Середа, 08 Грудня 2021 р.

ЛІСОВА ПІСНЯ ДЛЯ НІНИ СКАВРЕНЮК

Викроїти зайву хвилину у власному графіку цій невгамовній жінці не так просто. Керуючи комунальним лісогосподарським підприємством «Надра Кам’янеччини», вона встигає вкладати енергію і сили не тільки у свою сім’ю, домашні клопоти, улюблений сад із різними видами рослин, але й у справу, яку сьогодні поставила чи не на перше місце в щоденних клопотах, – допомогу військовим. Сьогодні ж, напередодні свого ювілейного дня народження (14 червня), Ніна СКАВРЕНЮК погодилася поговорити не тільки про ліс і волонтерство, але й про сокровенні спогади зі свого життя.

З ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІДЛІСНОГО – ДО КАМ’ЯНЕЦЬКОГО ЛІСУ

Ніна Скавренюк у своєму саду– Я народилася на Чернігівщині, в дуже гарному селі Підлісному, та ще й саме на Зелені свята. Мабуть, це стало якимось провидінням моєї майбутньої професії, пов’язаної з лісом, – усміхається Ніна Дмитрівна. – Двоє старших братів завжди стояли за мене горою, брали на себе важку роботу по господарству, поки батьки працювали в колгоспі. Школу я закінчила із золотою медаллю й хотіла вступити до торгово-економічного інституту. Але склалося по-іншому. Подруга дитинства й однокласниця Тамара просто марила вступом на лісогосподарський факультет Української сільськогосподарської академії, що в Києві. Ми вирішили вступати разом. Вийшло так, що я іспити здала, а Тамара – провалила. Я тоді довго вагалася, чи їхати до столиці. Автобус до Києва проїжджав недалеко від нашого будинку. Пам’ятаю, мама зібрала мені сумку, а я кажу: «Якщо автобус зупиниться, то поїду, якщо ні – буду сидіти вдома»…

Свого рейсу Ніна Скавренюк таки не упустила – поїхала опановувати лісогосподарську справу, яка, зрештою, й стала її покликанням. А кам’янецьким вектором у житті дівчини стало знайомство у виші з майбутнім чоловіком Олександром Івановичем, котрий приїхав на навчання із Кам’янця-Подільського. Згодом, 1988 р., до рідного міста він і привіз свою дружину.

– Ой, як я не хотіла залишати Київ! – зізнається Ніна Дмитрівна. – Планувала зостатися в столиці на роботі, але чоловік був проти. Відверто кажучи, ще декілька років поспіль, коли в Кам’янці я бачила автомобіль із київськими номерами, в мене на цілий день псувався настрій. Дуже важко переживала. Думала, рік-два побудемо і все-таки повернемося. Але життя вносить свої корективи. Місто мені сподобалося. І, напевно, якби 1982 р.чоловік був з якогось іншого райцентру, а не з гарного туристичного Кам’янця, я все ж би настояла на своєму. Тепер же це місто стало для мене рідним. І хоча моїх родичів тут немає, зате є гарна велика родина чоловіка. Сім’я, в яку я прийшла, – це дуже хороші й мудрі люди, котрі багато чому мене навчили.

Життя втримало жінку в місті над мальовничим Смотричем. Тут у молодої сім’ї народилися двоє синів: Артур та Андрій. Тут Ніна Дмитрівна пішла працювати за спеціальністю, взявши у свої руки лісове господарство Кам’янеччини.

– У районі я працюю вже 25 років. 1990-го мені запропонували роботу в управлінні сільського господарства на посаді агролісомеліоратора, і я погодилася. Коли ж відбулися зміни в аграрному секторі, й колективні сільськогосподарські підприємства реформували в приватні структури, в нашому районі було створено комунальне лісогосподарське підприємство. Мені довелося займатися переоформленням документів. Коли вже був написаний статут, потрібно було розпорядження від керівництва району на призначення директора підприємства. Я зайшла до тодішнього голови райдержадміністрації В’ячеслава ДУБИЦЬКОГО і кажу: «Всі документи ми зробили. Тільки скажіть, хто буде керівником, щоб вписати прізвище». Він подивився на мене і відповів: «Як хто? Ти й будеш!». Отак мене призначили директором підприємства «Надра Кам’янеччини».

«ШКОДА, ЩО ДОБА МАЄ ТІЛЬКИ 24 ГОДИНИ…»

– Ніно Дмитрівно, Ви росли із двома старшими братами, навчалися за спеціальністю, яку обирають переважно хлопці. Ваші діти – двоє синів, а колектив, який очолюєте, – теж чоловічий. Чи вплинуло це на Ваш характер?

Із чоловіком Олександром Івановичем– Як кажуть, з ким поведешся, від того й наберешся, – сміється Ніна Скавренюк. – Доводиться бути сильною, рішучою, іноді міцною на слівце. Якось по роботі сперечалися із заступником, а він запитує: «Ніно, от скажи мені: якби я був твоїм чоловіком, ти б так само вперто відстоювала своє?». Я кажу: «Ні, я б не кричала, а тихенько з усім погоджувалася». А він засміявся і випалив: «То давай розпишемося!».

Мабуть, багатьом здається, що я в сім’ї – лідер, але насправді інколи хочеться бути слабкою і мати поруч надійну опору, якою для мене став чоловік. Утім характер у мене справді міцний, доводилося в собі виробляти мужні риси – я ніколи не здаюся і не плачу. Напевно, мала бути третім сином у своєї мами. Вона не приховує, що, маючи двох хлопців, не хотіла дівчинки. І якось мені сказала: «Я ніколи не думала, що донька принесе мені стільки радості».

– А що Вам додає радості в повсякденних клопотах?

– У мене є сад, в якому росте все, що тільки можна уявити на клумбах, – починаючи від ранніх підсніжників і закінчуючи трояндами та хризантемами, які цвітуть до морозів. Серед дерев – багато хвойних, ялівець, туї. Я люблю їх підстригати, люблю дивитися, як вони ростуть, як розпускаються ялинка та модрина. Маємо маленьке так зване болотце, на якому дуже гарні лілії. Я все це просто обожнюю.

З молодшим сином Андрієм– Сьогодні Ви як волонтер координаційного центру допомоги військовослужбовцям, створеного при райраді, взялися допомагати кам’янецьким хлопцям, які воюють у зоні АТО. Чи не втомилися щодня шукати кошти, пакувати передачі, приймати дзвінки зі сходу країни?

– Не знаю, чому взялася за таку справу. Але у мене немає ні краплі вагань з цього приводу. І знаєте, якщо в роботі трапляються якісь проблеми, коли важко і хочеться просто все залишити, то тут такого немає. Шкода, що доба має тільки 24 години, бо працювала би більше. Я просто перейнялася. І навіть не самою ситуацією в країні, а долями наших хлопців. Знаю багато родин військових із нашого району й самих хлопців, які воюють, і просто розумію, що волонтерської діяльності не залишу. Не вважаю, що мені важко. Не знаю, звідки беруться сили, гроші, енергія. Але інколи навіть поговорити з людиною – це вже допомога. Я весь час кажу: «Вони там за мене, за моїх хлопців, мого чоловіка! Вони за мою родину!». Розумію, що в мене є два сини, які сьогодні поки що вдома, захищені, тому в цій ситуації треба допомогти іншим дітям.