Неділя, 17 Листопада 2019 р.

«БАГАТО ДІТЕЙ У СІМ’Ї – БОЖА БЛАГОДАТЬ»

Діти та сім’я – це найдорожче, що може бути в житті людини. Ніжні дитячі обійми, щирий щебет і сміх, що линуть оселею, зворушливі розмови на кухні про найпотаємніше, – без усього цього не кожен зможе відчути себе щас­ливим. І, мабуть, символічно, що в травневі дні відзначають найтепліші свята року – День Матері (12 травня) і День сім’ї (15 травня). Бо саме мати і сім’я є могутніми крилами, які надають сил і впевненості.
Сьогоднішні наші героїні, як ніхто, переконані у цьому. Різні долі, різний соціальний статус, але незмінною є любов до дітей, яка дає сили жити і допомагати іншим.

МОЛИТВА ЗА ДІТЕЙ

Зінаїда СавчукДва голодомори, жахіття Другої світової війни, полон, післявоєнне лихоліття, важка праця в колгоспі і вдома не зламали матері-героїні із с.Руда Зінаїди САВЧУК. Попри всі життєві випробування, вона не розтратила найголовнішого – віри, надії та любові. Рано залишившись си­ротою, знала ціну сім’ї. Тому поважала і берегла чоловіка Олексія (на жаль, уже покійного), з яким прожила майже пів­віку, виховавши п’ятьох донечок-красунь. Разом із ним зуміли поставити їх на ноги, дати освіту і путівку в гідне майбутнє. Про те, скільки довелося пережити, 89-річ­на жінка розповідає, зітхаючи та ви­тираючи непрохану сльозу, бо доброго було мало. Але зізнається, що саме любов до дітей і до коханого надавали їй сил та оптимізму.

Народилася Зінаїда Якимівна в квітні 1930 р. в селі Руда. Батьки її працювали в колгоспі, на благодатній подільській землі вирощували пшеницю, яку без­церемонно і бездушно відібрала тодіш­-ня влада, прирікши селян на голодну смерть. Страшний голодомор 1933 р. був нещадним, і вже з трирічного віку дівчинка знала ціну хліба.

– В 11 років мати пішла по селі пасти гуси, щоб заробити на харчі, – розповідає донька Надія Олексіївна. – Моя бабуся, яку, на жаль, я не застала, дуже хворіла. Тому згодом мама залишила гусей і пішла в колгосп на поле.

Через злидні у школі вона провчила­ся лише 4 роки. І почалася війна. Більше до жодних навчальних закладів Зінаїда вже не ходила. День, коли німці захоплювали село, став ще однією чорною сторінкою її історії. Все життя пам’ятала, як із літаків обстрілювали військову частину, що дислокувалася в рідному селі, втім страшнішим від бомбардувань був полон у загарбників. Щастя від перемоги, від повернення додому тривало недовго. Після війни – знову страшний голод. А потім ще гірше – одна за одною смерть батьків… Сімнадцятирічною дівчиною Зінаїда залишилася круглою сиротою.

– За що молодій дівчині такі випробування? – роїлися думки в її голові, але рук вона не опускала.

Важка праця стала розрадою. Зароб­ляти на прожиття пішла до колгоспу. Саджала картоплю під рискаль, урожай пшениці жали тоді серпами, і куди ж без буряків… У праці минали день за днем. І ось  промінцем щастя стала зустріч із односельчанином Олексієм. Дату для весілля молодята обрали непросту, а саме у найбільше свято – День Перемоги. Перемог у їхньому житті відтоді було ще дуже багато.

Перша – донька Валентина (1955 року народження), за нею, наступного року, була Галина, згодом, 1958 року, на світ з’явилася Тетяна, а вже 1960 р. – близнята Надія і Євгена. Тобто, за 5 років родина Савчуків побагатшала на п’ять донечок. І лише одному Богу відомо, як з усіма п’ятьма порічками та ще й купою домашнього клопоту і роботою в колгоспі впоралися молоді батьки. Бувало по-різному: і сміх, і сльози, і доля підкидала випробування. Але все пережили, і нині вже дорослі доньки ставлять рідних батьків у приклад. Цією дружньою родиною сьогодні пишаються не лише односельчани, а й уся Кам’янеччина.

Дівчатка повиростали, повиходили заміж, порозліталися з родинного гнізда, аби звити власні. Але коли випадає вільний час, вони завжди з радістю летять до батьківської хати, де ще з дитинства вчувається запах парного молока, свіжої випічки і смачних дерунів.

А Зінаїда Якимівна радіє таким зустрічам і родинним посиденькам. Має 6 онуків і аж 8 правнуків. Їм часто розповідає історії із власного життя, ділиться досвідом і молиться про єдине, аби їхнє життя було кращим, аніж її.

