ПРАВО НА НЕСПОКІЙ

Штрихи до ювілейного портрета Едуарда Кульчицького

Хтось із великих цілком резонно зазначив, що одним з найважливіших, найсуттєвіших людських пріоритетів є право бути людиною у повному розумінні та значенні цього слова, жити проблемами й болями тих, хто тебе оточує, намагатися зробити світ кращим, добрішим, комфортнішим для всіх. І, певна річ, не шкодувати для цього ні сил, ні енергії, ні власного благополуччя. Бо жити для людей – то найбільша мета, найвище благо.

Едуард КУЛЬЧИЦЬКИЙ беззаперечно погоджується з цією тезою. Не лише погоджується – підтверджує всім своїм життям, працею, постійним уболіванням за суспільні інтереси, інтереси людей, земляків, країни загалом. Кожен прожитий ним день насичений по вінця, сповнений турбот, пошуків, наснажений новими задумами, планами, перспективами. Незважаючи на поважний вік (13 січня йому виповнюється 70! Не хочеться вірити, але це так), у його серці, в усьому єстві нуртує стільки неспокою, молодого, я б сказав, юначого завзяття, що впору позаздрити і молодим – тим, хто в цей неспокійний, невизначений час тривог і борінь ще не віднайшов і не може знайти свого місця у реальному житті. 

– Це в Едуарда Кульчицького од комсомольської молодості, – поділився в розмові один наш спільний знайомий. – Він у свої найкращі роки тривалий час очолював комсомолію Кам’янеччини, був визнаним молодіжним лідером. А це, погодьтеся, багато важить.

Що правда, то правда. Ватажком багатотисячного загону кам’янецьких юнаків і дівчат Кульчицький був справді вмілим, талановитим, мав неабиякий хист організатора. При цьому в районі здійснювалися різноманітні молодіжні акції, проводилися масові заходи, плідно діяли комсомольсько-молодіжні колективи – бригади, ланки, які давали позитивний імпульс ініціативі, творчості. А звідсіль – і вагомі результати, досягнення в багатьох сферах і виробництва, і суспільного життя взагалі. Вінцем, апофеозом цих потуг, творчих шукань і знахідок було те, що район неодноразово виборював престижні місця, нагороди на обласному, республіканському і всесоюзному (за часів СРСР, звісно) рівні. У здобутках тих був і внесок його, Едуарда Кульчицького, молодіжного ватажка, а відтак – директора однієї з найкращих загальноосвітніх шкіл району, заступника представника Президента України, заступника, першого заступника голови Кам’янець-Подільської районної державної адміністрації, голови районної ради…

Змінювалися з калейдоскопічною швидкістю політичні пріоритети, владні структури і назви партій, їхні прагнення утвердитися на владному олімпі. Тривали економічні й політичні кризи, розпочиналися і безславно закінчувалися, не принісши бажаних змін на краще, недолугі реформи. Однак життя продовжувалося. І Едуард Євстафійович, перебуваючи в самому горнилі тих подій, працював. Робив усе від нього залежне, аби складний напівзруйнований механізм керівництва районом, його структурою функціонував, давав якомога менше збоїв. Щоб жило село, щоб жили, мали хоч якусь роботу, а відтак і засіб для життя його люди. Нелегко то було, ой, нелегко! Розпаювання земель, приватизація, більш схожа на прихватизацію вкупі з рейдерством, зубожіння пересічного селянина… Скільки неспокійних днів і безсонних ночей довелося пережити – і не перелічити. Скільки зусиль належало докласти, аби не дати зовсім зруйнувати село, агропромисловий комплекс. Хіба тільки це?

А культура, освіта, медицина? Сторонньому може здатися, що тодішні керівники району, владні структури бездіяли, ніц не робили, аби запобігти занепаду. Насправді ж усе зовсім не так. Робили, намагалися робити. Та не все, далеко не все від них залежало. Так було тоді, так і нині є. Хоча дуже хочеться, аби було зовсім по-іншому. Щоб і держава, і владці більше турбувалися про простих людей, про їхній життєвий рівень, а не про власні статки – мільйони в офшорах і домашніх сховках.

Едуард Євстафійович Кульчицький – виходець із простої сім’ї вчителів. Після закінчення Кадиївської десятирічки працював у колгоспі помічником тракториста, потім – піонервожатим у Чорнокозинецькій школі, навчався на заочному відділенні Кам’янець-Подільського педагогічного інституту та в Чернівецькому держуніверситеті. По закінченні вишу трудився директором Гораївської, Залісянсько Першої восьмирічних шкіл. Після того – служба у Збройних силах, у ракетних військах. У листопаді 1973 р. обраний першим секретарем Кам’янець-Подільського райкому комсомолу. Працюючи, закінчує (заочно) агрономічний факультет сільськогосподарського інституту.

