МІСІЯ: ПОВЕРНУТИ КАМ’ЯНЦЮ МИСТЕЦТВО

Наша сьогоднішня співрозмовниця належить до тих особистостей, котрі завжди стають локомотивами важливих починань. Вони здатні притягувати до себе талановитих людей і заряджати їх на втілення навіть найбільш неймовірних ідей.

Наталія УРСУ – доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедри мистецьких дисциплін К-ПНУ ім.Івана Огієнка, член Національної спілки художників і Національної спілки краєзнавців України. Її здобутків у творчій, науковій, громадській діяльності вистачило б на три біографії.

Приїхавши з іншої країни, Наталія Олексіївна стала тим локомотивом, що піднімає мистецьке життя нашого міста, адже завдяки її ентузіазму в університеті створено кафедру образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва, що вже дала цілу плеяду молодих талановитих художників і реставраторів творів мистецтва; вона заснувала цілу наукову школу, що досліджує мистецьку спадщину нашого краю, і сама щоразу видає на-гора нові й нові відкриття нашої забутої спадщини.

МИТЦІ ЗА ВСІ ЧАСИ

Щойно вийшла з друку у видавництві «Абетка» нова книга Наталії Урсу «Митці Кам’янця-Подільського», за якою – 10 років праці. На 240 сторінках представлене культурно-мистецьке життя Кам’янця з часів надання місту Магдебурзького права і до сьогодні, показано історію художньої освіти.

У книзі зібрано багатющий матеріал про художників, архітекторів і мистецтвознавців, яких доля так чи інакше пов’язала з Кам’янцем, текст щедро проілюстрований фотографіями самих митців та їхніми роботами, чимало документів з архівів України та Польщі публікуються вперше.

– Матеріали для цієї книги збиралися майже 10 років, – розповідає авторка. – Мені довелося працювати і в різних архівах, і у фондах нашого музею, також опитала багатьох людей, і так по крупицях вдалося зібрати інформацію про 200 осіб.

Серед них є архітектори, які не народилися в Кам’янці, але за часів Російської імперії були повітовими архітекторами Подільської губернії й перебудовували храми, наприклад, католицькі на православні. Є тут і мистецтвознавці. Є також художники й архітектори, котрі народилися в нашому місті, але поїхали й творили в інших містах чи за кордоном. Звісно, є й відомі наші художники, як-от Розвадовський, Гагенмейстер, Жудін, Грен, і навіть цілі художні династії Кліщів, Кляпетур, Лашків у повному складі. Багато в книзі й нових імен – це молоді художники, які є викладачами чи випускниками кафедри мистецьких дисциплін, коледжу культури і мистецтв, дитячої художньої школи.

Цікавим у книзі є те, що персони подаються не за хронологією, а в алфавітному порядку, тому, гортаючи сторінки, бачиш не послідовну розповідь, а строкатий калейдоскоп митців різних часів і різних напрямків діяльності.

З МОДЕЛЬЄРІВ – У КАНДИДАТИ НАУК

Наталія Олексіївна, в дівоцтві – Баранцева, народилась 1 січня 1952 р. в Кишиневі (Молдова). Її тато був військовим, а мама – адвокатом. Сама ж Наталя змалку проявила потяг до мистецтва, навчалася в музичній і художній школах, захоплювалася класичною та мистецтвознавчою літературою.

– Мої мрії розділились, – ділиться Наталія Олексіївна, – адже моя мама була блискучим юристом, входила до п’ятірки найкращих адвокатів Молдови, і хотілося піти її слідами. Та врешті-решт мистецтво перемогло. Одразу ж після школи поїхала вступати до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Мені було тільки 16, зовсім ще дитина. Конкурс був 18 осіб на місце, тому хотіла одразу розвернутись і поїхати звідти – не вірила, що зможу, але вдалося вступити на державне місце з першого разу.

На четвертому курсі я вийшла заміж за Василя Урсу (на жаль, його вже немає серед живих) і народила сина Євгена. Взяла академвідпустку й закінчила інститут на рік пізніше, 1975 року.

