Понеділок, 15 Липня 2019 р.

Леон ДУБРАВСЬКИЙ: «ГОЛОВНЕ – ГОВОРИТИ ПРАВДУ І ЖИТИ НЕЮ»

Мабуть, усі, кому бодай раз у житті пощастило спілкуватися із єпископом-ординарієм Кам’янець-Подільської дієцезії Леоном ДУБРАВСЬКИМ, погодяться, що після зустрічі з ним на душі стає спокійніше, у голові – світліше, і навіть тіло від правильних думок – здоровішим. Енергійний, щирий, відкритий священнослужитель завжди порадить, як вчинити у тій чи іншій життєвій ситуації, та наставить на істинний шлях. Переживши чимало випробувань (голод, післявоєнну розруху, нищення церков владою), він ніколи не падав духом, а навпаки – завжди був вдячний Господу за таке загартування.
1 липня Леон Дубравський відзначатиме 70-річний ювілей. Напередодні поспілкувалися з єпископом про справи мирські та духовні.

НЕЛЕГКА ШКОЛА ЗАГАРТУВАННЯ

Єпископ-ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії Леон Дубравський– Ваша Екселенціє, що найбільше запам’яталося з дитинства?
– Народився я в селі Дубовець, що на Житомирщині. Мій батько, пройшовши Другу світову війну, переживши події на Західній Україні, оженився пізно – у 43 роки. Мав за плечима лише два класи лікнепу, однак таку життєву мудрість, що самостійно навчився читати українською, російською і польською мовами. Мати ж була неписьменна, однак читала молитви із молитовника польською мовою. Вона могла тільки розписуватися: ставити хрестик і літеру «Д», символічно, що я як єпископ також спочатку пишу хрестик, а потім підпис. Моя ненька мала орден святого Франциска III ступеня.
Дитинство моє було важке: голод, холод, розруха. Скільки себе пам’ятаю, батьки весь час важко працювали у колгоспі, заробляючи трудодні. Не мали можливості навіть штани нові придбати. Мати мусила латати старі, подерті, та так, аби дірок не було видно. Тому сьогодні не можу зрозуміти, як сучасна молодь ходить у рваних штанах.
Батьки працювали у поті чола, бо ж Сталін обклав селян податками. За все доводилося платити – дерево, корову, собаку, кота.
Пам’ятаю, як за Хрущова лише дітям до 6 років давали булочку.
В родині нас було п’ятеро, я – найстарший, тому біленька булочка діставалася меншим братикам і сес­тричкам. Усі їли чорний хліб, чорні вареники. Їжу видавали за талончиками, і, щоби роздобути хліб чи крупи, доводилося вистоювати довжелезну чергу.
Ми не мали не те, що машини, а й навіть коня. Пішки ходили до костелу або до міста на базар продати курку, яйця чи сир і купити бодай якісь дитячі чобітки, щоб не ходити босими. Згадую свою матір. Вона, бідна, наче верблюд, із тими клуночками ходила до міста десятки кілометрів і ніколи не нарікала, а за все дякувала Богу.
Сьогодні, аби подолати 1-2 кілометри, люди сідають у машину, однак постійно чути нарікання: погані дороги, влада, церква… Якщо люди не опам’ятаються і не зрозуміють, що Бога треба поставити на перше місце, то добра не буде. Святий Августин казав: «Якщо Бог на першому місці, то і все буде на своєму місці». І я це бачив у себе вдома.
Коли батьки поверталися додому з колгоспу, то не питали, чи ми їли-пили, тільки чи молилися Богу. Ми всі ставали біля батьків, як ті курчата, і разом читали молитви.
Попри життєві труднощі, завдяки яким я, до речі, загартувався, у нас панувала родинна атмосфера довіри, пошани, любові та добра. Пам’ятаю, прокидалися вранці, віталися: «Слава Ісусу Христу», – цілували батька-матір і стареньку бабцю в руку. Сьогодні, на жаль, така повага зникла. Хлопець може нагрубити старшій жінці, яка боїться зробити йому зауваження.
– За що Ви найбільше вдячні батькам?
– Сьогодні їх уже немає… Приїжджаю до них на могилки, стаю навколішки, цілую землю і дякую
за те, що не дали мені речей матеріальних, натомість вселили віру, любов і надію. Це те, чого сьогодні бракує нашому суспільству. Не машину, не квартиру, не золото або путівки треба купувати дітям, а, перш за все, дати віру в Бога, в
людину, а вже опісля дбати про матеріальне. Тоді молодь по-іншому підходитиме до життя. Мені по­добається, що в Німеччині бать­ки допомагають дитині до певного віку, а далі – забезпечуй себе сам. Там не тягнутимуть 30-40-річного сина чи доньку і не працювати­муть лише заради них. Ні, сам учися дбати про себе і досягати мети власноруч.

