СТУДЕНТСЬКІ РОКИ СТЕПАНКОВА

А якби він не став істориком? Адже далекого 1965 року закінчив середню школу з одними п’ятірками, були лише четвірки з української та російської мов. Він виявив здібності у вивченні дисциплін математичного циклу і цілком міг стати студентом Київського політехнічного інституту. Правда, за його словами, бракувало належної просторової уяви. Але я пам’ятаю, як на фізико-математичному факультеті, куди я вступив через п’ять років після героя своєї розповіді, величезній більшості теж бракувало просторової уяви при розв’язуванні задач із геометрії – і нічого. Він же любив також історію, літературу й суспільствознавство, тож надумав вступати на відділ історії історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

І не пройшов за конкурсом. Сьогодні навіть не віриться, що мова йде про історика №1 Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Валерія Степанкова, який 18 вересня відзначає славний ювілей – 70-річчя.

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Валерій Степанович народився 18 вересня 1947 року в Слобідці-Рихтівській Кам’янець-Подільського району. Він закінчив 11 класів місцевої середньої школи. При вступі до вишу набрав 12 балів із 15. 26 серпня 1965 року отримав повідомлення, що за сукупністю набраних балів не пройшов за конкурсом, а відтак не зарахований на навчання.

Та раптом щастя усміхнулося Валерію. Міністерство освіти дозволило взяти понад план трьох абітурієнтів, які конкурс не пройшли, але мали найкращі оцінки. При успішній здачі першої екзаменаційної сесії вони ставали повноцінними студентами. Цими абітурієнтами були Лідія Бучинська, Анатолій Мар’яш і Валерій Степанков. Тож 12 вересня 1965 року Валерій отримав пропозицію навчатися на засадах вільного слухача. 1966 року він, склавши успішно першу в житті сесію, став повноцінним студентом, отримав залікову книжку.

На другому курсі староста другої групи Віктор Шмигельський перевівся на заочне відділення. Декан історичного факультету Анатолій Копилов своїм розпорядженням призначив старостою другої групи Валерія Степанкова: той зарекомендував себе цілеспрямованим, дисциплінованим і старанним студентом. Водночас комсоргом групи обрали Юрія Блажевича, профоргом – Володимира Скопецького.

Спочатку більшість студентів мешкала на приватних квартирах. Степанков жив на вулиці Михайличенка (з 17 лютого 1967 року в честь 50-річчя Радянської влади – Ленінської «Іскри», з 1 червня 1992 року внаслідок декомунізації – Драй-Хмари). Наприкінці першого курсу, за активної участі студентів, завершено будівництво гуртожитку на Загородній вулиці (та ж історія з перейменуванням: з 17 лютого 1967 року – проспект Леніна, з 1 червня 1992 року – проспект Грушевського). Майже всі поселилися в гуртожитку, історики займали другий і третій поверхи, але Валерій Степанков і ще декілька істориків (Микола Рощук, Володимир Скопецький) з різних причин залишилися мешкати на квартирах.

У часи навчання Степанкова варто відзначити тодішніх викладачів-істориків. У жовтні 1961 року переїхав з Ужгорода на роботу до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту Леонід Коваленко. Леонід Антонович першим у виші захистив докторську дисертацію. Це сталося 1965 року – у рік вступу Степанкова до інституту. 1966 року Коваленку надано вчене звання професора.

Доктору історичних наук Віталієві Нечитайлу, який ішов на курс попереду Степанкова, на все життя запам’яталася фраза професора Коваленка: «Туман, туман, і хтось туди пішов», яку він сказав (можливо, мимохіть) на семінарському занятті, коли один зі студентів згадав про комуністичне суспільство. «Ці слова, промовлені авторитетним педагогом, потім не раз з’являлися у пам’яті, ховалися між рядками законспектованих праць класиків», – пише Віталій Васильович у спогадах про Степанкова.

Такі ж сентенції міг собі дозволити й Петро Щербина, який 1964 року захистив кандидатську дисертацію і, як кандидат історичних наук, був прийнятий на кафедру історії СРСР і УРСР Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Своєрідна логіка мислення Петра Федоровича, гумор, а подекуди навіть сарказм, приземлювали найскладніші й найсуперечливіші суспільні проблеми, вселяли надію якраз тоді, коли гору брало розчарування. До речі, я, студент фізмату, одного разу, на запрошення свого товариша, відвідав лекцію Щербини.

Степанков же восени 1966 року записався до гуртка «Історія СРСР» (дожовтневого періоду) доцента Щербини й обрав тему дослідження: «Поділля у роки визвольної війни українського народу 1648-1654 років». Навесні 1968 року він визначився з темою дипломної роботи: «Визвольна війна українського народу (1648-1654 роки) на Поділлі та Південно-Східній Волині».

І знову керівником погодився бути доцент Щербина.

