сиділи полковник із сусідньої військової частини, який їздив у Союз і вдочерив двох дівчаток, які залишилися сиротами після трагічної смерті сестри дружини, молодий прапорщик.

Одні пасажири ділилися враженнями від проведених відпусток. Інші жартували, хтось дрімав. За вікнами автомобіля стояла вереснева сонячна погода, дорога була прекрасною. І раптом… Ніхто й не зчувся, як автомобіль, наче вибуховою хвилею, спочатку підняло, а потім декілька разів перекинуло… Єдине, що Жанна встигла побачити в тому жахливому місиві людських тіл, відірваних лавок, важких валіз, як прапорщик за якусь мить на льоту встиг підхопити з рук падаючого Анатолія голубий конверт з їхньою крихіткою і притиснув до своїх грудей. Страшний біль пронизав усе тіло, різануло в хребті. Майнула думка – перелом. Тут же почула нестямний крик Толика «Альошка, де мій Альошка?». Машину ще раз перекинуло, і вона стала на колеса.

Жанна спробувала повернути скривавлену голову і піднятись. Тіло не слухало команд мозку, оніміло.

…До «швидкої», що прибула на місце аварії, Жанну занесли на носилках. Непритомного, зі струсом мозку, як потім з’ясувалося, з поламаним ребром, забрали й Анатолія. Попутникам – полковнику, який удочерив дівчаток-сиріт, дівчинці-щебетусі – лікарі вже нічим не могли зарадити.

У центральному шпиталі Південної групи радянських військ у Будапешті в Жанни потягнулися, наче сіра, безповоротна вічність, довгі дні та ночі, по вінця заповнені безконечними процедурами, тривогами і надіями. Лікарі робили все можливе й неможливе, аби врятувати молоде життя. Адже, крім перелому хребта, були травмовані внутрішні органи, череп. Усі дні, тижні, місяці не відходив від дружини Анатолій. Саме його любов, увага, моральна та фізична підтримка зіграли головну роль у її лікуванні.

– Ти повинна вижити, одужати! Жінки стійкіші за чоловіків, зроби це заради матері, сина, такого закоханого в тебе чоловіка! – наголошував їй лікар від Бога Олег Дерябін.

Відтак, коли найстрашніше залишилося позаду, після чотиримісячного перебування в будапештському шпиталі, Жанну Іванівну лікували в рідному місті над Смотричем. Але медицина, на превеликий жаль, не всесильна. Стати на ноги вона так і не змогла. Їх їй замінив інвалідний візок.

А Анатолій Васильович продовжив службу в рідній альма-матер, де пройшов шлях від командира курсантського взводу до начальника однієї з провідних кафедр військового вишу, від лейтенанта до полковника. Заочно з червоним дипломом закінчив військово-інженерну академію.

Минали роки. Звичайно, чимало було труднощів у сім’ї Шинальських. Знаю, тому що багато років були сусідами. Але, наперекір усім негараздам, у цій родині зберегли любов одне до одного, повагу, вірність, людяність.

– Я щаслива, що Бог послав доньці такого чоловіка, а мені – зятя, який став другим рідним сином, – раз у раз повторює Галина Павлівна, яка після тієї вересневої трагедії живе разом із дітьми.

– Не має теща, точніше мама, вищих освіт, але мудрості, тепла, доброти, дипломатичності в неї – на декілька університетів, – зауважує Анатолій Григорович. – І в тому, що живемо ми в любові й злагоді, є її левова заслуга. Таким жінкам при житті пам’ятники потрібно ставити.

Не раз доводилося бути свідком, як Анатолій Васильович свою Жаннулю (так ласкаво звертається він до неї), коли не працює ліфт, на руках зносить із сьомого поверху і вмощує в машину. Відтак їдуть у ліс на відпочинок, по гриби чи на Дністер на риболовлю. Краще за будь-якого запеклого рибалку знає Жанна Іванівна, де гарне клювання, де яка риба водиться. Буває, до глибокої ночі може просидіти з вудочкою на березі Дністра чи якогось ставка. Прилучив до цього Анатолій і тещу, і сина.

– Жанна Іванівна багато років є активним членом міськрайонного товариства інвалідів, гарно співпрацює в ньому, допомагає чим може, – сказала якось у нашій розмові голова цієї громадської організації Тамара Сосновська. – Знали б ви, яка вона прекрасна господиня, як гарно в’яже, які смачні обіди варить. А Анатолій у неї – справжній лицар. Такого ж прекрасного виховали і сина Олексія, допомагають і у вихованні внучат.

– Довго не могла позбутися відчуття меншовартості від того, що я – інвалід. Намагалася якнайменше бувати в людних місцях, відмовлялася їхати з чоловіком на заходи, що проводилися в нього на службі, – розповідає Жанна Іванівна. – Думала відсидітися вдома і тоді, коли син мав приймати присягу, ставши курсантом військово-інженерного інституту. Тоді Олексій сказав: «Знаєш, що ти в мене найкраща, найчарівніша, наймиліша мамочка на світі! Я завжди пишаюся тобою. Буду дуже щасливим, якщо сьогодні, в таку урочисту для мене мить, ти будеш поруч». Скажіть, могла я встояти?

Відтоді Жанну Іванівну часто можна бачити на різних урочистостях у військовому гарнізоні у супроводі двох симпатичних військових – полковника і курсанта, а відтак лейтенанта, капітана, майора…

…Ми розповіли про незвичайну сім’ю кам’янчан Шинальських, у якій, незважаючи на круті повороти долі, різні її випробування, впродовж понад трьох десятиліть панують любов, злагода і глибока повага. Так хочеться, аби у кожній родині звив своє гніздо синій птах щастя. 

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.