РОБОТА СЛІДЧОГО ПІД ЛУПОЮ
Розслідування резонансних убивств, квартирних крадіжок і шахрайств, а також ретельний огляд місць злочинів, допити та відпрацювання різних версій – усе це не кадри із сучасних телесеріалів про слідчих, а реальне життя заступника начальника слідчого відділу міськвідділу поліції, підполковника поліції Наталії СТРАПАК. Уже понад 20 років за таким «сценарієм» живе тендітна жінка, а кіношні сцени стали для неї буденністю. Інакше вона не вміє, бо ж одразу після школи пішла працювати до тодішньої ще радянської міліції. Змінювалася країна, змінювалися посади, міліція реорганізувалася в поліцію, а у трудовій книжці Наталії Анатоліївни єдиним місцем роботи залишається Кам’янець-Подільський міськвідділ. Додається лише досвід, стоси розкритих справ і десятки злочинців, які дістали по заслузі.
Напередодні професійного свята спілкуємося із слідчою Наталією Страпак про зовсім не жіночі речі: зброю, наркотики та вміння працювати із рецидивістами.
ЕКСКЛЮЗИВНИЙ ЗЛОЧИН
– Наталіє Анатоліївно, опишіть свій робочий день, який, напевно, відрізняється від більшості жіночих?
– Прокидаюся о 6 ранку, обов’язково роблю зарядку, п’ю каву – і на роботу. Раніше як о пів на дев’яту вечора додому не приходжу. Ще донедавна не знала, де опинюся в робочий час, куди закине розслідування, з ким зустрічатимуся і спілкуватимуся. А вже 5 років самостійно не займаюся розслідуваннями, оскільки працюю заступником начальника слідства. Втім до дрібниць знаю кожну справу, слідкую за перебігом слідства, займаюся паперовою та організаційною роботою. Загалом у слідстві працюють 15 поліцейських.
– Колеги розповідають, що на Вашому рахунку десятки розкритих справ. Що найбільше запам’яталося з активного слідчого життя?
– Усього було вдосталь, і все переживалося разом із потерпілими. Вбивства, згвалтування, квартирні крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства – кожну справу розслідувала до дрібниць і намагалася доводити до кінця. Не було такого місяця, щоб бодай хоч одну справу не направила до суду. Зазвичай направляла по 2-3, а рекорд встановила у 8-10.
Досі пам’ятаю справу, яка відрізнялася від інших, і схожої такої не було за всю історію слідчого відділу. Це стосувалося незаконного заволодіння військовою зброєю на навчальному полігоні, що трапилося 2012 року. 21-річний хлопець із Сумщини вночі напав на вартового, відібрав у нього зброю і кинувся тікати. На щастя, військовий встиг вистрілити в повітря та покликати на допомогу товаришів по службі. Ті й кинулися наздоганяти нападника. Побачивши, що діватися нікуди, хлопець вирішив покінчити життя самогубством: дістав лезо, яке приготував заздалегідь, і порізав собі шию. Втім рана виявилася не смертельною. Це була гучна справа, яку направили до суду, і злочинця засудили до 7 років ув’язнення. Підозрюю, що він і досі сидить, а я пам’ятаю його безглуздий мотив: «Так вчинив, бо хотів мати зброю».
Холоне кров і від ще однієї резонансної справи, яку мені довелося розслідувати, – згвалтування педофілом 8-річного хлопчика в гуртожитку на Пушкінській. Нелюда засудили до 10 років позбавлення волі. Я чомусь запам’ятовую строки своїх бандитів.
ПОДАРУНКИ ВІД БАНДИТІВ
– А злочинці не погрожували розправитися після повернення із віддалених місць?
– На щастя, ні. Навіть більше. Можливо, це і дивно звучить, але деякі засуджені, відбуваючи покарання у в’язниці, передавали мені подарунки. І досі зберігаю чеканки, чотки, є в моїй колекції навіть Біблія в палітурці ручної роботи, а ще малюнки та вірші. Є й такі, які після повернення на волю вітаються зі мною, розповідають про теперішнє життя. А мати одного шахрая, котрий так і не став на правильний шлях, частенько заходить до мене в кабінет, аби просто побалакати. Бо ж наша головна мета – не лише засудити, а й направити людину на законну стежину.
– А чому Ви обрали собі таку роботу, чому саме слідство?
– Мої батьки – звичайні робітники, і ніхто з рідних у міліції не працював. Я ж із дитинства бачила себе саме слідчою. Із захопленням дивилася фільми про міліціонерів. Найулюбленіший – «Место встречи изменить нельзя». Після школи не задумувалася над вибором професії, а одразу ж пішла в міліцію. Спочатку працювала вільнонайманою, потім – у секретаріаті, помічником слідчого, слідчим. Заочно навчалася в Київській національній академії внутрішніх справ України. Вся служба минула лише в слідчому відділенні.
– Хто допомагав вникати у професію?
