ПОВОРОТИ ДОЛІ БОРИСА КУШНІРА

Його життя могло закінчитися, так і не розпочавшись. Він мав би народитися в рідному подільському селі, а з’явився на світ у далекому заокеанському місті. Тож, якщо біографія людини, як правило, починається з дня її народження, то для педагога, історика, краєзнавця й українського патріота Бориса Михайловича Кушніра, якому 23 лютого виповнюється солідних 95 років, стрічку його життєвих подій варто відмотати ще на вісім років назад.

ПІДСТУПНИЙ АЙСБЕРГ

Отже, перенесемося в передвоєнний 1913 рік в одне з невеличких сіл Кам’янецького повіту Подільської губернії, яке величали то Станіславівкою (очевидно, на честь якогось Станіслава), то Баговицькою Слобідкою, оскільки село було міцно прив’язане до сусідньої Баговиці. Власне кажучи, селом Станіславівка була тільки в українській мові, росіяни ж (нагадаємо, що від 1793 року Поділля входило до складу Російської імперії) такі поселення, в яких не було церкви, називали «дєрєвнєй».

Усього сім рядків відвів подільський дослідник Юхим Сіцінський розповіді про Станіславівку в капітальній праці про поселення, парафії та церкви Кам’янецького повіту Подільської єпархії, що побачила світ 1895 року:

«До Баговицької парафії належать село Баговицька Слобідка та селище Баговицький Кордон. Баговицька Слобідка, або Станіславівка, лежить на старій дорозі, що веде з Кам’янця до Китайгорода, при річці Баговиці. З’явилося це поселення років тому 50 (Марчинський у своїй «Статистиці» не згадує про нього). Землі тут селянської 170 десятин. Дворів 43, мешканців 254».

Справді, Вавжинець Марчинський, автор тритомного «Статистично-топографічного й історичного опису Подільської губернії», виданого в 1820-1823 роках у Вільно (нині Вільнюс) польською мовою, не згадує у своїй фундаментальній праці ані Баговицьку Слобідку, ані Станіславівку. Юхим Сіцінський дає тільки приблизну вказівку на рік, коли могла з’явитися Станіславівка: 1895 – 50 = 1845, тобто в 1840-х роках.

Але залишмо ці клопоти зі встановлення точного віку Станіславівки маститим дослідникам й звернімо увагу на двох юних і закоханих мешканців Станіславівки – Михася й Катрусю, які 1913 року зважилися в кардинальний спосіб вирішити свою життєву проблему: не отримавши земельного наділу для створення сім’ї та ведення господарства в рідному селі, чкурнули в далеку Канаду. Згодом їхній син, що там, за океаном, народиться, в оповіданні «Дорогою «Титаніка» повінчані», яке увійшло до його збірки «Медові мелодії Товтр», напише про той вирішальний крок своїх майбутніх батьків:

«І рушили вони у світ незнаний і загадковий у пошуках своєї долі. Дві домоткані торбини – то все їхнє багатство. Бентежно було в обох на душі, жаль покидати рідні домівки, своє село, що притулилося біля річечки в Медоборах, поля, знайомі стежини. Та що вдієш, коли батьки Михася й Катрусі не бажали краяти родинні наділи, навідріз відмовилися наділити їх земелькою».

Закохані добралися до Німеччини, там сіли на корабель, що так і називався – «Німеччина». Шлях через Атлантичний океан був непростим. У квітні 1912 року тут, наштовхнувшись на айсберг, затонув знаменитий «Титанік». І треба такому ж статися: на тому ж місці, де рік тому біда спіткала «Титаніка», айсберг пробив борт «Німеччини». На щастя, команда корабля, на якому плили Михась і Катруся, зуміла самотужки ліквідувати аварію. Через шість днів, 9 квітня 1913 року, втікачі зі Станіславівки щасливо зійшли на довгожданий канадський бе-рег. Вони, як напише згодом син, «завербувалися на роботу й попрямували теплоходом по річці Святого Лаврентія до найбільшого міста Канади – Монреаля».

Поселилися Кушніри на околиці міста, а працювали на гумовій фабриці: Михась – у цеху лакування калош, а Катруся – на цьому ж підприємстві в цеху, де шили плащі. В Монреалі і народився нинішній ювіляр – Борис Михайлович Кушнір. Це сталося 23 лютого 1921 року.

НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ

Усього два роки випало хлопчику жити на канадській землі. Уже 1923 року сім’я Кушнірів у складі Першої канадської зразкової аграрної комуни повернулася на Батьківщину – тепер уже не Малоросію в складі Російської імперії, а Радянську Україну в складі СРСР. Спершу поселилися на Одещині, але через рік повернулися в рідну Станіславівку. Тут шестирічний Борис пообіцяв сусідці, що стане вчителем. Цю обіцянку (хоч і не так скоро, як гадалося) він виконав. Але спочатку хлопець закінчив початкову школу в рідному селі, далі семирічку – в сусідній Баговиці.

