П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ЖИТТЯ, СПОВНЕНЕ СВІТЛОМ!

36 років життя присвятити енергетичній галузі, втілити чимало програм і намітити ще більше планів, – погодьтеся, не кожному таке під силу. І ще, паралельно з улюбленою роботою очолювати міську Федерацію футболу, займатися волейболом і присвячувати себе рідним. Саме такий рецепт щас­тя майбутнього ювіляра – директора КП «Міськліфт­світло» Бориса ЧОРНОГО, якому 2 березня виповниться 60. За плечима – чимало пережитого, десятки нагород, відзнак, щирі слова подяки, а попереду – нові робочі плани і затишні вечорі в колі великої та дружної родини. Напередодні ювілею нам вдалося поспілкуватися з Борисом Володимировичем, погомоніти про роботу, родину та відпочинок. Як з’ясувалося, саме про таких, як наш іменинник, є гарне грузинське прислів’я: «Якщо у вас є більше, ніж потрібно, робіть стіл шир­шим, а не паркан вищим». Адже Борис Володимирович завжди радий гостям, яких почастує вишуканими стравами, приготовленими власноруч. Про ще один його хист – кулінарний – знають не лише найближчі друзі, а й жінки-колежанки, яких, наприклад, він навчив трьом способам почистити оселедець.

ЕНЕРГЕТИКА В ЖИТТІ Й НА РОБОТІ

 Борис ЧОРНИЙНародився ювіляр на Кам’янеччині, в селі Зюбрівка. Навчався у початковій 8-річній школі в Панівцях. Щодня доводилося на навчання ходити пішки лісом за 4,5 км попри люті морози, хурделицю, негоду, а навесні – повені. Школу закін­чив на відмінно і 1976 р. вступив до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму на спеціальність «Електропостачання промислових підприємств і ус­та­новок». Вищу освіту здобув у колишній аграрно-технічній академії (нині – ПДАТУ) за двома спеціальностями: «Механізація сіль­ського господарства» (1999 р.) та «Електрифікація» (2003 р.).

– Борисе Володимировичу, що найбільше запам’яталося в юнацькі роки?

– Під час навчання в технікумі проходив виробничу практику в Латвії, на Комбінаті будівельних матеріалів і конструкцій. Власне, тут отримав перший запис у трудову книжку, офіційну роботу елект­ромонтером ІІІ розряду та зарплатню 65 карбованців. Працював, набував досвіду і вражень. Пощастило зануритися в професію електрика на величезному комбінаті, що за 40 кілометрів від Риги. Тут виготовляли панельні збірні конструкції для швидкого будівництва фермерсь­ких господарств. Пробув пів року на практиці й залишився ще на два літні місяці. У той час приїхати з України в Латвію означало те саме, що потрапити за кордон. Сьогодні мрію ще раз навідати Ригу.
Після навчання потрапив у Шахтинське управління «Ростовнеруд» на хутір Садки Красносулинського району, що на кордоні між Україною та Росією. Працював начальником зміни енергоцеху, щоправда, недовго, бо призвався в армію на два роки. Це був період введення радянський військ в Афганістан.
Служив спочатку в Бердичеві, в артилерійських військах, але через пів року перевели в Білорусь, у сек­ретні спецвійська. Тому про службу не буду розповідати, додам, що був розраховувачем. Пощастило взяти участь у наймасштабніших оперативно-стратегічних навчаннях Варшавського договору «Захід-81». Ще й досі пам’ятаю враження, які переповнювали, коли на плацу командир бригади вручив медаль «За бойові заслуги». І досі ця нагорода для мене важлива.

– А як потрапили в РЕМ?

– Демобілізувався і 5 травня 1982 року повернувся на Батьківщину, загартованим службою. Раніше без роботи ніхто довго не сидів, не розгулював, а думав, куди піти працювати. Сусід каже: «Борисе, є місце інспектора енергонагляду в районному РЕМі». Я і пішов. Власне, з цього і розпочалася моя робота в районі електромереж. Пра­цював на різних посадах: майстра, старшого майстра, інженера лабораторії, інженера РЕМу, шість років – головним інженером. А з 1998-го – начальником Кам’янець-Подільського міського РЕМ, де пропрацював до 2016 року, фактично до об’єднання районного та міського РЕМ. Ще два роки працював провідним інженером міського РЕМ…

– 36 років Ви присвятили роботі у РЕМі. За цей період багато програм вдалося втілити в життя. Які з них найбільше запам’яталися?

