Понеділок, 28 Вересня 2020 р.

РЕФОРМАТОР ПО СУТІ

Борис ЦвігунБорис Цвігун народився 21 лютого 1960 р. в селі Ве­лика Яромирка Городоцького району Хмельницької області в сім’ї службовців.
1967 року пішов до школи в тому ж селі. 1971-го батьки переїхали до Чемерівців, тож п’ятий клас розпочав уже у Чемеровецькій середній школі.
1977 року закінчив шкільне навчання і одразу вступив до Чернівецького медичного інституту, який
закінчив 1983-го.

Інтернатуру проходив у Кам’янець-Подільській міській дитячій лікарні, там і залишився працювати педіатром.
Далі була робота лікарем на станції швидкої медичної допомоги.
Згодом перенавчався за спеціалізацією «Урологія» і протягом 1987-1998 років працював лікарем-урологом у Кам’янець-Подільській міській лікарні. Рік (із вересня 1998 по вересень 1999 р.) займав посаду головного лікаря міської поліклініки №3 Хмель­ницького, потім повернувся до Кам’янець-Подільської міської лікарні заступником головного лікаря з поліклінічної роботи.
Від березня 2003-го по вересень 2019 р. обіймав посаду головного лікаря Кам’янець-Подільської міської
поліклініки №1.

Із вересня минулого року його призначили головним лікарем комунального некомерційного підприємства «Лікувальний діагностично-консультативний центр» Кам’янець-Подільської міської ради.
Із дружиною Тетяною Олександрівною проживають разом вже більше як 30 років, вона – приватна під­приємиця.
Молодші діти – донька Софія (2003 р.н.) та син Маркіян (2006 р.н.) – навчаються в міському ліцеї «Антей». Син Віталій, 1983 р.н., живе в Києві, одружений, має доньку.


21 лютого головному лікарю КНП «Лікувальний діагностично-консультативний центр», депутату Кам’янець-Подільської міської ради Борису Цвігуну виповнюється 60 років. Борис Ярославович – відома в місті людина, а от під на­звою очолюваного ним закладу далеко не всі впізнають колишню міську поліклініку №1. Зміна статусу дає далекосяжні перспективи закладу і зрозуміло вказує, що медична реформа триває.
Цвігун більше як двадцять років тому своїм лікарським серцем відчув, що медицина в новоствореній державі хворіє, її потрібно лікувати прогресивними змінами. Він став переконаним реформатором – людиною, яка прагне необхідних змін, навіть якщо суспільна думка ще не готова їх прийняти. Тому в різнобічній розмові з ювіляром про життя основним акцентом було реформування.