У батьків щодо Бориса були інші плани, тож вони спрямували сина до Кам’янець-Подільського медичного технікуму (училищем воно стане згодом). Хлопець виявився впертим у досягненні своєї мети (очевидно, приклад батьків стояв перед очима), тож чкурнув із Кам’янця до Чуднова (це один із районних центрів Житомирської області), де поселився в дядька й закінчив восьмий клас. Далі Борис два роки навчався в Кам’янці-Подільському в 59-й залізничній середній школі (нині це – НВК №14).

1939 року 18-річний Борис, провчившись аж у чотирьох школах і навіть трішки в технікумі, здобув середню освіту. Того ж року, успішно склавши іспити, юнак став студентом історичного факультету Вінницького педагогічного інституту. Він його закінчить, але заочно і аж через десять років після вступу, бо доля не поскупилася й підкинула Борисові непрості випробування.

ЖОРСТОКІ ІСПИТИ

Як ми пам’ятаємо, 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Згідно з наказом народного комісара оборони СРСР Климента Ворошилова, до армії мобілізували чоловіків 1911-1921 років народження. Призвали на військову службу й студента Бориса Кушніра.

Ешелон із новобранцями прибув до міста Молодечно в Білорусії. «Нас обмундирували й поселили в колишніх польських казармах, – згадує Борис Михайлович. – Почали прибувати поранені й контужені з фінського фронту. Стояли сорокаградусні морози. Нас готували до військових дій. Згодом повантажили техніку на платформи, особовий склад розмістили в теплушках і відправили на фронт». Від участі в радянсько-фінській війні Бориса Кушніра врятувало те, що 12 березня 1940 року вона закінчилася: того дня було укладено перемир’я між СРСР і Фінляндією.

«І ми повернулися на місце попередньої дислокації, – занотує в спогадах Борис Кушнір. – Улітку ми перемістилися в літні табори, а потім зробили марш-кидок до литовського кордону. У Литві вже були радянські війська, ми вступили другим ешелоном. На території цієї країни розпочалися мітинги за «добровільне» входження до складу СРСР. Один із таких мітингів проходив і в місті Йонава, де стояла наша військова частина. У місті проголошували радянську владу, а ми напоготові, з примкнутими до гвинтівок багнетами, сиділи в казармах».

Згодом військова частина, в якій служив Борис Кушнір, перемістилася до німецького кордону. Вранці 22 червня 1941 року її зненацька атакували нацистські війська. «Масово налетіла авіація ворога, – читаємо в спогадах Бориса Михайловича, – вдарила артилерія, розпочалися рукопашні бої. Битва була нерівною для Червоної армії – застаріла техніка, не вистачало пального для танків, замість вищого командування, репресованого напередодні війни, прибули молоді командири, які щойно закінчили військові академії. Відступ із боями відбувався у напрямку Двінська».

В одному з боїв Борис Кушнір був поранений і контужений, потрапив у полон. Пройшов концентраційні табори в литовському Каунасі, німецькому Заксенхаузені. Професор Олександр Завальнюк у біографічному нарисі про Бориса Кушніра так лаконічно й водночас експресивно передає ці трагічні сторінки в житті в’язня: «Розпочалися безпросвітні дні й ночі в концентраційних таборах. Тиф. Втечі. Карцер. Суд і в’язниця. Концтабір посиленого режиму. Важка хвороба. Від крематорію врятував француз П’єр. Третя втеча – результативна, дістався до радянських військ».

Отже, на початку лютого 1945 року Борис Кушнір усе-таки втік із концтабору й дістався до передових частин Першого Українського фронту. Його зарахували до мінометної роти. Борис Михайлович брав участь у визволенні півдня Німеччини, Праги. Вже в наш час, 23 грудня 1985 року, його нагородили орденом Вітчизняної війни другого ступеня.

Закінчилася війна, але не закінчилися армійські будні. Дивізія, в якій служив Кушнір, здійснила піший перехід від Праги до Бердичева й там стала на постій.

ЗДІЙСНЕНА МРІЯ

Тільки на початку січня 1946 року Борис Кушнір демобілізувався. Тепер можна було знову взятися за втілення в життя давньої мрії – стати педагогом. Тож 25-річний Борис Михайлович стає студентом першого курсу Кам’янець-Подільського учительського інституту. Вчитися було нелегко: не вистачало підручників і посібників, діяла карткова система. «Трималися ми, студенти, як могли, – написав в одному зі спогадів Борис Кушнір. – Усе більше дошкуляв голод. Ішов 1947 рік. Мізерні продукти зменшувалися. І ми випрошувалися в декана факультету Микити Миколайовича Магдена на декілька днів, щоб поїхати в Західну дістати щось поїсти. Їхали ми в сусідні Тернопільську, Львівську та Станіславську області».

