«ЩО ЩЕ ЛЮДИНІ ТРЕБА ДЛЯ ЩАСТЯ?»
Не надто говіркий та емоційний, але активний і цілеспрямований кам’янчанин Олександр БОРЕЙКО знаний у місті як успішний підприємець, котрий уже 13 років очолює ТОВ «Світязь», що займається виробництвом ізольованих проводів і кабелів. Утім сили, час і натхнення Олександру Вікторовичу вдається вкладати не лише в роботу. До свого життя він звик додавати адреналіну, бізнес поєднувати з гарними справами, а ще співпрацювати із владою, не маючи при цьому політичних амбіцій.
Напередодні свого 50-річного ювілею, який припадає на 27 грудня, Олександр Борейко погодився відверто розповісти, як брав участь у різних етапах чемпіонатів України та Європи з авторалі, після чого вирішив залишити екстремальний спорт, що саме відбиває бажання робити хороші справи для міста і чому не хоче йти у політику.
– Олександре Вікторовичу, як, власне, вдається тримати підприємство «Світязь» на плаву? Адже ситуація в країні нелегка, а ринок, де збували велику частину продукції, – це сьогодні окупована територія.
– Виживаємо. Як і всі підприємства. Модернізуємося, купуємо нове обладнання, виготовляємо ширший асортимент продукції. I тепер фактично 95% товарів експортуємо до країн Євросоюзу. Із ринком збуту сьогодні й справді є проблеми. Та це зрозуміло. Крим, де збували 25% продукції, в нас забрали, Донбас також відпадає. Залишилися західні й центральні регіони України та Європа.
– Очевидно, екстриму на роботі Вам замало. Автоспорт – захоплення, яке посадило Вас у крісло пілота, дало досвід штурмана, занесло на небезпечні траси і навіть змусило неабияк похвилюватися за власне життя.
– Так, я просто обожнюю ралі. Коли 99-го року в Кам’янці провели етап чемпіонату України з авторалі, так захопився, що 2000-го вже обладнав свій автомобіль і взявся декілька років поспіль організовувати ці змагання в нашому місті. Сам займався автоспортом. Першу машину облаштовували власноруч, це була «Лада»-«вісімка». Друга – моя спортивна «ластівка» «Mitsubishi Galant».
– У яких містах Вам довелося випробовувати професійні траси?
– Моїм штурманом до 2006 року був одесит Іван Бойченко. З ним брали участь у різних змаганнях – у Кам’янці, Чернівцях, Києві, Ялті, Одесі, Івано-Франківську, Львові. Найбільше подобалося виступати на унікальних кам’янецьких трасах, адже ми їх знали і могли подолати із заплющеними очима. А найважча і найнебезпечніша – у Ялті. Там гори й асфальт.
– Саме в Ялті Ви, мабуть, і зрозуміли, наскільки небезпечний автоспорт?
– Тоді я був штурманом у раліста Сергія Ведернікова, який, до речі, також організовував змагання з авторалі у Кам’янці-Подільському. 2008 року ми проїхали весь чемпіонат. Під час першої гонки на наших трасах потрапили в аварію – заїхали в ліс у Сахкамені, «порубали» трохи дерева і розтрощили автомобіль. На змаганнях у Києві отримали хороший результат, і поїхали у Чернівці, де нас підвела техніка. Потім у Львові зі 120 машин приїхали шостими. Це дуже хороший результат. Однак після аварії в Ялті «зав’язали», бо залишилися живими зовсім випадково. То був Кубок чемпіонату Європи. Старт брали на горі Ай-Петрі. Страшно навіть пригадувати той момент. У горах наш автомобіль збиває дерево, летить у 500-метрову прірву, перекидається у повітрі й зависає на дереві, що росло зі скелі. Коли вибралися, з автоспортом розпрощалися. Щоправда, згодом я таки погодився взяти участь у ралі в тандемі з Іваном Бойченком, тільки тепер він був за пілота, а я – штурманом. Два роки тому не відмовив у проханні поїхати на змагання в Миколаїв хорошому другові з Києва, котрий теж узяв мене за штурмана. Приємно було зустріти багато друзів-ралістів. Це одна сім’я, люди, які не можуть жити без адреналіну.
Свого захоплення не покинув, їжджу вболівати на чемпіонати світу з авторалі, нещодавно був у Польщі, планую поїхати у Швецію. Це хобі й частина мого життя.
