БРАЗИЛЬСЬКІ СПОГАДИ ТА НЕЗВІДАНЕ МАЙБУТНЄ ВІТАЛІЯ ТРУШЕВА
У багатьох українців і досі перед очима хвилюючі моменти перемоги наших футболістів на Паралімпіаді-2016 у бразильському Ріо-де-Жанейро. А ми пишаємося, що у складі переможців був уже триразовий чемпіон і срібний призер Паралімпійських ігор, золотий, срібний та двічі бронзовий призер чемпіонатів світу, триразовий чемпіон Європи, переможець Всесвітніх ігор і Континентального кубка кам’янчанин Віталій ТРУШЕВ. «Подолянин» детальніше поспілкувався з нашим земляком про поїздку в Ріо, чергову вікторію та подальшу футбольну кар’єру.
– Віталію, розкажи про враження від перебування в Ріо-де-Жанейро. Чим запам’яталося місто?
– Я вже вдруге побував у Ріо (2007 року ми приїжджали сюди на чемпіонат світу). Піднімалися на гору Корковаду, де є величезна статуя Ісуса Христа. Звідти видно практично все місто. Прекрасні краєвиди: океан, гори, ліси, в яких можна побачити цікавих тварин, у повітрі літають багато орлів.
Вразив великий пляж Копакабана: там і футбольні, і волейбольні майданчики, грає бразильська музика, люди різного віку весело відпочивають. Узагалі бразильці дуже життєрадісні. Навіть якщо порівнювати футболістів: більшість команд перед грою серйозно налаштовуються, а бразильська збірна може співати й танцювати.
Ще Ріо-де-Жанейро – контрастне місто: дивишся, у центрі, в районі Маракана, поблизу пляжу, населення виглядає заможно. А вже вище, на схилах гір, де розташовані фавели (нетрі), проживають бідні люди.
– Де жила наша команда?
– Нас поселили в Олімпійському селищі. Умови мені сподобалися: просторі кімнати з усіма зручностями, басейни, де можна поплавати після сауни, щоб відновитися. Правда, в селищі часто траплялися крадіжки, але нас одразу про це попередили.
Харчування комусь сподобалося, а комусь не дуже. На попередніх Паралімпіадах у Лондоні та Пекіні страви були європейської, азіатської, американської та індійської кухонь – кожен міг обрати, що йому до смаку. В Бразилії ж була загальна їдальня, але простора, розміром як два футбольні поля. Часто їли курятину, рис, картопляне пюре. До речі, їхня картопля чомусь відрізняється від нашої, наша набагато смачніша. Пропонували багато різноманітних фруктів та овочів. На території розташувався й «МакДональдс», але тренери забороняли нам вживати нездорову їжу. Навіть морозиво не можна було, аби не застудилися перед грою. Футболісти з розумінням ставилися до таких правил.
– Давайте пригадаємо футбольні перипетії на турнірі.
– У нас була важка група, яку називали «групою смерті»: Україна, Бразилія, Англія, Ірландія. Після перемог над двома останніми ми з бразильцями, яких влаштовувала нічия, вирішували долю першого місця в групі. І хоч у збірній Бразилії кожен окремо грає майстерно, але командна гра не настільки сильна. Ми їх здолали – 2:1. У Голландії слабша команда, тож у півфіналі наш тренер Сергій Овчаренко дав деяким провідним гравцям перепочити. Тому у вирішальному матчі наш основний склад виглядав свіжіше.
Збірна Ірану, з якою ми зустрілися у фіналі, не мала їхати на ігри, але вона замінила дискваліфіковану Росію. Тож ця команда була «темною конячкою», ми не знали, чого очікувати. Приємно, що в день гри нам сприяла прохолодна погода, бо якби було +40 градусів, не знаю, чи виграли б.
– Віталію, вже минуло трохи часу після перемоги на Паралімпіаді. Є відчуття, що в твоєму житті сталося щось грандіозне?
– Є, хоча я цього ще не усвідомив. Буває навідується думка: «Оп, я ж триразовий паралімпійський чемпіон, мрія здійснилася!».
У Кам’янці мені всі кажуть, що дивилися наші ігри по телевізору, друзі та родичі під час турніру дзвонили, писали. І це надихає.
– Ти виграв практично все, що можна було. Чи не складно знаходити мотивацію грати далі?