ЦІЛЮЩА СИЛА СІМ’Ї

Зінаїда Савчук із донькамиЩо таке спокійне життя, батьківські обійми та смачні страви, знають діти, яких приютила кам’янецька родина. Оскільки не всі дітки знають, що вони всиновлені, розкривати їхні імена та прізвища ми з етичних міркувань не будемо. Але ще довго пам’ятатимемо візит до ошатного будинку, де панують родинний затишок, гармонія та довіра. Тут зна­-йшли прихисток і любов 11 діток, народжених серцем. Ще троє всиновлених уже виросли та пішли власною життєвою стежиною, але навідуються до дому, який свого часу був для них надійною фортецею. Саме тут вони дізналися, що таке сім’я, і як усі разом, із різними характерами, можуть мирно вживатися під одним дахом.

– Коли подорослішали син і донька та пішли власним шляхом, ми з чоловіком, маючи ще багато нерозтраченої любові та ласки, вирішили допомогти бодай одній дитині, бо ж немає в когось планів одразу привезти трьох чи п’ятьох діток, – розповідає кам’янчанка Наталія (ім’я змінено. – Прим. ред.). – Взяли одну дівчинку і зрозуміли, що можемо допомогти, і дитині це вкрай необхідно. Адже на власні очі побачили, як змінилася донька. Спочатку з нею було нелегко, довелося викоренити і нецензурні слова, і жести. Але зуміли довести, що у справжній сім’ї живуть по-іншому і за сімейним уставом, де прописані повага, розуміння та любов. Дитина змінювалася у кращий бік із кожним днем.

Такі успіхи нас надихнули – і ми з головою перейнялися дитячими важкими долями. Згодом зустріли і привезли ще п’ятьох донечок. Найменшій тоді був рік, а настаршій – 5. Одне плаче, інше ще ходити не може, ще одне лише почало ходити, бігає з памперсом, старші цокають вимикачами. У хаті цілий день шум, наче у вулику. І навіть після цього всього не могли стриматися – і сьогодні маємо 11 діток, з яких лише один хлопчик. Частина з них – під опікою, а частина – всиновлені. Останніми півроку тому привезли хлопчика і дівчинку. Для них у дитбудинку знайшли прийомних батьків. Вони навіть декілька разів приїжджали до них у гості, аби краще познайомитися, бавилися з ними. Однак згодом заявили, що мусять взяти місячну перерву, аби морально відійти від таких зустрічей. Мовляв, діти вередують. І так за ними й не повернулися. До нашої сім’ї братик і сестричка швидко звикли та прижили­ся. Проблем­ними я їх не можу назвати. І взагалі усі наші діти добрі, чуйні та слухняні.
У них були важкі долі. Якщо дорослому важко нести життєвий рюкзак на плечах, то зрозуміло, що він не під силу маленькій дитині, яка всього боїться.

Наталя з трепетом розповідає про кожну дитинку, її життєву долю, сьогоднішні успіхи та навіть плани, які вони
будують на майбутнє. Надійно береже їхні малюночки та поробки, яких за роки малі умільці виготовили для батьків чимало. Не стримуючи усмішки зізнається, що дітки завжди малюють її з короною і в пиш­ній сукні, наче королеву. З одного боку зображають Інночку, яка і в житті завжди біля мами, поруч – татуся, а да­лі – всіх сестричок і братика. Переглядаючи світлини з усміхненими, ошатно одягнутими і по-модному заплетеними дівчатками та хлопчиком, не віриться, що ще донедавна деякі з них мали проблеми зі здоров’ям.

– Коли вперше побачила Інночку, їй виповнився рік і два місяці, а вона навіть не стояла, лише лежала або сиділа, – продовжує співрозмовниця. – Ніхто нею не займався, не розвивав. Така вже система в закладах такого типу: працівниця прийшла, відбула зміну, дала їсти – і на цьому крапка. Коли привезли дівчинку, моя старша донька не повірила, що таку дитину можна поставити на ноги. Ви б знали, що це за дитина! Вона у 5 років читає, віднімає і додає в межах 20, дуже до мене прив’язана, а я – до неї. У нас особливий зв’язок. Як я поклала її в ліжко до се­бе ще однорічною, так і досі вона спить зі мною. Кажу їй: «Підеш до школи – спатимеш окремо», на що вона відповідає: «А може, коли вже на роботу піду?». Колись вона втратила маму, про існування якої навіть не здогадується, тому коли мене довго немає, найбільше переймається: «Де мама? Куди вона пі­шла?». Коли бачить, що я одягаюся і маю йти, в неї вже очі налякані. Не повірите, але вона ще мала проблеми із серцем. Але лікування у столичних фахівців, спокій і любов зробили неможливе – страшний діагноз знято.