– Розпочав свій шлях ще за тих часів, коли будувалися плани на 5-річку. Зокрема, щодо завершення електрифікації сільського господарства, яку було втілено в життя і взято курс на автоматизацію елект­ричних мереж тодішніх колгоспів і радгоспів. Усі сподівалися, що вони працюватимуть і розвиватимуть­ся й надалі. Але з розвалом Радянського Союзу все пішло не так. Пережили важкі часи, віялове відключення електроенергії, чотири економічні кризи. Дякувати Богу, з труднощами впоралися і втримали базову галузь – енергетику.
Уся моя доля пов’язана з енергетичною службою. І зовсім не шкодую, що свого часу обрав саме цю професію. Щоправда, сьогодні я по інший бік лічильника: чимало років відпускав електроенергію, а сьогодні – на місці споживача. Працюю і приємно дивитися ввечері на освітлене місто. Пригадую, як наприкінці 90-х були часи, коли в місті освітлення практично не було.

СВІТЛЕ МІСТО І СПРАВНІ ЛІФТИ

– Уже третій рік Ви біля керма КП «Міськліфтсвітло». З якими проблемами зіткнулися і над чим працюєте наразі?

– Приємно, що колектив мене сприйняв, до речі, з багатьма був знайомий, адже чимало завдань виконували разом. Сьогодні підприємство 100% підтримує вуличне освітлення, керує ним автоматично і дистанційно. Маємо 165 кілометрів повітряних ліній у місті та 105 кілометрів – у 12 селах, які об’єдналися з містом у рамках децентралізації. Місяць приймали їх на свій баланс, їздили у вже наші населені пункти, знайомилися з технічними даними, схемами, мережами, кількістю світлоточок тощо. Наразі – село за селом – починаємо налаштовувати на автоматичне управління мережами. Ми­нулого тижня завершили Довжок, розпочали Смотрич, на черзі – Ко­либаївка. Підприємство потребує розвитку і покращення мереж, адже їм уже близько 60 років. Потрібно робити реконструкцію, але це чималі кошти, які потрібно відшукати тепер у міському бюджеті.
Також маємо ліцензії на експлуа­тацію, монтаж та капітальні ремонти ліфтів. Фактично всі ліфти у новобудовах облаштовують працівники «Міськліфтсвітла». Ті, які вже є, під нашою експлуатацією. Всього в місті 280 ліфтів, тож роботи вистачає.
Коли прийшов, ситуація в ліфтовому господарстві не тішила. У 96 ліфтів, а це фактично третина від усіх наявних у місті, завершився 25-річний термін експлуатації. Але, перш ніж отримати дозвіл на подальшу експлуатацію, Держпраця заборонила їхню роботу. Суд місто програло, і ліфти зупинилися. Розпочалася кропітка робота щодо їхнього відновлення. Починаючи з травня і до грудня 2018 року, провели капремонти 96 ліфтів, які запускали по черзі. Частину коштів виділили з міського бюджету, решта – за рахунок мешканців багатоповерхівок, адже це їхня власність. Я вдячний колективу, який із розумінням поставився до ситуації, працювали не покладаючи рук і часто залишалися після роботи. Отримали дозвіл на 4,5 року подальшої роботи, а далі подивимося. Цьогоріч маємо лише 8 ліфтів, у яких завершується термін експлуа­тації, й потрібно робити експертизу.
Як і «швидка», оперативно реагуємо і скорочуємо час доїзду в будинки, де зупинився ліфт. Наша аварійна служба працює цілодобово. Прикро, що трапляються випадки, коли люди самі розхитують ліфт, аби він зупинився, ногами трощать двері. Але більшість жителів дбають про свої ліфти, а завдяки начальнику служби Михайлові Шевчуку, майстру Миколі Чорненькому, всім електромеханікам, у ліфтовому господарстві міста – порядок.

– Мабуть, за роки роботи довелося побувати в багатьох відрядженнях, зокрема і закордонних. Що там зачепило?

– Ще працюючи в МРЕМ, 2006-го їздив у виробничу поїздку до Словаччини. Побачив, як працює їхня енергетична галузь, відвідавши міс­та Нітра, Зволен, Братислава. Вра­зило те, що в усьому порядок і дотримання закону. Скажімо, у 75-тисячному місті Зволені не побачив жодного дерева, яке б росло під лінією електропередач. Така ж ситуація і в селах – дерев немає за 6 метрів від лінії.
У Братиславі на диспетчерському центральному управлінні працюють люди, які закінчили виші у Львові та Києві. Було приємно з ними спілкуватися, вони працюють там провідними спеціалістами, доб­ре себе зарекомендували.
До речі, ще 1987 року я був у тодішній Чехословаччині, а повернувшись через десятиліття, був приємно вражений. Поштовх для розвитку дав вступ у ЄС.