І МОНАХ, І ОФІЦЕР ЗАПАСУ

– Коли вирішили присвятити життя служінню Богу?
– Вже у старших класах змушений був піти у вечірню школу, аби вдень працювати і допомагати стареньким батькам. Пройшов і військо. Я офіцер запасу. Щонеділі ходив до костелу. Так привчили батьки, які казали: «Присвячуй неділю і свята Богові, й щастя буде на твоїм порозі». Так зародилася думка піти в семінарію, але й гадки не мав, чи вдасться мені вступити, бо я з бідної сім’ї. Проте Господь сам обирає і дає нам життєві дороги.
1978 року вступив до Вищої Духовної семінарії в Ризі. Професори приїжджали, долаючи сотні кіло­метрів, викладали предмет і поверталися назад. Часто з перевірками навідувала і московська влада.
Під час навчання познайомився з отцем Мартиніяном-Войцехом Дажицьким. За антирадянську агітацію його заарештували, 10 років він відбував покарання на Коли­мі. Був монахом, членом ордену францисканців і носив відповідний одяг. Після розмови з ним виникло бажання стати монахом. І я 1982 року таємно вступив до ордену Бра­-тів Менших бернардинів. У травні 1983 ро­ку в Ризі висвячений на ди­я­кона єпископом Юліанcом Ваї­водсом, а згодом отримав священницькі свячення з рук уже кардинала Юліанcа Ваїводса у тому ж місті.
Після закінчення семінарії пла­нував служити в Грузії, але так сталося, що мене призначили настоятелем парафії Пресвятої Трійці у Хмільнику Вінницької області, де я й пробув 10 років. Iз 1993 до 1998-го був настоятелем Кустодії Святого Архангела Михаїла отців бернардинів у Житомирі.
– Владико, як Ви опинилися у Кам’янці-Подільському?
– 1998 року мені повідомили, що Папа Римський Іоан Павло II призначив мене помічником єпископа Кам’янець-Подільської дієцезії, бо біскуп Ян Ольшанський уже був поважного віку. Через чотири роки після смерті біскупа я став єпископом. Це зовсім інше життя: парафії, щоденне спілкування з вірянами, семінарії тощо. Сьогодні парафії потрібно відбудовувати, адже свого часу радянська влада винищила костели, церкви, – і це дуже страшно.
Пам’ятаю, як під час розмови вірянин щиро зізнався, що багато років йому забивали голову комунізмом, атеїзмом, і нині йому важко все переосмислити. Ці труднощі необхідно подолати з вірою і Богом.

ПЛЕКАЄ СТЕРЖЕНЬ КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ РОДИНИ

– У Кам’янці-Подільському велика католицька родина?
– Колись було 30 тисяч вірян, доки Сталін усіх не вимордував. Сьогодні щонеділі на службу ходять близько 3000, а на Пасху – і 5000, і 10000.
– Як навертаєте до Бога сучасну молодь?
– Упродовж літніх канікул орга­нізовуємо поїздки у Карпати або близькі села, так звану оазу для родин, молоді та малюків. Iз дітьми виїздять сестри-монашки, з молоддю і родинами – священники. Спільно проводимо заходи, ділимося сокровенним, спілкуємося, аби ді­знатися, як молодь уявляє своє життя і чого очікує від церкви. Коли вони разом протягом 24 годин на добу проводять час і мають відповідні заняття, то інакше дивляться на все. Сьогодні юнацтво потрібно рятувати, адже, коли переглядаєш новини, стає лячно. Молоді люди вбивають, грабують, гвалтують. Новина про вбивство 11-річної дівчинки з Одещини шокувала всю Україну. І, на жаль, такі трагічні випадки непоодинокі.
– 2019 рік РКЦ оголосила роком сім’ї. Що хочете цим продемонструвати?
– Церква має посідати важливе місце у родині. Інакше діти матимуть вседозволеність і чинитимуть, як їм заманеться, навіть покидатимуть батьків у будинках для престарілих. Колись я навідався у дім старців в Австрії. Старенька пані весь час сиділа і не зводила очей із дверей. Медсестра мені розповіла, що ця жінка має одного сина, кот­рий віддав її сюди. І мати надіється, що у дверях з’явиться син, обійме її й забере до себе додому. Але він приїздить лише раз у місяць, бо має бізнес. У нього на першому плані гроші, а не рідна мати, яку міг би утримувати вдома, щодня бачити й обіймати.
Сьогодні люди поставили на перше місце не Бога, а матеріальні речі, не усвідомлюючи, що вони не зроблять їх щасливими, навпа­-ки, вони стають їхніми рабами. Бог дав – Бог забрав. Усім доведеться померти й усе залишити. Тому церк­ва вчить любити Бога, батька-матір, ближнього і ділитися великою любов’ю.
– Ви проводите богослужіння у Кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла, що є па­м’яткою культури й архітектури та дихає історією. Як вдається утримувати приміщення в належному стані?
– Такі пам’ятки повинні охоронятися законом, однак у нашій країні це погано виходить. Цей храм спочатку був дерев’яний, зведений у XIII столітті та перебудований у XIV.
Промайнуло понад шість століть, а храм такий, як був колись. Намагаємося всіляко зберігати його. Зрозуміло, що для цього необхідно чимало сил і коштів. Їздимо по світах, просимо, і нас слухають. Спів­працюємо з міською владою, депутатами. По допомогу щодо відбудови Домініканського костелу і вирішення питання повернення нам приміщення колишньої нашої се­мінарії (нині – друкарня) вдалося звернутися до Прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана, який торік у жовтні відвідав наше місто. До речі, з ним познайомився років 20 тому. Він мудро підходить до вирішення справ і ніколи не залишав нас без допомоги. Пообіцяв і цього разу посприяти.
Чим може допомагає і наш народний депутат Володимир Мельниченко. Тобто нинішня влада починає працювати із церквою. I це доб­ре, адже маємо гарний приклад такої співпраці у сусідній Польщі. Там духовенству потрапити до президента можна без проблем.
Я об’їздив чимало. Часто спілкуюся з поляками під час різних заходів, зустрічей зі студентами. Був у Німеччині, Америці, Франції, мав нагоду зустрітися з кардиналами. Приємні враження залишають люди із харизмою та які говорять правду і живуть нею. Бо можна багато говорити, а жити по-іншому.