Так ще в студентські роки визначилася провідна тема Степанкова-вченого, яка згодом трансформується в тему: «Українська національна революція XVII століття (1648-1676 роки)». Щодо дипломної роботи, то 1969 року, коли Степанков закінчував виш, уперше десять найкращих студентів захищали дипломні роботи. Серед них, крім Валерія Степанкова, були Юрій Блажевич, Микола Байдюк, Володимир Скопецький.

Степанков активно займався науковою роботою. Навесні 1967 року він отримав грамоту ректорату й ради наукового студентського товариства як переможець конкурсу наукових студентських робіт. 28 лютого 1968 року Валерій Степанович за активну участь у роботі наукового гуртка та доповідь на студентській науковій конференції отримав грамоту ректорату й премію у сумі 30 карбованців. У травні 1969 року, за місяць до закінчення інституту, Степанков у Луганську на І Республіканській студентській науковій конференції педагогічних вишів із суспільних наук виголосив наукову доповідь, яка потрапила до найкращих і була відзначена Похвальною грамотою.

Тож не дивно, що у червні 1969 року Валерій Степанков успішно захистив дипломну роботу обсягом у 195 сторінок, закінчив навчання на історичному факультеті та отримав диплом із відзнакою.

Віталій Нечитайло познайомився ближче з Валерієм Степанковим, коли той був на третьому курсі. «В пам’яті залишився худорлявий, стрункий, поривний юнак, що проголошував цікаву доповідь на студентській науковій конференції», – пише Віталій Васильович. Тема виступу Степанкова була пов’язана з визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. «Вразило те, що хлопець вільно володів багатьма джерелами, оперував новими фактами, звертав увагу на суперечності, а то й недоречності, що мали місце в дослідженнях істориків», – продовжує Нечитайло. Коли ж Степанков «зачепив» у своїй критиці одного з корифеїв української історичної науки, то врівноважений, дуже делікатний професор Петро Лаптін, що вів засідання секції, не втримався і зробив молодому доповідачеві зауваження: мовляв, хто ти такий, що так відверто критикуєш позиції відомих істориків? Адже ти тільки-тільки засвоюєш ази цієї науки, а вони вже залишили в ній помітний слід. У дискусію втрутився молодий ще тоді доцент Олександр Степенко, який підтримав Валерія Степанкова. «Не важливо, хто говорить, – сказав він, – важливо, що він говорить».

«Уже тоді я подумав, – пише Віталій Нечитайло, – що студіювання історії для цього хлопця ніколи не стане панщиною-поденщиною. Адже він розкошує цим святом, живе ним, збирає докупи численні факти, події, явища точнісінько так, як збирають найзаядливіші грибники боровиків, не відчуваючи при цьому ні втоми, ні почуття марності, проминущості свого заняття».

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Рівно рік пропрацював Валерій Степанович у сільській восьмирічці в Чернівецькій області. Він мав у травні 1970 року йти до лав Радянської армії, але захворів на хронічну пневмонію, тож довелось лікуватись у стаціонарі Чернівецької обласної лікарні.

Через рік, 26 серпня 1970 року, ректор Кам’янець-Подільського педагогічного інституту видав наказ про зарахування Степанкова на посаду асистента кафедри загальної історії. Так почалася кар’єра Валерія Степановича як викладача вишу. Згадаймо найважливіші віхи наукової і життєвої стежини вченого.

У травні 1971 року він на рік був призваний до лав Радянської армії. Служив на околицях естонського міста Раквере у ракетних військах стратегічного призначення.

4 серпня 1973 року Валерій Степанков одружився з Ларисою Кравчук. Лариса Семенівна довгий час працювала завідувачем відділу фондів Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника. 12 червня 1978 року в подружжя народився син Віталій. Нині він старший викладач кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Валерій Степанков захистив кандидатську дисертацію 22 травня 1980 року, а докторську – 13 грудня 1993 року. Взагалі, 1993 рік виявився вельми успішним для Степанкова: 3 березня йому Президією Академії наук України присуджено премію імені Михайла Грушевського, а 22 жовтня надано звання «Заслужений працівник народної освіти України».

У травні 1977 року Валерій Степанков став членом Комуністичної партії Радянського Союзу, у лавах якої перебував до 1991 року.

Містить біографія і печальні сторінки: 27 травня 1997 року помер батько Степан Федорович, 7 листопада 1998 року – мати Катерина Всеволодівна Степанкова (уроджена Модіна), 31 грудня 2000 року – мати дружини Олена Василівна Кравчук, яка впродовж життя була для Степанкова другою матір’ю.

Великим щастям для Валерія Степанкова є те, що він знайшов свого надійного співавтора. Це Валерій Смолій – випускник 1970 року історичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Від грудня 1993 року Валерій Андрійович – директор Інституту історії України Національної академії наук України. У співавторстві вчені випустили соціально-політичний портрет Богдана Хмельницького, політичний портрет Петра Дорошенка, низку праць про Українську національну революцію XVII століття, підручники з історії

України для сьомого класу.