Олександр ШЕХ: «МРІЮ ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ»

Мальовниче село Довге, що в Білорусії: густі ліси, чисті води ріки Довжанки і неозорі поля. На одному з них маленький хлопчик Сашко з братиками-близнюками Андрієм і Григорієм випасають худобу: корів, коней, овець. Важко малим, але розуміють, що сім’ю із 12 осіб треба прогодувати. Хоча Олександр був наймолодшим у сім’ї, але небалуваним, до важкої сільської праці звик змалку. Це в подальшому житті й стало запорукою його працелюбності та відповідальності.

Олександр ШЕХ – відомий у Кам’янці-Подільському громадський діяч, учасник Великої Вітчизняної війни, який виховав не одне покоління на своїх розповідях про війну. Працюючи кадровим військовим, як ніхто, знав усі особливості цієї справи, міг розповісти іншим. За відданість Батьківщині, мужність і героїзм був нагороджений орденами Червоної Зірки, Олександра Невського, медалями «За бойові заслуги», «За визволення Праги», «За взяття Берліна» тощо. За заслуги перед міською громадою отримав чимало нагород, а найповажніша – відзнака міськради «Честь і шана».

9 березня Олександр Григорович відзначатиме 95-річний ювілей. Але для цього «молодого чоловіка» літа зовсім не показник.

– Ви знаєте, я зовсім не старий, у мене стільки планів. Треба дописати книгу, зробити ремонт, поміняти вікна, – розповідає ветеран.

Ще з раннього дитинства йому довелося чимало пережити: розкуркулення батьків, заслання на Урал, робота на торфовиробництві тощо.

– У школі я провчився до 1931 року, здобув лише 4-річну освіту. Далі ні я, ні брати не могли навчатися через те, що нашу сім’ю розкуркулили. А пізнавати науку дуже хотілося. Загальну середню освіту здобув лише після Другої світової, 1956-го, в 36 років… З братів лише Петро закінчив 7 класів, всі інші мали чотирирічки, а сестри Агрипіна та Агафія так і залишились безграмотними. Ось так ми «багато» жили, що не мали можливості гідно вивчитись. Я ж будь-що прагнув здобути освіту, для мене бути безграмотним – усе одно, що бути інвалідом, – згадує Олександр Григорович.

Це прагнення Олександра Шеха до навчання було невипадковим, адже має особливий дар. Може досить цікаво описати історію країни загалом на прикладі декількох поколінь. Він – автор книги-автобіографії «Життя прожити – не поле перейти». На більш ніж ста сторінках описує своє важке, але таке захопливе життя. Зі спогадів Олександра Григоровича дізнаємося, що після розкуркулення їхню сім’ю вивезли на Урал. Там місцеві дивувалися з них – голодних, обдертих: «Які ж ви куркулі, якщо ходите в лаптях?».

«Куркулі» пиляли ліс, зводили дерев’яні будиночки для житла. Повноцінно утримувати всіх дітей у родині не було можливості. Тому наймолодшого Олександра віддали до інтернату. Там дітей майже не годували, через це непоодинокими були дитячі смерті. Від голоду хлопця врятував чоловік старшої сестри, який 1931 р. забрав малого і відвіз назад до бабусі в Білорусію.

Згодом у рідне село повернулася вся сім’я.

Душа в Олександра Шеха лежала до техніки. Дуже хотів навчитися керувати машиною, трактором, комбайном. Сільське господарство у той час потребувало таких спеціальностей. За покликом серця поїхав у місто Бобруйськ, у школу механізації. А згодом була робота у колгоспі села Бірча і новенький комбайн. Мріяв, що пропрацює все життя на родючій ниві.

На жаль, війна перекреслила мрії та сподівання. 1941-го пішов служити в армію. Перебуваючи на літніх польових навчаннях, солдати почули звістку про напад ворожих військ.

– У боях за Охтирку 1943 року моя батарея знищила чимало техніки та людської сили. Протистояння були не на життя, а на смерть. Тоді осколком танкового снаряда зазнав поранення в плече. Його й досі ношу в своєму тілі», – розповідає Олександр Григорович.

Важкі травми не довго втримали в госпіталі. За декілька місяців знову повернувся на фронт. Особливими були бої за Білорусію.

– Визволяючи Батьківщину,

так хотілося заглянути додому, подивитися, що сталося з Могилевом, селом Довгим. Те, що побачив після боїв, розповідати дуже важко. Могилів був зруйнований. Рідне село знищене повністю. Всі, хто залишився живим, мешкали у землянках. Згодом дізнався, що німці закрили у бані понад 40 односельчан і заживо їх там спалили. Серед них були дві мої двоюрідні сестри.

Описувати війну дуже важко, можу лише поклонитися всім полеглим у ній. Так само неможливо передати радість Перемоги. Солдати і офіцери плакали від радості. Плакав і я, – ділиться спогадами Олександр Шех.

Після війни доля знову покликала до війська. Став кадровим військовим і протягом 30 років гідно ніс службу. Служив у багатьох країнах, що оговтувалися після війни: Австрії, Чехословаччині, Угорщині, Німеччині. І поруч завжди була кохана половинка Валентина Степанівна, яка підтримувала і розуміла. Разом вони прожили більше як 60 років. Виховали двох дітей – Володимира та Тетяну.

1968 р. військова стежина привела до Кам’янця-Подільського. Тут він вийшов у запас в званні підполковника, почав працювати у народному господарстві, а з 1969-го вже був заступником директора Кам’янець-Подільського тресту їдалень. Незважаючи на постійні навантаження на роботі, завжди знаходив час для громадських обов’язків: очолював міську раду ветеранів, працював головою групи народного контролю та народної дружини.

Вийшовши на пенсію, став активним членом ветеранської організації міста.

На жаль, із великої родини залишилася лише донька Тетяна, її дочка Олена піклується про Олександра Григоровича.

– Альонка – це моя втіха, радість і опора. Я люблю всіх онуків, правнуків, життя для них прожив. Скажімо, книга-автобіографія «Життя прожити – не поле перейти» написана саме для внуків, щоб вони знали історію свого діда, свого роду. І головне завдання на сьогодні – перевидати цю книгу: внести всі правки і корективи. Нехай мої діти, люди, які мене знають, або й не знають, читають її і вчать за нею історію, – зауважує ветеран.

Коли Олександр Шех задумується про події сьогодення, на його очах з’являються сльози:

– Найкращий подарунок до дня народження – закінчення війни. Я знаю, що це таке. Не дай, Боже, пережити її знову. Найбільші цінності в житті – це мирне небо і сім’я…

Вікторія КОЖЕВНІКОВА.