В іншої нашої дівчинки був стрес. За 2 роки вона втратила маму, бабусю і праба­бусю. Від пережитого перестала говорити. Проблему вирішували з психологами, де­-фектологами, логопедами – і тепер вона наша щебетуха.

Нині намагаємося вилікувати і наймен­-шого хлопчика, в якого проблеми з очками. Якщо раніше косоокість одразу було поміт­но, то сьогодні її майже немає. Ми вкотре переконуємося, що любов здатна творити ди­ва і навіть зцілювати. Тому людям, які ба­-жають усиновити дітей, раджу не боятися труднощів, брати й допомагати і хворим малюкам. Повірте, більшість їхніх недуг можна вилікувати щирими обіймами, добрим сло­-вом і поцілунком.

Розумію, що більшість потенційних батьків хочуть всиновити дитину із хорошими генами, щоб мати – актриса, а тато – професор. Але погодьтеся, що це практично нереально. Головне – мати справжнє бажання любити дитину і сприймати її такою, якою вона є. Час­то чую, як пари скаржаться, що дуже важко оформити документи на усиновлення чи опіку. Я за ці роки із цим не мала жодного клопоту. За два тижні спокійно можна зібрати необхідне. Приємно, що всі ці роки мені підставляє плече начальник відділу захисту дітей міськради Лілія Бевз.

Головне кредо багатодітної родини – не лише дати діткам прихисток і любов, а й навчити жити у суспільстві, вміти доглянути себе і працювати в команді під назвою сім’я. В інтернатах не навчають навіть елементарного: прибрати за собою, помити тарілку чи випрати нижню білизну. В родині, де ми побували, про це вже давно забули. Тут усі гуртом дбають про порядок не лише у власних кімнатах, але й усьому домі, часто готують разом. Серед улюблених страв – «Олів’є», салат із крабовими паличками чи сухариками, пельмені та пиріжки, а ще шашлик, який готують у дворі власного подвір’я. Як зізналася пані Наталя, вона любить дивитися, як дітки їдять, бо після інтернату вони ніяк не можуть наїстися. Було й таке, що, наївшись, несли харчі під подушку про запас.

– У дітей є свої обов’язки, – продовжує жінка. – У своїх шафах з одягом кожен прибирає самостійно. З 9 років дівчатка миються також самостійно, а менших ще миємо.
На кухні допомагають усі, незалежно від віку. А ще вони роблять зачіски одні одним, бо мені, щоб усіх заплести, потрібно прокидатися о 5 ранку. Із 8 років я їм даю право обрати одяг до школи. В кожної у шафі власний гардероб. Звечора вони самостійно компонують, які колготки і до якої спіднички одягати. Я можу лише порадити, що пасує, а що варто змінити. Вони повинні вміти правильно підби­рати одяг до певних ситуацій. Люблять, аби їм давали різні завдання. Наприклад, старші водять молодших, допомагають їм з урока­-ми тощо. І коли дивишся, як дітки починають удома розквітати, як вони соціалізуються в суспільстві, то розумієш, що вкладені сили і частинка душі немарні.

Я навіть не уявляю, що б зараз робила, якби цих діток не було. Мені всі кажуть, на­віщо тобі це все? Адже маєш свій бізнес, звела гарний будинок – то живи там собі на радість і без зайвих клопотів. Не раз чула: «Ти б собі могла їздити по курортах». Та не хочу я на курорт! Для мене найголовніше – дім, сім’я. Не люблю я мандрувати. Мені добре з моїми дітками, ми разом їздимо по гриби, влаштовуємо пікніки, ра­діємо життю.

Приємно, що серед моїх знайомих є родини, які також готові прийняти діток з інтернату в свої обійми. Сподіваюся, що і наше суспільство нарешті визнає на практиці, а не на папері, що діти повинні виховуватися в сім’ї. Якщо в Америці та Європі разом із біологічними дітьми живуть декілька прийомних, то для України це поки що дивина. Люди починають висувати власні дивакуваті версії, мовляв, які гріхи змусили піти на такий крок, або ж упевнені, що благі справи робляться виключно заради наживи. Насправді ж, справа не в грошах і не в гріхах. А в любові, якою ти хочеш поділитися з тими, кому її бракує.

Я сама із багатодітної сім’ї. Не завжди було легко. Коли подорослішала, дорікнула мамі, мовляв, навіщо тобі було стільки дітей. На що почула: «Вкусися, доню, за язик! Багато дітей у сім’ї – Божа благодать».