НАРОДЖЕНИЙ ДЛЯ МЕДИЦИНИ

Туристів до нашого міста притягують фортеця та історичні пам’ятки. А медиків і бізнесменів, близьких до охорони здоров’я, цікавить унікальне виробництво, яке започаткував, успішно розвиває і очолює наш земляк Валерій Слабінський, – НВО «Каммед». У нелегкі 90-ті він зміг розробити та налагодити виробництво одноразового медичного інструментарію. Сьогодні «Каммед» успішно функціонує на ринку України та Східної Європи, випускаючи близько 100 видів продукції та понад 1000 модифікацій.

13 червня Валерію Володи­мировичу виповнилося 60 ро­ків. Про його життєвий шлях і цікаві вуз­лики на ньому наша розповідь.
Народившись у родині Слабінських, Валерій просто не міг не стати лікарем. Ця професія закладена в його генах, адже далекі предки, що прийшли на подільську землю за часів панування графа Потоцького, були військовими медиками. Зростав хлопчик під постійні розмови на медичні теми його батька Володимира та дядька Миколи – відомого в місті лікаря. Зрозуміло, що хірургію обрав цілеспрямовано, бо постійно бачив перед очима життя дяді Миколи – талановитого хірурга, який зробив тисячі операцій і виплекав цілу плеяду місцевих фахівців.
Після закінчення Чернівець­кого медичного інституту Валерій Слабінський почав працювати ургентним хірургом у Кам’янець-Подільській міській лікарні, потрапивши під пильне кураторство Миколи Миколайовича, який учив молодого спеціаліста тонкощам професії та суворо питав за роботу. Далі вчителем у професії став Микола Зюбрицький, його і до сьогодні ювіляр вважає найрозумнішим лікарем у місті.

– Тоді в місцевій хірургії був присутній дух науки, – згадує початок кар’єри Валерій Володимирович. – Старші колеги-хірурги Анатолій Сьомко, Микола Зюбрицький, Володимир Петрук займалися наукою і захищалися. Взявся за наукову роботу і я. Захистив дисертацію 1991 року на базі відомого не тільки в Україні, але й у світі Національного інституту хірургії та трансплантології, яким керував академік Олександр Шалімов (згодом інститут назвали його іменем), моїм керівником був професор Валерій Саєнко, який згодом очолив інститут. На захисті було приємно почути, як академік Шалімов зазначив, що дисертація заслуговує звання доктора медичних наук. Уже тоді в роботі використав два власні патенти, які згодом стали підгрунтям для створення виробництва «Каммед».
Далі у Слабінського почався чиновницький етап у житті. Стало тісно в рамках Кам’янця, захотілося на вищому щаблі спробувати щось змінити в українській медицині. У Хмельницькому запропонували посаду начальника міського управління охорони здоров’я. В обласний центр Слабінський перетягнув свого доброго друга та давнього сусіда Бориса Цвігуна, запро­понувавши місце головного лікаря міської лікарні. Тоді були наміри за 2-3 роки провести серйозні реформи на місцевому рівні. Почали впроваджувати вибори головного лікаря, створення ам­булаторій у районах міста.
В подальшому планувалося відокремлення поліклініки від стаціонару. Сама ж поліклініка мала бути лікувально-діагностичним центром, який обслуговує групу амбулаторій. Та такі новації були нецікаві вищому керівництву охорони здоров’я, і лише тепер ці реформації стали актуальними.

Тоді Слабінський вирішив займатися бізнесом, результати якого залежатимуть особисто від нього, – так було створено «Каммед».

– Я дуже сумую за хірургією, – каже ювіляр, – ночами снилася операційна, як я мию руки, продумую перебіг операції. Про свою ностальгію розповів академіку Шалімову, і він додав мені впевненості:« В Украї­ні тисячі хірургів, є кому оперувати, а ти займайся цією дуже потрібною для хірургії справою».

Наприкінці минулого століття у виробничих відносинах процвітав бартер. Тож доводилося з Росії везти медобладнання, з Білорусії – меб­лі та інший товар, це все продавати в Україні й так виживати.
Тепер інша біда – корупція. Трап­ляються керівники медичних закладів, які ладні закуповувати будь-що сумнівної якості, аби тільки отримувати грошові відкати.
А ще постійно дихають у потилицю конкуренти. Недавно дізнався і зрозумів, чому китайські товари заполоняють світ, і де бізнесмени Піднебесної знаходять можливості продавати вироби за ціною сировини. А тому, що китайські виробники-експортери отримують пряму дотацію від держави, щоб продавати свої вироби за демпінговими цінами. Тож китайське розповзається скрізь, тим самим гублячи вироб­ництва аналогічних товарів на місцях. Намагаємося бити конкурентів відповідною якістю товару.

У свої шістдесят Валерій Володимирович самоствердився у власній справі. Найкращою допомогою у цьому є родина, яка дає енергію і наснагу жити цікаво та багатогранно.

– Із дружиною Маргаритою знайомі ще зі студентських років. Вона – дуже скромна і порядна людина, лікар-педіатр вищої категорії. Змогла витерпіти переїзди сім’ї з Кам’янця до Хмельницького і назад. Нині лікує людей на підприємстві «Каммед», – розповідає про родину ювіляр. – Донька Світлана закінчила факультет журналістики Київського національного університету. Та за професією пропрацювала всього рік, бо побачила себе в роботі у міжнародних організаціях. Почала працювати в ООН в організації з міграції. На цій базі захистила дисертацію, здобула ступінь кандидата політичних наук (за кордоном дорівнює доктору філософії). Вже дослужилася до керівника департаменту. Відчула, що потрібні додаткові знання, тож нині вчиться у Брюссельській національній дип­ломатичній академії.
Є в родині Слабінських ще один повноправний член сім’ї, про якого Валерій Володимирович може розповідати годинами:
– Хазяйка житла, де Світлана проживала у студентстві, подарувала їй кошеня. Це сталося якраз після Помаранчевої революції, тож донька назвала кішечку Юлією Володимирівною. Кицька потрапила на шпальти київських газет, де була сфотографована із косичкою на голові. Спочатку дочка постійно возила кицьку з Києва додому в спе­ціальному будиночку, та згодом залишила в нас. Десь через 3-4 роки у ЮВ узимку почало виростати навколо шиї жабо із шерсті. В Інтернеті вишукав, що так виглядає норвезький лісовий кіт. І характер у неї оригінальний – це більше собака, ніж кицька. Справжня мисливиця – на дачі ловить змій, птахів, мишей, навіть одного разу білку. А два роки тому принесла папугу (мабуть, у когось вилетів із дому), то він тепер живе у нас, подружився з Юлею.
Щодо подарунків на день народження, то Слабінський філософствує:
– Коли людина досягає такого віку, то все, що хоче, вже може придбати. Колись при міській лікарні ми створили ВІА. Гітара в мене була – подарували батьки, коли я вступив в інститут. Але коли в нашій сім’ї були матеріально непрості часи (молодий хірург отримував 110 рублів зар­плати та ще навчання в аспіранту­-рі), ми продали цю гітару за 270 руб­лів. А ось на цей ювілей я купив собі електрогітару, правда, мама її екс­пропріювала і сказала, що подарує від свого імені.
Головне у святкуванні – побачити і поспілкуватися із друзями, яких люблю та поважаю.

Вікторія ГАЙДАМАШКО.