– Мабуть, маєте багато друзів-електриків?

– Десятиліттями підтримую контакти з колегами Південної зони, директорами РЕМів із Городка, Нової Ушиці, Деражні, Віньківців, Дунаївців, Ярмолинців. Моєю правою рукою і гарним товаришем залишився колишній головний інженер МРЕМ Анатолій Хворостовський, який нині працює у РЕМ старшим диспетчером.

ІЗ СІМЕЙНОЮ ТОЛОКОЮ ПОЩАСТИЛО

З онуками– Знаю, що родина для Вас завжди на першому місці. Розкажіть про дорогих Вам людей.

– Із дружиною Валентиною разом уже 36 років. Виховали двох доньок, які вже й самі мають сім’ї. Вікторія працює економістом у Кам’янець-Подільському РЕМ. Яна закінчила Київський університет іноземних мов, де вивчала німецьку і англійську. Нині з однієї декретної відпустки перейшла в іншу. Найбільше моє щастя – це онуки. Їх у ме­не четверо. Найстарша Іванка, якій 17-й рік, – наша гордість, відмінниця і цьогорічна випускниця. Онучок Миколка – в 1 класі. Максимчику шостий рік, а Дмитрику – другий.

– А як відпочиваєте? Маєте якісь хобі?

– Ще з 90-х років і до анексії Криму відпочивали з родиною в Криму. Фактично на власному авто об’їздили все узбережжя. Нині морський відпочинок змінив на гори – покращую здоров’я в санаторії на Закарпатті, та кожному заповідаю ще з молодих літ сюди приїжджати. З 1998 року став на лижі й відтоді захопився ними.
Відколи себе пам’ятаю, завжди рибалив. Виріс на річці Смотрич, що за сто метрів від хати. Ще одне хобі – мисливство. Є компанія, з якою виїжджаємо на полювання, спілкування та відпочинок. Для нас ці виїзди – як свято: з дня відкриття полювання і закінчуючи закриттям. Уже 7 років Кам’янець-Подільський район оголосили заповідником і заборонили полювання. Дозволено лише спецбригадами за наявності дозволу на відстріл лисів з метою профілактики сказу. Ми їдемо в сусідні райони, також полювали і в Житомирі. Найбільша здобич – дикий кабан.

Велика родина Бориса Чорного– Впольовану дичину самі готуєте?

– Так, і не лише дичину. Вмію готувати і роблю це завжди, коли є бажання. Коли виїжджаємо на полювання, можу шурпу, уху і навіть бограч приготувати. Роблю і шашлик. Рецептів є тисячі, й кожен на­хвалює свій. На мою думку, все залежить від того, як душу вкладеш. Насамперед, обираю м’ясо і спеції. Тут головне – не переборщити. Один грузин колись мені так сказав: «Шашлык – это соль, лук и перец. Пропорция: кило мяса – кило лука». Не додаю вино, кисле молоко чи майонез, який при термічній об­робці виділяє отруту. Я за натуральність, тому використовую лише сіль, перець і можу трішки до­дати базиліку, орегано, коріандру. Беру лише сухі дрова черешні чи дуба, бо в них немає смол і, відповідно, не буде гіркоти. Вишня хоч і надає страві певного відтінку, але трішки гірчить.

– Як святкуватимете і що б хотіли отримати на ювілей?

– Більшого подарунка, аніж життя, немає. Дякувати Богу, що всі рідні живі. За попередні два роки ми почали цінувати життя. Святкувати буду в колі рідних. Родина у нас велика – 30 членів сім’ї сідають за стіл. Традиційно всі релігійні свята відзначаємо разом на Цибулівці, де живе наша тітка Галя. Ви знаєте, нам усі заздрять. Коли збираємося разом, допомагаємо один одному. У нас сімейна толока: одному варто покликати на допомогу – як од­разу ж зберуться всі. Родинне вогнище, спілкування, підтримка – най­цінніше і найзворушливіше. Родина у нас розростається, і це добре. Тож найбільше побажання – ще не одне десятиліття збиратися лише з гарної нагоди.