– У Вас тепер доволі екзотичне прізвище. Що воно означає?

– «Урсу» в перекладі з румунської означає «ведмідь», але також із рунної мови перекладається як обраний «шлях», і для мене це виявилось дуже символічно.

– Наталіє Олексіївно, Ваша творча, наукова й громадська діяльність неймовірно бурхлива. А з чого все починалось?

– Трудову діяльність я почала на трикотажній фабриці в Кишиневі як модельєр, та мені це страшенно не подобалось, бо все було підпорядковано тиражуванню, цікавих моделей не можна було запровадити. Але з’явилася можливість перейти на викладацьку роботу в Кишинівський технікум побутового обслуговування, а пізніше – в Кишинівський педагогічний університет ім.Іона Крянге, на художньо-графічний факультет, де я пройшла шлях від асистента, старшого викладача – до завідувача кафедри декоративно-прикладного мистецтва, яку й організувала. Там були, зокрема, такі спеціальності, як «Дизайн одягу» та «Ювелірне мистецтво».

– А що спонукало Вас зайнятися науковою діяльністю?

– Одного разу я як завідувач кафедри була запрошена на всесоюзну конференцію в Московське вище художньо-промислове училище (колишнє Строганівське). Саме там зрозуміла, що мені потрібно займатися наукою. Відразу звернулася до проректора з науки Прокопія Тельтевського зі «Строганівки» і попросилася до нього в аспірантуру. Таким чином, я водночас і піднімала кафедру, і заочно навчалась в аспірантурі, писала кандидатську дисертацію на тему «Інтер’єр народного житла Молдавії». Ця тема дуже мене захопила. Я об’їздила всю Молдову, бувала й на теренах України, в Новоселицькому районі, де живуть молдовани, і 1986 року захистила кандидатську дисертацію.

Здавалося б, життя уже склалося: є сім’я, улюблена й солідна робота, наукове звання, трикімнатна квартира в центрі молдовської столиці. Але це була тільки передмова до майбутньої захопливої історії. Одна зустріч здатна повністю змінити життя!

КОХАННЯ Й КАМ’ЯНЕЦЬ

Зустрічей насправді було дві. Спершу це був чоловік – архітектор Віктор Яворський. А потім було місто – Кам’янець-Подільський, куди молоде подружжя приїхало разом із друзями.

– У мене в пам’яті збереглося просто фотографічно: я стою на Новопланівському мосту архітектора Пєске і дивлюсь на неймовірну вежу, приліплену до скелі, яка збудована за кресленнями видатного німецького художника Альбрехта Дюрера. Це було восени. Я закохалась у момент!

– Незважаючи на те, що архітектура була у, м’яко кажучи, занедбаному стані?

– Так, я була зачарована красою осіннього парку, архітектурними спорудами. Ми заходили в Кафедральний костел, і я торкалася руками оцих колон, я майже плакала – через серце пропустила всю оцю красу. Я відчувала такі глибокі коріння і такі нашарування різних культур, що мені хотілося тут залишитися.

Ми з чоловіком тоді вагалися, чи варто йому подавати свою кандидатуру на посаду головного архітектора Кам’янця-Подільського. І раптом – така несподівана закоханість! Близько десятка кандидатів було на цю посаду, але саме Віктор Яворський виграв конкурс. Міським головою тоді був Михайло Аносов, світла йому пам’ять. Він нас запросив, нам дали квартиру, і так 1992 року ми переїхали до Кам’янця.

УКРАЇНСЬКА БУЛА В СЕРЦІ

З вересня 1992 р. Наталія Урсу продовжила наукову та викладацьку діяльність на кафедрі музики і образотворчого мистецтва педагогічного факультету Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту, де вже 2004 р. організувала й очолила окрему кафедру образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації творів мистецтва.

– Спочатку викладала в університеті російською мовою, – згадує Наталія Олексіївна. – Мій тато з Росії, мама – з Луганська, але українство було в неї в серці. Це виливалося в народних піснях, які вона любила співати і яких вчила мене.

