Середа, 25 Травня 2022 р.

ВІЧНИМИ БУВАЮТЬ МУЗИКА І ПАМ’ЯТЬ

Борис ЛІПМАН21 лютого виповнилося б 90 років Почесному громадянину Кам’янця-Подільського Борису ЛІПМАНУ. Земляки пам’ятають його як талановитого педагога, диригента, композитора, доцента кафедри музичного виховання вокалу та диригування К-ПНУ ім.Івана Огієнка, відмінника освіти. Він – ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни, «За мужність» і 15 медалями.

Із Кам’янцем-Подільським було пов’язане все його життя. Він обожнював це місто, творив для нього. А інакше і не могло бути, адже тут народився цілий рід Ліпманів: прадід, дід, батько. В Кам’янці народилась і кохана дружина Бориса Романовича – Сіма Ісаківна, з якою разом виростили двох дітей: Поліну та Михайла. 

Більшість учнів шкіл міста дізнавались про війну і подробиці бойових дій у Кам’янці-Подільському саме від Бориса Романовича, який був частим гостем на вечорах пам’яті.

– …Нiколи не забуду 29 червня 41-го. Ми чергували на Ратушi (її називали Каланчею). Був гарний сонячний день, i десь об 11-й годинi почулося гудiння авiацiйних моторiв – до мiста наближалися нашi бомбардувальники ДБ-3. Вони полетiли, а через хвилин двадцять з боку кордону почувся новий гуркiт моторiв – на мiсто рухалися 15-18 двомоторних фашистських бомбардувальникiв. За мить у повiтрi з’явився жахливий запах смертi. Бомби свистiли одна за одною, будинки злiтали у повiтря. Нiмцi намагалися знищити Новий мiст. Недалеко вiд нас розiрвалася бомба, Каланчу затрусило. Пiсля бомбардування я побiг на майдан, де містилася дитяча консультацiя. Прибiг i застиг… У цьому морi кровi та слiз я зрозумiв, що таке вiйна, – розповідав Борис Ліпман в інтерв’ю «Подолянину» п’ять років тому. 

Але всі жахіття війни: контузія, постійні бомбардування, ріки крові – не змогли випалити жагу до творчості, добра і краси. 

– Вiйна забрала в мене багатьох друзiв. З 50-ти однополчан, з якими я, 17-річним юнаком, пішов на фронт, з війни повернулися лише шестеро. Однак їй не вистачило сили вiдiбрати в мене любов до музики, з якою пов’язане все моє життя, – казав Борис Ліпман.

У 1950-2000 рр. Борис Романович керував народною хоровою капелою теперішнього національного університету, яка виступала в концертному залi Київської консерваторiї, оперному театрi, Палацi культури «Україна». Неодноразово ставала лауретом престижних музичних конкурсiв, а її колектив i керiвника нагороджували почесними грамотами мiнiстерств культури, а також освiти i науки, дипломами та цiнними подарунками.

Рідний виш, у якому пропрацював понад 60 років, він називав своєю другою домівкою. Борис Романович навчив тисячі студентів. Багато з них до останніх днів життя педагога підтримували з ним теплі та дружні стосунки. 

Серце Бориса Ліпмана перестало битися 22 січня 2012-го. Тоді й пішла у вічність легенда. Щасливі ті, хто мав можливість спілкуватися з ним: переймати досвід, вивчати історію, вчитись життю. Пам’ять про нього залишиться у серцях кам’янчан, які його знали і поважали.

Підготувала Вікторія КОЖЕВНІКОВА.