Середа, 27 Травня 2020 р.

Мар’ян ТРІПАК: КОЛИ ЛЮДИНА НА СВОЄМУ МІСЦІ

Мар’ян ТРІПАКДОВІДКОВО: Мар’ян Миколайович народився 22 березня 1975 р. на Буковині. Закінчив Хотинський сільськогосподарський технікум (1993), Подільську аграрно-технічну академію (1999) та Тернопільську академію народного господарства (нині ТНЕУ), (2000). Кандидат економічних наук із 2005 року. З 2008 р. працював директором післядипломної освіти і підвищення кваліфікації, заступником декана магістратури ТНЕУ. Призначений Міністерством економіки України координатором Західного регіону країни і АРК президентської програми «Українська ініціатива». 2012 року працював директором Кримського навчально-наукового інституту економіки, управління та туризму ТНЕУ і за сумісництвом доцентом кафедри фінансів Тернопільського національного економічного університету.
Нагороджений почесним знаком «За розвиток соціального партнерства» Федерації профспілок України, почесними грамотами Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Тернопільського національного економічного університету, Фороської селищної ради (АР Крим), Ялтинської міської ради (АР Крим). Був визнаний «Людиною року – 2016» у номінації «За суспільну активність» Хмельницькою обласною організацією профспілки працівників соціальної сфери України та відзнакою Кам’янець-Подільського міського голови «За заслуги перед міською громадою».
На посаді директора коледжу нагороджений грамотами департаменту освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації, Хмельницької обласної ради, Центральної ради профспілки працівників соціальної сфери Хмельницької області, Республіканського центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт» Хмельницької області, виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради, подякою народного депутата України Володимира Мельниченка.


Такий комплімент почути від підлеглих можуть далеко не всі керівники. Проте заслужений працівник освіти України, кандидат економічних наук, доцент, директор Подільського спеціального навчально-реабілітаційного соціально-економічного коледжу Мар’ян ТРІПАК чує ці слова ледь не щодня і завжди розцінює їх як стимул до ще кращої роботи. 2015 року із його приходом заклад у всіх сенсах засяяв новими фарбами. Це єдиний коледж у країні, який конкурує з університетами та інститутами, адже дає вищу освіту студентам з особливими освітніми потребами.