– Нам завжди тренер повторював, що треба дотримуватися чотирьох принципів: фізична підготовка, тактична, технічна і, найголовніше, психологічна. Якщо у гравців із психологією все нормально, то команда буде одним цілим.
На першу Паралімпіаду в Афінах 2004 року я поїхав 21-річним. На той час в України ще не було паралімпійського золота, і наша команда тішилася перемогою.
У Пекіні 2008 року вже хотіли довести, що ми – найкращі. Все ж фаворитом вважали Росію. Але ми грали з ними у фіналі від оборони, дотягнули до екстратайму, в якому наш земляк Вова Антонюк забив два м’ячі.
Звісно, хотілося перемогти і в Лондоні 2012 року. Я у півфіналі та фіналі не грав через травму (не встиг відновитися після двох операцій). Прикро, що не зміг допомогти. Україна задовольнилася сріблом.
Цього разу нам усе вдалося. Раніше тільки збірна Голландії була триразовим паралімпійським чемпіоном, ми це досягнення повторили. Хоча половина нашої команди – молоді хлопці, для котрих це чемпіонство перше.
– Є плани щодо наступної Паралімпіади?
– Мені 33 роки, тому хотів би ще поїхати на наступні Паралімпійські ігри в Токіо. От Володимиру Антонюку вже 37, і він забив у Ріо чимало вирішальних голів. Але, на жаль, футбольні змагання на Паралімпіаді-2020 не плануються. На Асамблеї футбол чомусь не включили до програми змагань. Можливо, щось зміниться…
Наступного року в Аргентині відбудеться чемпіонат світу з футболу 7х7. У будь-якому разі хочу далі працювати над собою, тренуватися і грати за збірну України. Хоча залишитися в збірній теж непросто, у нас з’являється багато молодих і талановитих гравців. Виникає конкуренція. Для збірної – це «плюс», адже в кожного буде стимул більше старатися.
– Якщо у стандартному футболі чемпіонат світу чи Європи – це престижніші змагання, ніж олімпійський турнір, то в інваспорті навпаки?
– Тут у нас такий момент, що держава платить хороші преміальні за медалі Паралімпіад, а от за успіхи у чемпіонатах світу чи Європи премії значно менші…
– Футболісти-паралімпійці, як правило, не грають у професійному футболі. Тому хороші призові за медалі Паралімпіади – чи не єдина можливість заробити достойні кошти?
– Так. Не скажу, що завдяки медалям на чотирьох Паралімпіадах став багатієм, але звів будинок, купив машину. Вже можна щось більше дозволити в житті.
– Прочитав, що в багатьох розвинених державах до інваспорту ставляться лише як до лікувальної фізкультури. А от у Китаї та пострадянських країнах, у тому числі й Україні, проводиться серйозна спортивна підготовка. Тому й такі сильні результати на Паралімпіадах.
– Можливо. У нас, гадаю, й тренери сильніші. Ну, а Китай – це «машина». Вони приїжджають на Паралімпіаду іноді й без рук чи ніг, показуючи при цьому хороші результати. З кожним роком китайці прогресують.
– Час від часу ти їздиш на тренувальні збори з українською збірною. А як взагалі підтримуєш спортивну форму?
– Наші футболісти змушені самі тренуватися, або ж при якихось командах. Я нині займаюся разом зі студентами національного університету, за що дякую тренеру Івану Стасюку та декану факультету фізичної культури Миколі Солопчуку.
Хочу згадати й інших наших тренерів, котрі мені допомагали. Це Кім Мітельман (після переїзду в дитинстві до Кам’янця я спочатку займався в нього баскетболом і гандболом), Сергію Покотильському, Віталію Барановському із планово-економічного технікуму, котрий мене помітив і повіз на юнацький чемпіонат України з футболу, де кам’янецька команда вперше здобула срібні медалі. Вдячний Василю Коробчуку, котрий у нашому місті завідує інваспортом, і вже покійному тренеру Олександру Петрову. Хочеться відзначити президента Національного паралімпійського комітету України Валерія Сушкевича, котрий багато робить для прогресу наших спортсменів, міського голову Михайла Сімашкевича та завідувача міськвідділу молоді та спорту Степана Павловського за теплий прийом. Ну, звісно, дякую і дружині Ірині та батькам, котрі завжди мене підтримують.