ПРОФЕСІЯ БЕЗ КОРДОНІВ

Щодня зустрічатися з цікавими та різносторонніми людьми, вільно володіти п’ятьма мовами, працювати і мешкати в одній із найкрасивіших країн світу, закохатися у свою професію і навіть знайти кохання на роботі… У 30-річної кам’янчанки Аліси ГУСАКОВСЬКОЇ, котра вже 16 років мешкає в Італії, є власна формула успіху: наполегливість, помножена на працелюбність і товариськість обов’язково приведуть до мрії. І сьогодні вона вже вісім років успішно працює перекладачем у Європі, вільно володіє італійською, англійською, французькою, російською та українською мовами, розуміє іспанську та болгарську.

Надає перевагу роботі фрілансера, легалізує документи для італійських українців, перекладає на різних виставках, не один рік співпрацює з французькими та італійськими компаніями й бізнесменами. Про роботу перекладача в Європі, секрети успішного перекладу та курйозні моменти красива і енергійна дівчина радо розповіла «Подолянину».

ІНОЗЕМНІ – З НУЛЯ

– Я народилася в Кам’янці-Подільському, – розповідає Аліса. – Навчалася в спеціалізованій школі №5. Моя мати свого часу поїхала працювати в Італію, де й знайшла другу половинку. Після закінчення 7 класу я також переїхала до цієї дивовижної країни. На той час італійською могла сказати лише «сіao», «graziе» та «arrivеderchi». Навчальний рік в Італії розпочинається з середини вересня, тож я мала два місяці на опанування мови, яку вчила з нуля. Взяла книжку «Італійська за 30 днів», яка мала ще аудіокасети, працювала щодня, читала, слухала, повторювала. Зізнаюся, було нелегко. У вересні пішла в математичний ліцей. І приємно, що вчителі мені допомагали, йшли назустріч, бо бачили, як я стараюся. Математика і англійська в мене йшли добре. З нуля там ще почала вчити французьку і латинь. У 14 років голова добре варить, пам’ять хороша, і вже за три роки я розмовляла італійською дуже добре.

– Алісо, коли вирішила стати перекладачем?

– Коли навчалася у випускному класі, до нас прийшла студентка з університету, в який я згодом і вступила. В Італії практикується, що з університетів, розташованих по сусідству зі школами, приходять студенти, розповідають про заклад, навчання. Розмова зі студенткою так мене захопила, що я вирішила вчити мови. Хоча ще довго вагалася між професіями перекладача і психолога.

– Де здобувала цей фах, і які мови опановувала?

– Навчалася у Вищій школі перекладу при Болонському університеті, в місті Форлі. Це один із найкращих закладів в Італії для вивчення іноземних мов. Відбір там серйозний – 800 охочих і лише 180 місць, але і я досить вперта та наполеглива. Знала, що там велика конкуренція на вивчення англійської, тому вирішила подати документи на французько-російський факультет. Аби підтягнути мову, на три тижні поїхала у Францію – в спеціальну школу для іноземців.

Зізнаюся, що до цього у школі п’ять років вчила французьку, але там акцент більше робився на літературу, мистецтво, культуру. Я могла спокійно французькою розповісти про Мольєра і Бальзака, але не могла цією ж мовою запитати банальне: «Як справи?», «Де ти був учора?».

Три тижні у Франції неабияк допомогли, і я зуміла скласти досить непростий тест. Коли дізналася, що вступила, аж стрибала від щастя!

В університеті вчила французьку, російську та англійську, пройшла курси болгарської.

До речі, вже з першого курсу почала заробляти на мовах, даючи приватні уроки дітям з англійської та французької. Навчаючись на третьому курсі, почала працювати перекладачем. Нині готуюся пройти відбірковий конкурс на викладача французької та російської мов у старшій школі. В Італії сьогодні у деяких старших школах вчать ро­сійську.

– Під час навчання їздила на стажування в країни, мову яких вивчала?

– Для тих, хто вивчає іноземну мову, важливо пожити у цій країні, але вже маючи певні мовні знання. На ІІ курсі їздила на півроку на стажування у Францію, в Клермон-Ферран. Було важко, не все одразу розуміла. На щастя, потоваришувала із Сарою, яка напівалжирка, напіваргентинка, але народилася у Франції (до речі, дружимо й досі, торік разом їздили у Мексику). І коли мені дзвонили з університету з адміністративними питаннями, я давала їй слухавку. По телефону розуміти чужу мову набагато складніше.

Також на шість місяців їздила в Московський державний універ­ситет імені Ломоносова.

