25 РОКІВ 24 ГОДИНИ НА ДОБУ

Мріяв про небо, натомість став рятувальником. Полковник служби цивільного захисту Олег ІВАНЮК зовсім не шкодує, що саме так усе і склалося.
25 років свого життя він присвятив благородній професії порятунку людей. Пройшов шлях від інспектора пожежної служби до начальника 2 Державного пожежно-рятувального загону ДСНС. На свій 50-річний ювілей, який відзначив 16 травня, він почув не лише привітання від друзів, рідних, колег, а й щирі подяки від тих, кого свого часу врятував. Ювіляр зізнається, що на дембель не збирається, адже має ще чимало проектів, які планує втілити в життя.

ІЗ ЛАТВІЇ – ДО ЛЬВОВА

Олег Іванюк – корінний кам’янчанин. Навчався у 10 школі, а у старших класах мріяв про військову службу.
– Закінчивши школу, поїхав до Латвії, в міс­то Даугавпілс, – згадує співрозмовник. – Спробував вступити до вищого військового авіа­ційного інженерного училища. І хоча гарно склав іспити, на жаль, туди не пройшов. Натомість запропонували навчатися у військових училищах Ташкента та Тюмені. Я відмовився і вирішив знову вступати наступного року. Мені видали довідку, де вказали оцінки, які я отримав під час вступу.
Сів у потяг «Рига – Львів» і ви­йшов на кінцевій зупинці. У місті Лева жив мій рідний дядько. Так сталося, що приїхав я 31 липня,о 9-й годині, тобто в останній день подачі документів у цивільні виші. І пішов до Національного університету «Львівська політехніка». Сюди мене взяли на спеціальність «Інженер-системотехнік» без іспитів – за оцінками, які були вказані в довідці, що діяла в усій системі освіти колишнього СРСР.
Через рік студента призвали до армії. Служив він у Бердичеві в артилерійському полку. Де­мобілізувавшись, знову повернувся на студенську лаву і навіть мав на руках укладений договір, що після вишу отримає роботу щонайменше на
5 найближчих років на Кам’янець-Подільському заводі «Електрон». Студентські роки Олег Васильович називає найкращими і зізнається, що особливі враження залишила в нього культурна столиця України. Місто вщент просякнуте атмо­сферою незалежності та патріотизму. Періодично кам’янчанин полюбляє приїжджати до Львова, поблукати знайомими вуличками і згадати юність.

ВІЛЬНИЙ ДИПЛОМ ПРИВІВ У ПОЖЕЖНУ

– Повернувся додому із дипломом 1993 ро­ку, – продовжує Олег Васильович. – Саме у часи розрухи. «Електрон» і К-ПЕМЗ заледве виживали. Зрозуміло, що на роботу ніхто нікого не брав. На той час у всіх були вільні дипломи. І знову виникло бажання стати офіцером. Пішов до поліції, там мало звільнитися місце. Але міліцейської форми так і не приміряв – запропону­вали посаду інспектора в пожежній частині. Інспектував Старе місто, Руські та Польські фільварки, зокрема і міський архів, котрий 10 квіт­ня 2003 року пережив масштабну пожежу. За роки роботи постійно конфліктував із працівниками. Адже архів розташовувався у вологому приміщенні, тому їм дово­дилося використовувати камі­ни для опалення. Я постійно надавав їм приписи. Але через брак коштів покращити умови ніхто не міг. І в результаті це призвело до трагедії. Вогонь розійшовся не на жарт. Навіть підйомник із Хмельницького викликали, аби загасити полум’я. Боляче було дивитися, як історичні документи валяються по всьому периметру. Піднімаєш і бачиш підпис Катерини ІІ. Там горить, там димить, там водою заливають.
Довелося також рятувати від вог­ню колиш­ній готель «Україна» та місь­кий Будинок культури. Недавно гасили локомотив пасажирського потяга і запобігли нещастю. Добре, що машиністи – молодці, не розгубилися, а відчепили вагон із пасажирами і протягнули локомотив до залізничного переїзду. Часто трап­ляються пожежі й на ринку. Зокрема, під час однієї з них травмувався наш співробітник.
Загалом роботи в рятувальників завжди вистачає. Восени горить суха трава, схили, трапляються лісові пожежі. Взимку пічне опалення провокує лихо. У селах є ще чимало людей, які гріються печами, але, на жаль, не всі дотримуються правил.
До речі, саме пожежі лідирують у статистиці роботи «надзвичайників». А ще їм доводиться приборкувати природну стихію, розгрібати наслідки буревіїв, допомагати постраждалим у ДТП, знаходити вибухонебезпечні предмети, що лежать у землі з часів Другої світової війни, визволяти з домашнього полону стареньких і малят, знімати з дерев кошенят, виловлювати шершнів, змій і павуків, а недавно повернули на Лебедине озеро чорного лебедя, який вилетів у каньйон.