100 ГРИВЕНЬ НА БРАТИКА

– А чи зустрічалися з Папою Римським?
– Я за правління Папи Римського Іоана Павла ІІ став священником і монахом. Зустрічався і з Бенедиктом XVI та Франциском. Ми, єпископи, маємо щоп’ять років їздити до Риму і там звітувати про працю. Одного разу під час зустрічі з Бенедиктом XVI я повідав йому, як у Кам’янець-Подільській дієцезії встановив, що кожне народжене в одній сім’ї 5, 6, 7, 8, 9, 10 та 11-те дитя хрещу я і дарую по 200 гривень, а нині – по 500. Та пообіцяв, що 12-те повеземо до Папи і він охрестить. А він запитує: «І скільки вже найбільше діток є?». Кажу: «Вже 10», – на що він: «О, то ви незабаром приїдете!». Вродилося 12-те дитя, я телефоную до секретаря Папи і кажу, що ми їдемо. Проте він зазначив: «Ви як приїдете, зробите рекламу, то завт­ра з Африки до нас натовпи почнуть їздити».
Сьогодні більшість сімей виховують лише одну дитину, а їх має бути багато. Пам’ятаю, під час миропомазання стоїть хлопчик, я у нього запитав, скільки має братиків або сестричок. І з’ясувалося, що жодного. Кажу йому: «Передай мамі, нехай прийде до мене, я їй дам 100 гривень і вона купить тобі братика». Дзвонить мама, а я кличу її за благословенням. То після цього народилися двоє хлопчиків. Старший прибігає і каже: «Отче, благословіть, щоби мама мені народила ще двох сестричок».
– Владико, Вам щодня доводиться спілкуватися із різни­ми людьми, витрачати чимало енергії. Що додає Вам сили?
– Дійсно, приймаю щодня десятки людей. Інколи проводжу обряд екзорцизму, молюся за хворих. Енергії віддаю чимало, а допомагають мені відновитися молитви. Маю для цього години вранці, в обід, вве­чері та перед сном. Душу загартовую молитвою, а тіло – спортом. Прокидаюся на світанку, роблю зарядку і ходжу босоніж по росі аж до морозів.
– Якими якостями має володіти єпископ?
– Як свідчить Святе Письмо, єпис­коп – це апостол. Ісус Христос мав 12 апостолів. Кажуть, там, де апо­-
стол, – там церква. Єпископ має бути батьком для священників і мирян. А батько не лише гладить по голівці, а й питає. Тому єпископ повинен і дбати, і вимагати, а сам бути прикладом. Якщо він житиме Богом, то й інші будуть так жити.
– Головне життєве правило єпископа Леона Дубравського?
– Полюби Господа Бога серцем і душею, а ближнього – як себе самого. Це не лише порожні слова, їх потрібно втілювати в життя. Те, що я отримав від батьків і церкви, намагаюся реалізувати в житті й завжди приходити на поміч іншим. «Любіть один одного, як я полюбив вас», – це кредо Ісуса Христа впроваджую в життя.