Здобуває ще одну вищу освіту. Жадоба до знань, бажання вдосконалюватись, якомога більше пізнати згодом знову приведуть його у цей виш, де невдовзі стане доцентом. Він стане повноправним викладачем Подільської державної аграрно-технічної академії, нині – Подільського державного аграрно-технічного університету. Його поважатимуть колеги-науковці, шануватимуть студенти. Займаючись викладацькою діяльністю, Едуард Євстафійович працює на відповідальних посадах першого заступника голови райдержадміністрації, голови районної ради. Як мовиться, трудиться на повну силу, використовуючи чималий потенціал. Так, до речі, було завжди. Він ніколи не дбав про власний відпочинок, здоров’я. Навіть тоді, коли в лютому 1987-го разом із дружиною потрапили в жахливу автокатастрофу, внаслідок якої вона загинула (про це закутий у гіпс Едуард дізнався на четвертому місяці перебування в лікарні, де медики буквально збирали його по часточках), а Едуард Євстафійович залишився з двома доньками-школярками.

– Чи важко було? – перепитує Едуард Євстафійович. – Про що говорити… Усе вже в минулому…

Так, у минулому. Він зумів вистояти у цій невимовно складній ситуації. Вистояв. Вижив. І доньок виростив, допоміг обрати оптимальний шлях у житті. Обидві нині мешкають у США. Батько по можливості навідує їх і онуків, постійно підтримує зв’язок. Якось при зустрічі з Едуардом Євстафійовичем запитав про враження від поїздки до Сполучених Штатів, як живуть його доньки так далеко від України, Кам’янеччини.

– У Штатах добре, але ніщо не замінить України, рідної землі, – мовив. – Я б там не зміг…

Любов до України, до «малої батьківщини», до землі батьків, бажання докласти всіх можливих зусиль для того, аби життя наше, простих українців, ставало кращим, заможнішим, – ось головні моральні та матеріальні пріоритети Едуарда Кульчицького. З ними він живе, трудиться, шукає нові підходи в реалізації тих завдань, які висуває, ставить перед кожним із нас життя, дійсність. Інакше і не може бути. Навіщо ж тоді ми живемо на цій не завжди і не для всіх затишній Землі?

Кульчицький – людина неспокою, людина діла. Про це він доводив упродовж десятків літ, перебуваючи на різних посадах в органах самоврядування, державної адміністрації.

Пригадується, як під час виборів 2002 р. суперники Кульчицького робили все можливе і неможливе, щоб він не сів у крісло голови райради. Використовували різноманітні засоби, серед них і досить брудні. Та Едуард Євстафійович переміг. За чотири роки його каденції рада стала однією з найкращих на Хмельниччині, була ініціатором низки корисних справ. Зміцніли кадрово і матеріально місцеві органи самоврядування, широко використовувався досвід найкращих громад. Таких, наприклад, як Гуменецька на чолі з досвідченим лідером Інною Абдулкадировою, Сокільська, Голосківська, Жванецька та інші. Стали більше активності проявляти, сміливіше втручатися у вирішення нагальних проблем сіл депутати. Чимало хороших справ було вирішено за їхньої безпосередньої участі, завдяки зусиллям, ентузіазму народних обранців.

За вагомі досягнення Едуарда Кульчицького, як у кращі часи, відзначають Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, 2004 р. Указом Президента йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України», а дещо пізніше його обрано почесним професором Подільського аграрно-технічного університету. Ще раніше обирався депутатом обласної, районної рад, кандидатом у депутати до Верховної Ради України.

Час збігав швидко. У турботах, клопотах промайнув термін перебування на посаді голови районної ради. До керма районної ради прийшли нові люди.

Едуард Кульчицький, склавши повноваження, перейшов на роботу в аграрно-технічний університет, призначений доцентом кафедри менеджменту. 2007 р. закінчив інститут бізнесу і фінансів. Як мовиться, з головою поринув у науку. Життя набирало нових форм, нового змісту. Одне залишалося «старим», достоту знайомим – робота з людьми, молоддю, студентами. І він працював: лекції, заліки, іспити. День за днем, місяць за місяцем…

Час вносив суттєві корективи і в особисте життя. Серед них – одруження з Людмилою Поляруш, лікарем районної лікарні. А ще – підростали онуки Владислав і Едуард (названий на честь дідуся), онучка Анна. Це, разом із дочками і зятями, його улюбленці-«американці». Він радіє їхнім успіхам, живе (хоч відстань – тисячі кілометрів) їхніми клопотами, турботами, мріями. І житиме з ними, для них, скільки вистачить сил, наснаги, здоров’я.

Не так давно в житті Едуарда Євстафійовича Кульчицького сталася ще одна важлива подія: ветерани Кам’янець-Подільського району (а їх понад 20 тисяч) на звітно-виборчій конференції обрали його своїм головою. Ті, хто виступав, а серед них і голова Хмельницької обласної ветеранської організації Володимир Купратий, дали високу оцінку організаторським здібностям, неабиякому досвіду Кульчицького і висловили впевненість, що він із честю впорається з нелегкими обов’язками ватажка кам’янецьких ветеранів, усе зробить, аби ці заслужені люди, які багато зазнали й пережили, почувалися краще, відчули себе більш захищеними від життєвих труднощів і негараздів.

Едуард Євстафійович пообіцяв робити і зробити все можливе для того. Все, що у його силах і можливостях. Заради людей, для їхнього блага. Він робить це. І робитиме надалі. В цьому вбачав і вбачає сенс життя.

Успіхів тобі та наснаги, друже Едуарде Євстафійовичу! Невтомних дерзань і молодечої енергії на довгії та многії літа!

Віталій ОЛУЙКО, депутат обласної ради,