Понеділок, 06 Грудня 2021 р.
4 Березня 2016

ЯКИЙ ОНЄГІН НЕ МРІЄ СТАТИ ДОН ЖУАНОМ?

Це вперше – на афішах Національної опери України велике фото та ім’я кам’янчанина, випускника дитячої хорової школи Андрія БОНДАРЕНКА. В переддень Дня закоханих він у якості запрошеного соліста Маріїнського і Мадридського театрів, Далласької й Ізраїльської опер виконав партію сержанта Белькоре у комічній опері Доніцетті «Любовний напій».

Як нерідко це буває, молодого співака, для котрого привітно відчинені двері найвідоміших театрів світу і котрого зарубіжні музичні критики охрестили одним з найперспективніших молодих баритонів сучасності, рідна Україна лише починає для себе відкривати. Ще п’ять років тому про його перемогу в найпрестижнішому конкурсі оперних співаків у Кардіфі не написала жодна українська газета (крім, звісно, «Подолянина»). Непоміченими для співвітчизників залишалися й тріумфальні дебюти Бондаренка на найбільших світових сценах. Тепер Андрій повернувся до Києва молодою оперною зіркою зі світовим ім’ям, тож, мабуть, настав час познайомитися з ним і українцям.

– Андрію, минуло всього п’ять років після перемоги у Кардіфі – і ти повертаєшся до Києва вже як запрошена зірка. У зв’язку з чим тебе вирішили запросити?

– Завдяки проекту Національної опери «Українські оперні зірки у світі». У виставах беруть участь українські співаки, що працюють за кордоном. Насправді мене запросили ще в грудні, коли я приїжджав до Києва із сольним концертом у Національній філармонії. Сказали: «Раз ти вже тут, то заспівай іще й у виставі «Євгеній Онєгін»» (сміється).

– Роль Онєгіна у твоєму репертуарі давно, ти виконував її у постановках різних театрів і різних режисерів. Цей образ, здається, настільки хрестоматійний, що дуже складно хоч якось прорватися через стереотипи, але тобі це якось вдається…

– Тим і цікава наша робота. Навіть виконуючи ту саму роль, працюєш із різними режисерами і відкриваєш зовсім нові, несподівані грані характеру.

В Україні та Росії режисура «Онєгіна» надто традиційна, тому цікаво було попрацювати з ним у Кьольнському театрі. Там ми більше зосередились на внутрішніх процесах, що відбуваються у кожному з героїв. І щоразу виникало запитання: а чому ж «Євгеній Онєгін», а не «Тетяна Ларіна»? Та я вважаю, це все ж таки його історія і його трагедія. Трагедія – у небажанні знайти своє щастя і змінити себе. В кожному з нас є Онєгін.

Підготовка до ролі Онєгіна в Муніципальному театрі Сан-Паулу (Бразилія)– Андрію, раніше ти казав, що в Україні важко молодому співаку пробитися через «авторитети» старших артистів. Можливо, тепер усе-таки з’явилися пропозиції повернутися працювати в Україну?

– А я і так уже повернувся в Україну, від грудня живу в Києві. Але залишаюся запрошеним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі.

– Ти повернувся з Пітера через війну між Україною та Росією?

– Ні, моє повернення з цією ситуацією ніяк не пов’язане. Це більше стосується моєї творчої діяльності, бо завжди краще бути «вільним художником» і при цьому зберігати гарні стосунки з кожним театром, що я й намагаюся робити.

– Але ти відчував, що до тебе як до українця якось ставлення змінилося?

– Ні, такого не було. Ми, співаки, завжди намагаємося не торкатися якихось конфліктних тем, спілкуємося більше навколо творчості, і якогось негативного ставлення до мене через національність не було. Я від самого початку постійно позиціонував себе як українець, який хоче повернутися додому. І я ніколи не любив Санкт-Петербург, незалежно від політичної ситуації.

Маріїнський театр – це був важливий етап у моєму становленні як співака, і він закінчився. Тепер я не належу до жодного театру, я просто живу в Києві та їжджу працювати туди, де для мене є робота.

– Значить, у нас тепер є більше шансів потрапити на твій концерт у Києві?

– Так, наступний заплановано на 15 червня з диригентом Кирилом Карабіцем. Він один із найкращих на сьогодні диригентів у світі. Будемо виконувати цикл австрійського композитора Густава Малера з симфонічним оркестром, це буде дуже цікаво.

– Можеш розповісти про свої найбільш значимі проекти за минулий рік?

– Останні п’ять місяців я провів у Цюриху, там було дві ролі: у «Богемі» Пуччіні я грав бідного художника Марселя, а в опері Доніцетті «Дон Паскуале» – лікаря Малатесту. До цього протягом двох місяців перебував в Австралії, в Сіднейській опері. Там був задіяний в «Одруженні Фігаро» Моцарта, в ролі графа Альмавіви. А ще перед тим – Бразилія, оперний театр у Сан-Пауло, «Євгеній Онєгін» Чайковського… Словом, графік дуже насичений, тож головне – здоров’я і бажання працювати.

– Музичні критики дружно захоплюються красою твого голосу, але особливо відзначають артистизм, яскраву індивідуальність, тонке відчуття кожної ролі. Ти десь навчався акторської майстерності, чи це просто природний хист?

– Я брав уроки акторської майстерності, коли навчався у консерваторії. Але досвід дає робота з різними режисерами. Останнім часом доля зводила з чудовими майстрами. Наприклад, велика удача попрацювати з Девідом Маквіттером – постановником «Одруження Фігаро» в Сіднеї.

– Андрію, за доволі короткий час тобі вдалося виконати на найбільших сценах світу близько двох десятків відомих партій. Про які ще ролі мрієш?

У ролі сержанта Белькоре (праворуч), «Любовний напій»– Для баритона написано багато прекрасних партій, але деякі з них поки що не дозволяє виконувати вік або можливості вокальні. Проте мрій багато. Перше, що спадає на думку, – це Дон Жуан в однойменній опері Моцарта. В мене буде така можливість через три роки, вже заплановано проект.

– Тобі виповнюється лише 29 років, а за плечима – вже такий насичений успіхами шлях. Чи не боїшся, що втратиться ефект новизни, і подальше творче життя перетвориться на «конвеєр» із переліком чергових ролей і чергових театрів?

– О, це дуже влучне запитання. Я насправді за це переживаю, бо роботи дуже багато, і не хочеться, щоб вона перейшла в якусь рутину. Тому потрібно відпочивати іноді, тижні на два десь зачинитися, зовсім забути про музику і про спів, щоб натхнення прийшло. В мене також є деякі ідеї власних проектів, пов’язаних із музикою, які сподіваюся коли-небудь реалізувати.

– Не можу не поставити свого улюбленого запитання: коли тебе нарешті почують кам’янчани? Свого часу ти мріяв започаткувати в Кам’янці оперний фестиваль, але коли вже будеш у статусі зірки. На сьогодні все зійшлося: сестри Інга та Олена Лютаревич уже створили фестиваль опери, а ти вже маєш певний статус. До того ж і живеш тепер у Києві!

– Я насправді в захваті від того, що роблять Інга та Олена, написав їм про це. Тому що робити з нуля такий фестиваль навіть у Києві – це справжній подвиг, а в Кам’янці це в рази складніше. Поки що конкретних домовленостей немає, але я завжди відкритий для співпраці.

А з нагоди жіночого свята хочу побажати усім жінкам і дівчатам головного – тільки любові!

P.S. Більше дізнатися про творчі здобутки Андрія Бондаренка можна на його сайті andreibondarenko.com/ru/ та на його сторінці у «Facebook».