Коли переїхала в Україну, мелодійність мови настільки мене захопила, що я потроху почала викладати українською. А в певний момент зрозуміла, що цілком грамотно пишу, говорю, грамотно використовую питомі українські вислови – звідкись воно само береться.

Завдяки кипучій енергії та ентузіазму Наталії Олексіївни, на кафедрі вдалося зібрати найкращих викладачів – мистецьку еліту нашого міста, а студенти отримали можливість стажуватися на базі художніх вишів Кракова, Варшави, Торуні, брати участь у виставках, пленерах, конкурсах і фестивалях в Україні та за кордоном.

При цьому не менш активно Наталія Урсу займається науковою діяльністю: здійснює наукові поїздки по Україні та країнах Західної Європи, бере участь у багатьох міжнародних конференціях в Україні й за кордоном, є автором понад 200 наукових праць, статей, опублікованих у фахових збірниках в Україні, Росії, Польщі, Литві тощо, захистила докторську дисертацію на тему «Мистецька спадщина домініканського ордену в XVII-XIX ст. на території України».

– Насправді я зовсім не хотіла писати докторську дисертацію, – зізнається Наталія Олексіївна. – Але вирішила: якщо трапиться тема, яка зачепить мене за серце, візьмуся. І коли мені прийшла тема сакрального мистецтва ордену домініканців в Україні, я захопилась колосально і працювала над нею близько 10 років.

Вільне володіння польською мовою дало мені можливість працювати в архівах Польщі, розбирати документи, написані гусячим пером, старопольською мовою і щоразу іншим почерком. Це надзвичайно складно, але ж наскільки це було захопливо!

2005 року я виборола грант Американської асоціації наукових товариств (Нью-Йорк) у розмірі $4000 на проведення наукових досліджень, і за ці кошти змогла поїхати в архіви Кракова, Варшави, Лодзі, Москви, Санкт-Петербурга, в Україні, звісно, до Хмельницького, Львова, Житомира, Вінниці – і скрізь мені відкривалося віконце у минуле України.

Наприклад, я дізналася, що більшість домініканців на українських теренах були етнічними українцями, і лише домініканцям на території України було дано привілей носити червоні пояси на чернечих рясах – на знак мучеництва, адже на наших землях точилися війни, і багато ченців загинули мученицькою смертю. Так ось, у Львівському костелі домініканців я знайшла розписи на стінах їдальні, де на тлі старовинного костелу бачу фігурки домініканців з оцими червоними поясами – ще один доказ.

Ця наукова праця викликала неабиякий інтерес зарубіжних дослідників, тож Наталію Урсу неодноразово запрошували з доповідями на міжнародні конференції та круглі столи. А оскільки серед досліджуваних домініканських костелів було п’ять під іменем святого Станіслава, то 2009 р. дослідниця отримала Командорський хрест ордену св.Станіслава.

МАЄМО ШАНУВАТИ СВОЇХ

Щойно приїхавши до Кам’янця, Наталія Олексіївна долучилася до ще однієї благородної й подвижницької справи – відродження легендарної художньо-промислової школи, яка існувала в Кам’янці у 1905-1933 рр. і була розгромлена більшовицьким режимом за поширення народного подільського мистецтва.

Наново створена 1993 р. школа отримала ім’я її останнього директора Володимира Гагенмейстера – видатного художника, мистецтвознавця й видавця, котрий був розстріляний радянською владою.

– Цю школу організував Олег Вінюков і частково її фінансував, – розповідає Наталія Урсу. – Та загалом школа трималася виключно на ідеї, викладачі працювали на громадських засадах. Директором була художниця Лариса Заярна, я ж створювала навчальні плани й викладала історію мистецтв і композицію. Це було складно, оскільки мала основну роботу в університеті.

Школа ім.Гагенмейстера проіснувала недовго, всього 2-3 роки, але вона стала сходинкою до відродження мистецької освіти – при університеті вдалося створити окрему кафедру образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації творів мистецтва.