Під час роботи на «швидкій допомозі», 1988 р.– Борисе Ярославовичу, це Ви обрали медицину, чи вона Вас?
– У мене була фантастична ди­тяча мрія: стати геологом, потім поїхати у тайгу, привезти ведмедя, який би жив разом із нами. Але на вибір професії вплинули інші об­ставини. Дитиною я серйозно хворів на бронхіальну астму, і батьки, розуміючи проблему, радили обрати медицину. Та я до останнього вагався, куди вступати. Навіть їздив на День відкритих дверей до Київського автодорожнього інституту, і була думка віддати документи саме туди. Але якийсь внутрішній голос направив до Чернівецького медичного інституту, про що потім жодного разу не пошкодував.
– Ви були затребуваним лікарем-урологом. Чому пішли в організатори охорони здоров’я, залишивши практичну роботу?
– Мені виповнилося 32 роки, коли серйозно і невиліковно захворів батько. Він лежав у Києві близько 40 днів, за цей час довелося їздити у столицю до 30 разів, щоб забезпечити список усього потрібного, адже у 90-ті роки дефіцит на все був страшенний. Курсуючи туди-сюди, зробив висновок, що потрібні зміни в системі надання медичної допомоги, аби моїм та іншим дітям не було так важко, якщо хворіють батьки чи рідні. Реалізація задумів розпочалась у Хмельницькому, коли запросили на роботу головним лікарем міської поліклініки. Але неповороткі жорна системи не дали рухатись до наміченого, і тільки тепер реформування починає розкручуватися на державному рівні.
– У Вас знайдеться багато опо­нентів, котрі як взірець згадують радянську медичну систему…
– Визначного і хорошого ніхто не забуває. Та було й багато показухи й замилювання очей. Особливо це стосувалося статистики і показників. За нормативами, за 12 хвилин лікар мав прийняти пацієнта: порозмовляти, послухати, виміряти тиск, написати все у картці. Якщо за цим показником зробити розрахунки, то виходило, що за рік наша місь­ка поліклініка мала приймати… близько 3 мільйонів людей. Ця цифра ніяк не стикувалася з іншими нормативами (на кожні 100 відвідувань має бути зроблено 50 кардіограм, 15 аналізів крові на глюкозу тощо), тобто, неправдиві цифри тягнуть за собою іншу брехню. Я довго воював із тим, щоб у звітах не виставлялися липові показники.
З дружиною ТетяноюДо правдивої цифри відвідувань дійшли за 5 років, тепер її знаємо – близько 900 тисяч людей на рік.
25 років незалежності України в медичній галузі ми проговорили, а могли б підтягнутися до рівня провідних країн.
Стосовно сучасного реформування нічого нового не видумуємо, а дивимось, як працюють у світі. Співвітчизники нарікають, що на прийом до вузького фахівця за кордоном можна чекати декілька місяців. Але подивимось на європейську, американську, ізраїльську медицини з іншого боку: яка середня тривалість життя в людей при такій системі? Вони живуть на 10-15 років довше за українців. Тож головне завдання медицини – подовжити життя людині, а не створити поліклініку в кожному дворі. Якщо ти хочеш спілкуватись із лікарем часто – йди до приватника, плати за послуги та спілкуйся.
Багато опору реформації та провокацій чиняться і від лікарів, які відчувають, що не втримаються на посадах. Для прикладу, є такі хі­рурги, які востаннє були в операційній 20-30 років тому. Але на табличці две­рей написано «Професор», і його звільнити ніхто не може, держава призначила солідну зарплату, виділяє кабінет. А гроші йому зароб­ляють платники податків.
Звільнення працівників під час реформування – це об’єктивний процес, рушієм якого мають бути пацієнти, а не адміністрація. Якщо до лікаря не йдуть люди, то він має задуматися про причини: не знає чогось, не цікавиться новинками, не хоче себе навантажувати, нелюдяний тощо. Тут медику потрібно або змінюватися, або покинути заклад.
Прикро, що реформування, про які розповідаю вже декілька десятиліть, настали тоді ж, коли і моя пенсія. Якщо запитують: «Ви не шкодуєте, що нині відбулися медичні реформи?», відповідаю: «Шкодую, що цього не сталося ще 25 років тому».
– Минулого літа у Вас стався інфаркт. Без перебільшення, половина жителів міста хвилювалася, чи вийдете благополучно із цього критичного стану. Як оцінили свою професію в ролі пацієнта?
З дружиною та дітьми: Софією, Маркіяном і Віталієм– Чомусь у нашому суспільстві існують стереотипи, що рятівники на роботі весь час сплять, міліція безсердечна, а медики лікують тільки за могоричі тощо… Та коли є загроза жит­тю, насамперед згадують людей цих професій і звертаються до них.