Закінчивши інститут, Борис Михайлович зовсім недовго учителював на Волині – в селах В’язовець, а потім Семенів Білогірського району Кам’янець-Подільської області, одночасно заочно навчався на історичному факультеті Вінницького педагогічного інституту.

НАТХНЕННИЙ ЖВАНЕЦЬ

На повну силу реалізувати свої педагогічні задуми Борис Кушнір зумів у Жванці – за півтора десятка років роботи тут у середній школі. «Минувшина надихнула допитливого вчителя до пошуків, до яких залучив і учнів, – читаємо в нарисі Олександра Завальнюка. – У шкільному товаристві «Юний історик» гуртувалися молоді мрійники, готові до пізнання рідної землі. Вивчалися пам’ятки села та його околиць».

Щоліта учні здійснюють зі своїм учителем історії багатоденні подорожі, деякі з яких навіть тривали цілий місяць. 1956 року це була мандрівка на межі чотирьох областей – Хмельницької, Чернівецької, Тернопільської та Станіславської (нині Івано-Франківської), 1957 року – по Хмельницькій області, 1958 року – в Карпати, 1959 року – по Дніпру, 1960 року – по Збручу, 1961 року – по Волзі, 1962 року – на Валдайську височину. Через багато років учасники цих подорожей з ініціативи Бориса Михайловича зібралися в рідній Жванецькій школі, щоб із приємністю й ностальгією згадати ті незабутні дні свого шкільного дитинства.

1957 року в школі відкривається шкільний історико-краєзнавчий музей. Важливою справою педагога стало й започаткування літопису Жванця. «Та у творчості наступило захмарення, – пише Олександр Завальнюк. – У графі «національність» списку виборців навпроти прізвища сільського вчителя проставляється категоричне – «канадець», а дільничний міліціонер наглядає за «чужоземцем». Виставляються безпідставні звинувачення, викликають, хоч і був безпартійним, на бюро райкому партії». А партія тоді була одна – комуністична. І дуже пильна щодо ідеології.

І все ж, незважаючи на несприятливі умови, Борис Михайлович плідно працює. З’являються його публікації в місцевих газетах «Прапор Жовтня» і «Радянська Кам’янеччина», у київському журналі «Дніпро». 1965 року виходить його книжка «Світанок стрічаємо в дорозі». Він автор нарису про Жванець і співавтор нарису про Вишнівчик у томі «Хмельницька область» із багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР».

НАСТАВНИК СТУДЕНТІВ

Новий етап у житті Бориса Михайловича розпочався 1965 року, коли його запросили на роботу до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, нині відомого як Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Тепер він ділився своїм багатим педагогічним досвідом із майбутніми вчителями історії.

Професор кафедри історії України Сергій Трубчанінов, згадуючи свої студентські роки, зазначив: «Про Бориса Михайловича почув набагато раніше, ніж побачив. Студенти-старшокурсники розповідали про викладача, який народився за океаном, але був подолянином із діда-прадіда, пройшов німецькі концентраційні табори, особисто знав усіх радянських педагогів-новаторів, а ще навчав виготовляти наочні посібники для уроків історії». І ще один фрагмент зі спогадів Сергія Васильовича: «Пам’ятаю, як захоплювало студентів виготовлення об’ємних посібників з історії – макетів архітектурних пам’яток, знарядь праці первісної людини, діючих моделей різноманітних пристроїв тощо. Хотілося виготовити щось власноруч. До речі, під час педагогічної практики чимало з таких посібників передавалося до шкіл міста й області.

А експонати єдиної в Україні студентської виставки об’ємних посібників з історії незмінно демонструвалися під час різноманітних освітянських заходів у нашому місті».

За 36 років роботи на історичному факультеті Борис Михайлович пройшов шлях від лаборанта до старшого викладача, керівника педагогічної практики студентів, заступника декана факультету, провідного історика-методиста й краєзнавця. Та й, вийшовши 2001 року на пенсію, він веде активне життя, видає збірки нарисів, оповідань, спогадів, публікується в низці видань.

Дай Боже кожному такої мудрості, бадьорості, життєвої наснаги, любові до України, до рідного краю, як Борисові Михайловичу в його 95 років. Хай здійснюються його задуми й плани – і наступний свій ювілей, сторічний, він зустріне новими творчими здобутками.