– А що думаєте з приводу цьогорічних змагань із ралі в Кам’янці?
– Чесно кажучи, їх вважаю невдалими через організаційні питання. Добре, що обійшлося без неприємних інцидентів. Пілоти були обурені тим, що глядачі виходили на траси. Легендарний раліст Борис Ганджа взагалі відмовлявся їхати.
– Ще одне Ваше хобі – квадроцикли.
– Це техніка для душі. 2008-го купив собі таку машину. Iз друзями їздимо по горах, болотах, лісах нашого району, а також часто виїжджаємо в Карпати. У нас сформувалася велика команда квадроциклістів – близько 40 осіб. Ми навіть хочемо свій клуб створити. До речі, мій син цим серйозно займається, бере участь у змаганнях, нещодавно вони проходили в Колибаївці.
– Декілька тижнів тому неподалік Княжполя група кам’янчан каталася на квадроциклах і упіймала браконьєрів. Можливо, серед них були й Ви?
– Був. Ми щотижня виїжджаємо у гарні місця – померзнути, у багнюці змаститися. Й одного разу дійсно натрапили на мисливців, які на заповідній території застрелили кабана і молоденьку косулю. Їх ми затримали, викликали поліцію. Більше того, тепер плануємо, щоби наш клуб, про який йшлося, співпрацював із правоохоронцями в цьому напрямку. Дуже хочеться зберегти природу нашого краю, бо вона просто унікальна. Знайомі, котрі приїжджали із різних куточків України, були просто в захваті від гарних місцин Кам’янеччини.
– Олександре Вікторовичу, часто Ваше ім’я доводилося чути, коли мова йшла про певні справи для міста. Ви, скажімо, долучалися до відновлення «Лебединого озера», придбали і подарували Кам’янцю устаткування для боротьби зі сніговими заметами, надали місту в користування техніку «Буран», що може дробити лід, долучилися до ремонту міських перехресть. Крім того, підприємство спонсорувало освітлення багатьох об’єктів у місті, завдяки вашій кабельній продукції, світиться Стара Фортеця. Благодійність – це ще одне Ваше хобі?
– Не люблю про це говорити і не бачу в цьому чогось надзвичайного. Просто люблю Кам’янець, тут виріс, тут живуть мої діти і вже навіть онуки. Я дійсно, коли мав змогу, надавав благодійну допомогу. Був членом виконкому, чув про різні потреби, тому й відгукувався. І, на щастя, не лише я, але й інші місцеві підприємці, які успішно розвивають власну справу, підтримують місто і не рекламують цього. Та, відверто кажучи, після окремих ситуацій допомагати громаді просто не хочеться. Коли стараєшся зробити якусь справу, витрачаєш на це власні кошти, сили і час, а тебе у результаті окремі активісти ще й у чомусь звинувачують, то, повірте, зникає бажання щось робити.
– Ви вже знайомі з роботою виконкому. Чи не виникало у Вас бажання взятися за політику, отримати чиновницьке крісло?
– У виконком знову не хочу, в політику не рвуся. По-перше, я не політик. По-друге, політика для мене – це бруд. А по-третє, у мене, на щастя, немає ворогів у місті, а якщо піду в політику, із кимось маю посваритися, бо мовчати не можу. Навіщо воно мені?! Чесно кажучи, з усіх, хто сидить у кріслах депутатів міськради, потисну руку, мабуть, небагатьом.
– Знаємо, що маєте фірмовий рецепт, яким встигли здивувати багатьох друзів.
– Це картопля у відрі. Якось один знайомий розповів мені, як приготувати дуже смачну страву. Все дуже просто. Картоплю бажано брати одного «калібру», чистити її не треба. Просто кладемо в емальоване відро, висипаємо кілограмову пачку кам’яної солі й заливаємо доверху нефільтрованим пивом, якого потрібно приблизно півтора-два літри. Закриваємо кришкою – і на 30-40 хвилин на сильний вогонь. Аби картопля не згоріла, підливаємо пиво. Перед такою стравою м’ясо просто «відпочиває».
– Що найбільше цінуєте у своєму житті?
– Маю двох дорослих дітей – сина Даніїла і доньку Ірину. Син із невісткою Альоною вже подарували мені онука. Тому я ще й щасливий дідусь. Що ще людині треба для щастя?