Щоб отримати диплом, потрібно пройти сто годин стажування. Я це робила в лінгвістичному центрі міста Чезена, куди мене згодом взяли на роботу викладачем італійської мови. І хоча вони запрошують лише носіїв мови, на той час моя італійська вже була на високому рівні, щоб викладати іноземцям. Там працювала п’ять років. 

МОВИ, ЯК ПО ПОЛИЧКАХ

– Чи не складно поєднувати знання стількох мов, скількома ти володієш?

– Не складно. Нас учили, що процес перекладу уможливлює ціла мережа ділянок мозку. Одна з них – центр Брока (названа на честь французького антрополога і хірурга Поля Брока) – відповідає за процес мовлення і робочу (короткострокову) пам’ять, яка дозволяє нам утримувати увагу на наших думках і діях. Ця зона також пов’язана з сусідніми ділянками, які контролюють мовлення і розуміння. Під час синхронного перекладу, коли людина має водночас слухати щось, перекладати і говорити, між цими зонами існує міцна взаємодія. Грубо кажучи, знання іноземних мов, якщо ними не з дитинства володієш, розташовані в зоні Брока, в різних місцях, відділених між собою. Завдання нашого мозку – активувати одну чи іншу мову.

– Чим займаєшся нині? Де шукаєш потенційних роботодавців?

– Я перекладач-фрілансер. Працюю на різних виставках, зустрічах «Business to business», що організовуються промисловими палатами чи іншими організаціями, де беруть участь представники з різних країн. Співпрацюю з італійськими компаніями, які проводять курси підвищення кваліфікації для працівників-іноземців. Даю приватні уроки. Ще працюю на дві французькі компанії – як експорт-менеджер, веду там листування.

Одного разу зайшла в український магазин – в Італії в кожному місті є бодай один такий, де можна придбати оселедець, закрутки, цукерки, халву, горілку. Там залишила свою візитку і тепер ще займаюся легалізованим перекладом для українських емігрантів.

Потенційних роботодавців знаходжу на виставках, працюю з агент­ствами, а часто буває, що люди, з якими працювала, передають контакти знайомим.

РОБОТА ПРИВЕЛА ДО КОХАННЯ

– За що любиш свою роботу?

– Знати мови – це велике щастя. Моя робота дає можливість постійно зустрічатися з новими цікавими людьми та пізнавати щось нове. Скажімо, сьогодні я перекладаю на фабриці з розфасування яблук, дивлюся, як їх фасують за кольором, розміром тощо. Завтра я вже на металургійному підприємстві й бачу, як виготовляються вироби зі сталі. Через декілька днів я в лікарні перекладаю фахівцю-гінекологу все про сучасний апарат, який допомагає жінкам при штучному заплідненні.

І, до речі, саме завдяки своїй роботі я знайшла другу половинку. Наречений Стефано був моїм роботодавцем. Ми разом уже три роки.

Часто на роботі знайомлюся з людьми, які згодом стають друзями. Одного разу мої послуги зна­добилися росіянці. Під час поїздки в Італію у жінки викрали золото, ювелірні прикраси і годинники на приголомшливу суму – 150 тисяч євро. Я разом із нею ходила до поліції, писали заяву. Так ми і потоваришували.

– Алісо, в яких країнах тобі вдалося побувати завдяки професії?

– Зазвичай працюю в Італії, бо оплачувати переліт, проживання в інших країнах недешево. Ліпше знайти перекладача на місці. В Україні та Росії їхні послуги навіть дешевші, ніж в Італії. Але мені пощастило працювати в Парижі, Франкфурті, Монтенегро, Казахстані. Нині намічається поїздка з французьким підприємцем до Росії, України та Китаю.

– Чи доводилося перекладати книги?

– Так, але це робила на волонтерських засадах. Переклала з італійської на російську книгу свого друга, психолога Mirco Bonoli «I colori del buio» («Цвета темноты»). А ще перекладала розповіді емігрантів з Африки, що пізніше ввійшли до тематичної збірки.

Але я не письмовий перекладач, а усний. У нас в магістратурі навіть були різні курси – усний і письмовий перекладач, бо це два різні світи. Письмовий перекладач любить сидіти за комп’ютером, вишукувати потрібні слова, має хороше терпіння. Мені більше подобається усний переклад і можливість спілкуватися з людьми.

ТЕХНІКА ПЕРЕКЛАДАЧА НЕ ЗАМІНИТЬ

– Що для тебе важливо в перекладі? Коли можна сказати, що переклад справді вдався?