Щоб медик зробив усе необхідне, потрібно забезпечити його найкращим і сучасним. Тому постійно намагаюся створити такі умови в закладі, аби лікар не відчував каяття, що не врятував, не допоміг людині, бо не було чим. Через намагання втілити цю мету мені, мабуть, Бог допоміг: у нашому місті якраз відкрилося відділення інтервенційної кардіології, і на той момент приїхав головний лікар Хмельницького обласного кардіодиспансеру Анд­рій Кланца. За допомогою найсучаснішого обладнання мені розширили звужену в серці судину, встановивши стент, – і я залишився живим. Це наочно довело, що сучасна медична технологія має бути якнайближче до пацієнта, коли протягом 2-3 годин можна його врятувати.
– Не побачили хоча б на мить потойбіччя?
– У тунелі не літав, незвичних відчуттів не було. Я контролював процес, не було панічних нападів. Бачив, як колеги старались і робили, що могли і більше ніж можливо,
дуже їм за це вдячний. У мене такий характер – маю контролювати свої емо­ції. І помирати також треба
вміти, напевно.
Із сином Маркіяном і донькою Софією– Чи відбулася переоцінка цінностей, коли відчули, що життя може обірватися несподівано?
– Почав більше цінувати життя, безумовно. Але змінити його ритм і думати тільки про власне здоров’я не можу. Радять берегти себе, бути спокійнішим, працювати, не перевтомлюючись… Не можу робити щось наполовину, повільніше, берегти нерви. Якщо так поводитися на моїй посаді, то потрібно збирати речі й сидіти вдома. Я на найближче майбутнє цього не планую.
– Борисе Ярославовичу, на думку рідних, великий позитивний вплив на Вас зробили батьки. Ви також є взірцем батька, адже стільки сил, турботи і любові віддаєте своїм дітям, що не часто зустрінеш. То хто першочерговий у формуванні особис­тості?
– Батьки і самоосвіта – на першому місці. Батьківське виховання має бути первинним, поки дитина не починає самостійно мислити і читати. Та батьки зобов’язані відповідати саме за життя та здоров’я дітей до їх дорослішання.
У нашому місті відмінили повномасштабне проведення фестивалю «Республіка». Як аргумент доводили, що туди було страшно дітей відпускати. А хіба у нас відмінили закон, за яким дітям після 22.00 не можна ходити вулицями без супроводу дорослих? Що там діти самі робили вночі? Цей фестиваль створювався для людей дорослих, яким цікава певна тематика.
Намагаюся багато спілкуватись із власними дітьми, пояснювати, відповідати на запитання розлого. Вони деколи сприймають такі розмови, як мораль. Але колись ці знання знадобляться, адже «файл» у голові завантажився і, в разі потреби, «спливе».
Як лікар, та ще й за першою спеціалізацією – педіатр, турбуюся, що діти нині переобтяжені кількістю інформації та не дотягують із фізичним навантаженням (скільки батьків приходять, щоб звільнити дітей від фізкультури!). Раніше аутизм був рідкісним явищем, а сьогодні його кількість збільшилася в рази. Вчені дослідили, що в мозку такого хворого формується специфічна оболонка, аби захиститися від інформаційного потоку.
Думаю, що навчання школярів потрібно формувати за їхніми нахилами і вподобаннями. Як на мене, якість освіти визначається кількістю нобелівських лауреатів у країні.
– Що приносить задоволення в житті? Чи є хобі?
– У мене є два рівнозначні хобі, які стали сенсом життя, – робота та сім’я. Із задоволенням іду на роботу та із задоволенням повертаюся додому. Розумію, заради чого живу, працюю, бо бачу підтримку дружини й дітей. Хочеться їх не розчаровувати і як можна довше бути разом. Дружина – бізнесвумен, теж
горить на своїй роботі, тому пов­ністю розуміє, як хочеться втілити задумані плани в життя.
– Чи можна щодо Вас пере­фразувати вислів із відомого фільму: «У 60 років життя тільки починається»?
– Не потрібно ділити життя до пенсії та після. Старші люди погодяться зі мною, що з роками душа не старіє, тільки тіло дещо уповільнює її політ. Своє життя люблю, все, що було доброго і не дуже, – теж, адже це особисте багатство.
– Який подарунок був би найкращим до ювілею?
– Щоб рідні та близькі були здоровими, бачити їх ще довгі роки: маму, тещу, дружину, дітей, невістку, внучку, брата з сім’єю, близьких друзів.

Вікторія ГАЙДАМАШКО, спец. для «Подолянина».