– Учителем і наставником на роботі для мене був колишній начальник слідства Дмитро СУГЕРА. Сьогодні він на пенсії, але ми час від часу спілкуємося, не забуваємо один одного. Я вважаю його зразком професіоналізму. Він учив мене та інших слідчих не лише азам професії, а й людяності. Досі пам’ятаю і дотримуюся таких життєвих постулатів: ніколи не йти проти власної совісті, бути порядною людиною, незважаючи на зірки на погонах і посаду.
Я завжди намагаюся чинити справедливо і всім кажу: «За те, що накоїв у цьому житті, потрібно відповідати».
– Ви зі зброєю на «ти». Чи не доводилося стріляти у злочинців?
– Дякувати Богу, ні. Але постійно ходжу в тир, стріляю з табельної зброї – пістолета Макарова. «Десятку» вибиваю легко і завжди стріляю на «п’ятірку». Навчилася стріляти років 25 тому, коли проходила 6-місячну першочергову підготовку в Житомирі.
БЕЗ СЛАБИНОК НА РОБОТІ
– Пригадайте найважчу справу?
– Зазвичай це багатоепізодні справи. Пригадую одну із таких – 14-епізодну. В середині 2000-х років на кам’янецьких вулицях уночі орудувала банда грабіжників. Майже щоночі вони грабували, переважно жінок, які пізно поверталися додому. Злочинців ми впіймали – чотирьох чоловіків 20-22 років. Зізналися, що на грабіж пішли заради грошей. Вони вже вийшли із в’язниці, вітаються зі мною і за старе не беруться.
Переважно всі крадіжки, грабежі та розбої вчиняються з корисливих мотивів, а ось тілесні ушкодження та вбивства – через вживання спиртних напоїв.
– А загалом скільки часу забирає розгляд однієї справи?
– Одну можна завершити за тиждень, а іншу доводиться розслідувати по 2-5 місяців і продовжувати строки досудового розслідування. Все залежить від того, скільки потрібно виконати слідчих дій, скільки чекати на результати експертиз тощо.
Але це моя робота, і я вже навіть навчилася підсвідомо відчувати, обманює людина чи каже правду. На мою думку, слідчий взагалі інакше сприймає будь-яку розмову, ніж пересічний громадянин.
– Найважче в роботі слідчого – це…
– Працювати зі свідками, потерпілими, підозрюваними, бо не завжди всі поводяться адекватно. Інколи з підозрюваним легше працювати, ніж із потерпілим.
– Чоловіків-підозрюваних до сліз доводили?
– Бувало, і до сліз, бувало, і до сказу (усміхається).
– Колегам-чоловікам даєте фору?
– Постійно. Ніколи на роботі не прикидаюся слабкою і безпомічною. Завжди сильна і працюю нарівні з чоловіками.
– Що має знати слідчий?
– Найголовніше – кримінальний процес і кримінальний кодекс. Слідчий має все робити законно, а для цього потрібно знати закон.
БЕЗ СПІВПРАЦІ ДІЛА НЕ БУДЕ
– Із ким співпрацюєте?
– Із прокуратурою і судами, бо лише в такій співпраці можна довести злочинця до законного покарання. Якщо поліція, прокуратура і суд поводитимуться, як лебідь, щука і рак, користі не буде.
– 2012 року набув чинності новий КПК. Це полегшило роботу слідчих чи, навпаки, ускладнило?
– Не можна сказати однозначно. Є моменти, з якими працювати стало складніше. Наприклад, обшуки, виїмки, обрання запобіжного заходу відтепер лише з дозволу суду, а раніше слідчий міг винести постанову, а затверджував прокурор. Також слідчий міг ухвалювати рішення про притягнення особи до відповідальності, сьогодні це робиться лише за погодженням із прокурором, і не завжди наші позиції збігаються.
Легше стало з тим, що потерпілий і злочинець можуть укласти угоду про примирення, у такому разі досудове розслідування припиняється. Сьогодні кримінальне провадження слідчий може закрити, якщо має на це підстави й немає складу злочину.
– Нині поліція переживає реформу. Як зміни торкнулися слідчих?
– Нововведення відчули на собі патрульні та дільничі. Слідчий переважно сидить за столом і керується лише кримінальним процесуальним кодексом. А вони як діяли у міліції, так діють і в поліції. Дещо змінилися організаційні питання, дисциплінарний статут, умови праці.
А ось колеги кажуть, що після реформи працювати стало краще, поліпшилося матеріально-технічне забезпечення, поліцейських пересадили на нові сучасні автомобілі.
– Рідні звикли, що весь час Ви на роботі?
– Звичайно, і сприймають це як належне. Усе сімейне життя чоловік і син підлаштовуються під мене.
Коли ж з’являється вільний час, їду до Києва. Там навчається син і живе рідна сестра. А ще люблю відпочивати в сільській хатині, яка залишилася мені в спадок. Грядки і квітник ще не облаштувала, бо часу немає. Можливо, вдасться це зробити, коли вийду на пенсію. Але станеться це нескоро.