– Найголовніше – передати зміст. І не обов’язково перекладати слово в слово. Ніколи не боюся перепитувати і уточнювати. Переклад вдався, коли люди залишаються задоволеними перемовинами, зустріччю тощо, а мені щиро дякують і захоплюються моєю роботою.

– Із розвитком сучасних технологій, коли порозумітися з іноземцем можна за допомогою спеціальної програми та смартфону, на твою думку, чи не зникне потреба в перекладачах?

– Звичайно, ні. Розум людський не можна повторити. Техніка може дійти до високого рівня, але не до рівня професійного перекладача. Зрозуміло, що за допомогою спеціальних програм можна перекласти текст на будь-яку мову, але переклад буде неточний і навіть з помилками. Бо, ще раз наголошую, завдання перекладача – максимально передати зміст, у залежності від контексту підібрати влучне слово, вираз. Техніка – більш точна, має безлімітну пам’ять, не втомлюється, не помиляється. Але комп’ютер не може передати емоцій і настрою.

– На твою думку, що потрібно, аби стати хорошим перекладачем? І чи справді для цього важливо мати природний хист?

– Природний хист потрібен, але лише його недостатньо. Має ще бути допитливість, терплячість, товариськість і навіть інтуїція. Я зустрічала людей, котрі, не маючи природного хисту до вивчення мов, стали хорошими перекладачами, бо прагнули цього і доклали максимальних зусиль.

У мене є друг, який лише в 20 років почав займатися балетом і досяг великого успіху. Він об’їздив весь світ і завжди казав, що для цього йому довелося добре попрацювати. Сьогодні йому 56, він має проблеми зі слухом, але наполегливо вчить російську, і я йому в цьому допомагаю. Його дружина – українка з Харкова, і вони планують туди переїхати. Його наполегливість – урок іншим. 

КУРС НА РОЗВИТОК

– Як себе налаштовуєш на роботу, якщо сьогодні, скажімо, не хочеться перекладати?

– Коли мова йде про письмовий переклад, готую борщ, прибираю, доки не з’явиться бажання сісти за стіл. Часто доводиться їхати за 200-300 кілометрів від дому, в Мілан чи Болонью, на якийсь захід. Для цього мушу прокидатися о п’ятій ранку. Тому налаштовуюся ще за день до поїздки, готуюся до зустрічі, шукаю відповідну лексику, роблю замітки. Бажання і стимул приходять під час перекладу, як і апетит під час їди.

– Окрім любові до іноземних мов, чим ще захоплюєшся?

– Захоплень у мене багато, про них можу говорити годинами, але жодне ще не вивела на професійний рівень. Бо постійно кортить робити щось нове.

Мені подобаються вина, тож закінчила курси сомельє. Під час відпочинку в Єгипті захопилася дай­вінгом, закохалася у підводний світ, у неймовірні корали, різнобарвні рибки. Повернувшись до Італії, вирішила тут пройти курси дайвінгу. Ще люблю верхову їзду. Захоплююся психологією і читаю книги та статті на цю тематику. Подобається підкорювати гори – полюбляю Альпи. Це захоплення розділяю зі своїм Стефано. На мою думку, перекладач має захоплюватися всім, що навколо нього.

А ще, крім тих мов, якими володію, дуже люблю латинь.

– Чи часто приїжджаєш до рідного міста, і яким би хотіла бачити Кам’янець-Подільський?

– Намагаюся бодай раз на рік приїхати до міста, в якому мешкають моя бабуся та двоюрідна сестричка. Хоча і маю італійське громадянство, але в серці завжди буду українкою. Місто за 16 років змінилося в кращий бік, приваблює туристів.  Щороку з’являються нові туристичні атракції та місця для відпочинку. Молодь модно одягається, навіть модніше, ніж в Італії. Дівчата і хлопці за собою слідкують, а це ознака того, що люди розви­ваються і хочуть досягти чогось кращого.

Приємно, що Україна, хоч і повільно, але розвивається, попри політичну ситуацію та  економічну скруту. Сподіваюся, що в майбутньому в українців не буде необхідності їздити за кордон на заробітки. Для процвітання в України є все: працьовиті й розумні люди, родюча земля, гарні краєвиди. Дорога до змін довга, я це знаю зі слів близьких друзів, які живуть в Україні. Бачу, як їм важко через нестабільність. Але і в Європі манна з неба не падає, тут треба важко працювати, чесно і на совість. Хоча справді, завдяки працелюбності, тут легше досягти високого рівня життя. І я впевнена, що так буде і в Україні, це лише справа часу.