І от сьогодні, напередодні 45-ліття Мар’яна Миколайови­-ча, «Подолянин» знову завітав у гості до коледжу. У скромному невеликому кабінеті, де стіни завішані подяками, грамотами і нагородами, нас зустрічає, як завжди, усміхнений чоловік, який, хоч і після важкого трудового дня, залюбки розповідає про всі нелегкі перипетії, що випали на його життєвий шлях.
– Мар’яне Миколайовичу, робочий день закінчився, а Ви все ще на роботі. Чому?
– Я тут днюю і ночую, бо коледж – то як дитина, біля якої потрібно бути постійно (сміється). Щойно випроводив чергову триденну перевірку. Цього разу особливо серйозну – з Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Саме за її підсумками коледж, дай Боже, у черговий раз акредитують.
А взагалі-то навіщо мені поспішати додому? Дружина Ярослава і син Святослав мешкають у Тернополі, а я тут живу сам, то й проводжу більше часу на роботі.
– А як сталося, що Ви із Тернополя перекочували до Кам’янця?
– 2014 року повернувся з Криму через окупацію, пішов у науку, виконував обов’язки директора коледжу економіки, права та інформаційних технологій ТНЕУ, а за сумісництвом працював доцентом кафедри фінансів ТНЕУ. Із Міністерства освіти прийшло розпорядження, щоб взяв участь у конкурсі на посаду очільника кам’янецького коледжу. Я погодився, знаючи, що в місті ніхто про мене не чув, тому точно не проголосують. Я не проводив агітацій, лише одного разу зустрівся зі студентами та працівниками, і лише тому, що так вимагала процедура. У першому турі я несподівано здобув лідерство. А другий, програвши з малесеньким відривом, видихнув із полегшенням. Проте через декілька тижнів виявилося, що голоси сфаль­сифіковані, тому голосування визнали недійсним, а мене автоматично призначили на посаду в.о. Дружина була в розпачі від цієї новини. Хоча Кам’янець я дуже люб­-лю, тут навчався, а тепер відпрацьовую свій борг місту за ту освіту, яку мені дали (сміється).
Коли прийшов на роботу, мене ніхто не сприймав, мовляв, тернопільський засланець. Але я не опус­кав рук, почав активну роботу, вчився на помилках. Пригадую, як на вступну кампанію приїхала мама з донькою, а тоді заклад ще називався Кам’янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат для інвалідів. Дівчинка прочитала слово «інтернат» – і почала тікати в прямому сенсі через кущі й кричати: «Мамо, не віддавай мене в інтернат!». Вона до нас так і не вступила. Тоді вирішив прибрати це ненависне слово і зробити акцент на тому, що це не місце, яке замінить батьків чи родину, а місце, яке дасть вищу освіту. Так 2016-го ми набули статусу Подільського спеціального навчально-реабілітаційного соціально-економічного коледжу. А колектив прийняв мене і, сподіваюся, полюбив.
– Розкажіть про свою роботу в Криму.
– Крим 2014-го року – це жахи. Дуже важкі часи. Не всі знали, як і чому я звідти поїхав, але всі знали, що я там працював. Того року я став єдиним керівником кримського вищого навчального закладу, який вручив українські дипломи.
Розповім по порядку. За короткий період часу з навчально-консультативного пункту Тернопільського національного економічно­-го університету був відкритий інститут та збільшився контингент студентів утричі. Кримський інститут за період мого керування став основним вишом у Криму для підвищення кваліфікації та перепідго­товки державних службовців із викладанням українською мовою. Кримська сепаратистська влада почала захоплювати і переманювати всіх студентів українських вишів у так званий федеральний університет у Сімферополі. Але, незважаючи на великий тиск із боку сепаратистів, усі студенти були переведені на відповідні факультети Тернопільського національного еконо­мічного університету, що дало змогу продовжити Державну атестацію до 31 травня 2014 року.
Ще 22 березня 2014 року, в мій день народження, двірник кримського інституту зробив мені подарунок – зателефонувавши, сказав: «Посмотрите в окно, это Вам от меня!». На громовідводі він повісив синьо-жовтий стяг України. Наш заклад було видно звідусіль, тому наступного дня мені зателефонували всі, хто міг. Після цього вчинку із прапором мер селища Форос більше зі мною не комунікував. Кримські сепаратисти просили мене зняти наш стяг. Я відмовив усім, бо, як кажуть, за державу боліло. Щоправда, стяг зняли, щойно я звідти поїхав.
А напередодні дня народження до мене прийшли високопосадовці, кинули на стіл ключі від квартири у центрі Севастополя. Я подумав, що це їхні ключі від автомобіля, наївно розповідав, як прагну залишити тут український університет, не розуміючи, що від мене хочуть. Мені поставили умову: потрібно виступити на телебаченні й сказати, що відмовляюся від українського громадянства. Звичайно ж, я відмовився від такої пропозиції, але що мене чекало далі – навіть не підозрював. Коли лише окупація набирала обертів, і банківська система заблоку­валася, то студенти платили за на­вчання російськими рублями, готівкою, яку я складав у сейф і писав розписки, скільки коштів і в кого взяв. Тернопільський виш, якому підпорядковувався Кримський інститут, не надавав чіткої стратегії, як бути. Деякі посадовці ТНЕУ казали, щоб я тікав, а я не мав як, пояснював, що тут усе майно на мені, роз­грабують. Окрім студентів, було ще багато працівників, які панікували й чекали зарплати (близько півтори тисячі в кожного).
Сепаратисти формували свій федеральний російський універ­ситет, але їм не вистачало студентів, тоді я таємно надав списки тих, хто давно закінчив виш.
А пригадати лише, скільки продуктів, одягу та всього іншого передав особисто нашим військовим кораблям, командирами яких бу­ли мої студенти-магістри (корветам «Хмельницький», «Тернопіль», «Черкаси», «Славутич», «Сагайдачний» тощо). Шкода, що не всі з них вияви­лися патріотами.
31 травня в мене закінчилася державна атестація, і я поїхав до Тернополя. На автовокзалі мене обшукали «самооборонівці», роздягнули до пояса, викинули все із валізи, порозкидали студентські залікові книжки, називали мене бандерою, але відпустили. А я це передбачив, тому всі важливі документи, зарплатні картки і гроші зашив у підкладці валізи. Приїхавши у Тернопіль, пояснив ректорові ТНЕУ, що студенти платили гроші, їм потрібні дипломи. Тоді було проведено ефективну інформаційно-комунікативну роботу з МОН – терміново надрукували 176 дипломів, і я взяв квиток до Сімферополя. Мені почали телефонувати кримські друзі та знайомі, які чисто по-людськи по­передили, що на мене є орієнтування, мовляв, не приїжджай, бо про тебе всі запитують. Я одразу зрозумів чому.
Дізнавшись про орієнтування, в якому йшлося: «Ультра проукраїнсь­ко налаштований тип», ректор ТНЕУ мене не пустив, і я йому завдячую, можливо, навіть життям. Але дипломи і трудові книжки разом із зар­платними картками я передав знайомими і став першим керівни­ком навчального закладу, який таки видав українські дипломи в окупованому Криму. Тамтешні праців­-ники інституту отримали зарплату тоді, коли її ніхто не мав, тому й до сьогодні вітають з усіма святами, запрошують у гості, а я завжди ввічливо відповідаю: «Краще ви до нас».
– На Вашу долю випало чимало випробувань. Чим відрізняється Мар’ян Миколайович, наприклад, у 20 років і тепер, у 45?
– Мудрішим став, спокійнішим. Тепер знаю, що не на слово комусь вірити треба, а серцем відчувати, через себе все пропускати. Заслуговує людина – подякуй, зневажає – облиш і йди своїм шляхом. Не хочеться вихвалятися, але скажу, що чимало навчальних і не тільки за­кладів витягнув із кризи, разом із пра­цівниками долав фінансові
труднощі, ніколи не відмовляв, ко­-ли просили, часто навіть зі своєї кишені давав грошей, аби комусь допомогти, не гребував важкою ро­ботою, бо родом із села, тому знаю, що лише важка праця робить нас справжніми людьми.
– У Вас багато нагород, грамот і подяк, а яка з них найцінніша?
– Вони всі для мене дорогі, бо це результат праці колективу студентів і працівників коледжу.

Ольга БАНАХ.