ПРО ЩО МРІЄ ПОЛКОВНИК

2011 року Олег Васильович очолив 2 ДПРЗ, де наразі працюють 108 фахівців. За ці 8 років на посаді йому вдалося втілити в життя чимало проектів. Зокрема, «прикрасити» прилеглу територію вишуканими трояндами та, завдяки спонсорам і небайдужим, звести капличку, в якій щоп’ятниці священик проводить службу. Та й планів начальник виношує чимало.
– Місто потребує колінчастий під­йомник висотою близько 50 метрів, – каже головний рятувальник Кам’янця-Подільського. – Разом із міською владою працюємо над цим. Міський голова Михайло Сімашкевич подав заявку у фонд ре­гіонального розвитку, аби придбати техніку в складчину: 10% коштів із міського бюджету, а 90% – із фонду. Її вар­-тість – понад 5 мільйонів гривень. Наразі чекаємо на відповідь зверху.
Останніми роками отримали декілька одиниць нової техніки, а цемзавод надав в оренду за символічну гривню 10-тонний КрАЗ. Звісно, більшість техніки потребує заміни, але вся вона боєздатна.
А ще мрію, аби мої співробітники отримали власні оселі. Маємо навіть проект зведення житлового будинку в селищі Першотравневому та виділену під нього земельну ділянку. Але все впирається в кошти.
Щороку завдяки співпраці із заводом «Модуль» ми частинками знімаємо старий руберойд із даху і стелимо металочерепицю. За спонсорські кошти замінюємо і вікна. Адже, на жаль, на такі витрати спеціальної статті немає.
Сьогодні одне з основних завдань – покращити забезпечення особового складу форменим і бойовим одягом. Приємно, що у цьому напрямку нам допомагають колеги з Польщі, а також міська та районна влада.
Співпраця наших «надзвичайників» із польськими колегами триває вже понад 5 років. За цей час вони отримали від них у подарунок пожежне обладнання, тепловізор, каски, але найцінніше – їхній до­свід.
– У Польщі розвинута добровільність, – продовжує полковник. – Їхні гміни мають пожежні добровільні дружини. Бути добровольцем почесно, це для поляків як хобі, що передається від діда-прадіда. Вони можуть працювати лікарем, будівельником, ветеринаром, але в разі пожежі першими кинутися рятувати.
До речі, Колибаївська ОТГ ви­грала грант від Євросоюзу. Її представники їздили до Польщі, де вивчали добровольчий рух. 12 осіб мають пройти спецкурс у навчальному цент­рі Хмельницького управління ДСНС і вже тоді можуть працювати добровольцями.
А загалом про таке фінансування, як у Польщі, ми можемо лише мріяти. Хоча й поляки жартують, мовляв, вам до нас ще далеко, а полякам ще далеко до німців.
За 25 років служби Олег Іванюк отримав чимало нагород. Зо­крема, це ордени «Відвага у надзвичайній ситуації І-ІІ ступеня», «Почесний працівник МНС», відзнаки «За заслуги перед міською громадою» та «Честь і шана», нагрудний знак «За заслуги перед Збройними силами України».
Але найбільшою гордістю для рятувальника є його діти. Донька Юля закінчила факультет іноземних мов та військового перекладу Київського університету ім.Тараса Шевченка і нині працює в Міністерстві закордонних справ. Син Роман – учень 11 класу ліцею, учасник і переможець різних олімпіад та конкурсів, член збірної України і срібний призер із паратхеквондо. Активно займається програмуванням і мріє опанувати цю професію.
– Діти – мій найбільший скарб. Вони завжди підтримують мене і ніколи не скаржаться, що тато 24 години на добу – на службі.