– Наталіє Олексіївно, на першому поверсі Вашого корпусу висить меморіальна дошка Володимира Гагенмейстера. Чому ж не на зовнішній стіні будівлі?

– Ми свого часу подавали заяву до міськвиконкому, та нам не дозволили повішати цю дошку, без вказання будь-яких причин. Мені завжди боліло те, що ця видатна людина у нашому місті недошанована. Ми із викладачем кафедри Іваном Гуцулом, котрий працював над кандидатською по Гагенмейстеру, зверталися до його доньки Ольги Ерн по документи й записали інтерв’ю з нею. Так от на запитання «Що б ви хотіли, аби про вашого батька знали люди?» вона коротко відповіла: «Щоб шану йому віддали».

Ми зі свого боку віддали шану Володимиру Гагенмейстеру: студенти зробили меморіальну дошку, Іван Гуцул захистив дисертацію та видав книгу, а університет на моє прохання заснував іменну стипендію імені Гагенмейстера, адже він з 1919 по 1933 рік викладав тут історію мистецтва.

– Дивно складається, що еліту Кам’янця – і мистецьку, і наукову – часто складають люди, які приїхали з інших міст або й країн. Взяти, для прикладу, тих же художників Гагенмейстера і Розвадовського, скрипаля й засновника музичної школи Тадея Ганицького, лікаря й краєзнавця Йосипа Ролле тощо. І ви також – приїхали з іншої країни, щоб тут досліджувати й відкривати місцеву культуру та підіймати мистецьке життя. Чому предметом Ваших досліджень стали саме подільські митці?

– Розумієте, цей багатющий матеріал лежить просто під ногами, і ніхто його не бачить. Вважаю, що кожне наукове дослідження – а ми, безперечно, створили тут потужну наукову школу – має базуватися на місцевому матеріалі, бо він іще недоторканий, і ми скажемо нове слово в історії мистецтва. Наприклад, Львівщина вже вся досліджена вздовж і поперек, ми ж пасемо задніх. Донедавна навіть працівники нашого історичного музею не допускали нас до фондів, до бібліотеки музею. На щастя, тепер ситуація змінилася на краще, і ми відкриваємо справді унікальні речі.

У мене на кафедрі шість осіб захистилися саме по кам’янецькому матеріалу. Ось, будь ласка, книга про відомого фотографа Міхала Грейма – дисертацію захистив Іван Підгурний. Іван Гуцул захистився по Гагенмейстеру, також видали книжку. По Олександру Грену захистилася Вікторія Віштаченко, по графіках Кам’янця-Подільського – Алла Бренюк, Денис Костюк – по маєтковому зодчеству Поділля.

ГОРДІСТЬ – ДІТИ Й УЧНІ

Мистецькі гени Наталії Урсу передалися і її синові Євгену, котрий активно працює у сфері комп’ютерного й поліграфічного дизайну, живе у Кишиневі. А її онук Олексій захопився ювелірною справою й займається створенням авторських прикрас. Наталія Олексіївна мріє про запровадження спеціальності «Ювелірна справа» й на своїй кафедрі.

А от найбільшим своїм досягненням вважає учнів.

– Мої випускники роз’їхалися по всьому світу, і вони успішні, – з гордістю зазначає Наталія Олексіївна. – Віктор Закриничний працює в Чехії і отримує нагороди світового рівня. Роман Байрак та Ірина Мельник їздили на реставрацію прекрасного залу палацу польської шляхти, Роман і нині працює як реставратор у домініканському костелі. Саме випускники – моя гордість, і я працюю надалі, щоб нашу школу мистецьку знали, і щоб Кам’янець відродив свою славу мистецького і культурного центру.

– Наталіє Олексіївно, звідки ж у Вас стільки енергії?

– Бог дає. В усьому спираюся на Нього, щоразу надсилаю запити в «небесну канцелярію» – і мені допомагають. Інакше я б і не вижила, бо довелося перенести важку хворобу, і не змогла би співпрацювати з людьми та досягти таких результатів.