Четвер, 28 Березня 2024 р.

ДЕ ГОСПОДАР ДОБРЕ РОБИТЬ, ТАМ І ПОЛЕ БУЙНО РОДИТЬ

«Український господарник, науковець, громадський діяч. Доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НААН України, ректор Подільського державного аграрно-технічного університету», – так про Володимира ІВАНИШИНА пише «Вікіпедія». І ще чимало дізнаємося про його освітні стежини, кар’єрні щаблі та досягнення. А от про особисте життя ювіляра, якому 6 вересня виповниться 60 років, відомо небагато.

Про життя, плани на майбутнє, розвиток ПДАТУ говоримо з Володимиром Васильовичем у велике християнське свято – Успіння Пресвятої Богородиці. Ректор зізнається, що це знаковий для нього день, адже 38 років тому саме в це свято став на весільний рушник із дружиною Галиною, рівнесенько через рік цього знаменного дня народилася донька Мар’яна, через 20 років у свій день народження вона виходила заміж. А загалом 28 серпня завжди було особливим, адже в рідному Борщові – храмове свято, яке щиро й весело відзначали. Попри те, що зібралося стільки дат в одному дні, ректор на роботі, бо робочу суботу ніхто не відміняв.

ІЗ ТРАКТОРИСТА У ЗАСТУПНИКИ МІНІСТРА

Володимир IванишинНародився наш співрозмовник у селі Юр’ямпіль колишнього Борщівського району, нині це Чортківський район. Село входило до Більче-Золотецької сіль­ради. Трудовий шлях розпочав саме в Більче-Золотому 1977 року трактористом, згодом був комбайнером, шофером, інженером з експлуатації, начальником медзагону, головним інженером, заступником голови колгоспу, головою колгоспу. Змінював професії, колгоспи, села, міста. Уже в 31 рік став директором Борщівського радгосп-технікуму, а в 36 – головою Борщівської РДА, в 38-річному віці його запросили в Міністерство аг­рарної політики і продовольства. В квітні минуло 44 роки загального стажу, в листопаді буде 40 років, як перебуває на керівних посадах. Із них 33 – першого керівника, 15 – у Києві.
– Був я і заступником міністра пром­політики, потім – директором науково-дослідного інституту.
З 2010-го – радником віце-прем’єр-­міністра України. До того часу за­хистив докторську дисертацію.
З часом мене попросили очолити Подільський аграрно-технічний уні­верситет, – розповідає Володимир Васильович. – Якби знав, які там реальні справи, ніколи не погодився би. Повідомили, що заборгованість у закладі 1 млн 900 тисяч гривень. Мене призначили 22 січ­ня 2014 року, а на 1 лютого бухгалтерія принесла звітність, де було вказано майже 9 мільйонів боргу. Викладачі місяцями не отримували зарплати. З такого негативу почав тут працювати. Це був би перший вищий навчальний заклад у краї­ні, який ішов на банкрутство. Але по життю я не звик відступати, і в травні того ж року навчальний заклад був уже без боргів. Колектив був цікавий, різношерстий. Комусь подобалася моя робота, а комусь – ні. Я ж мав бажання налагодити роботу, погасити борги і повернутися до столиці. Подаючи свою кандидатуру під час виборів ректора, мав єдину умову: якщо за мене проголосує не менше як 70% колективу, то продовжуватиму роботу, якщо ж менше, то немає чого тут працювати. На перших виборах 2014 року колеги віддали за мене понад 80% голосів, а уже через 5 років на виборах ректора мав підтримку 93% працівників університету. Найголовніше, що ми досягнули стабільності, гарантованої зарплати. Чима­ло викладачів мають по 1,5 ставки, менше ставки немає в жодного пра­цівника. Покращуємо матеріально-технічну базу, будуємо, ремонтуємо. 2019 року на це витратили по­над 7 мільйонів гривень, 2020 р. – уже понад 12. Цьогоріч пла­нуємо не менше.
Володимир Васильович знає, чого вимагає, і власним прикладом показує, як треба робити. Адже 2003 р. захистив кандидатську дисертацію «Лізинг у сіль­ськогосподарському виробництві», вже 2011 р. – докторську дисертацію «Система розвитку технічного забезпечення аграрного сектора АПК України: методологія і організація». Є автором, співавтором понад 160 нау­ково-методичних праць, у тому числі 9 монографій. Автор низки книг, пов’язаних із лізинговою діяльністю в Україні. Під його керівництвом підготовлено 3 докторів і 5 кандидатів наук.
А також він – голова спеціалізованої ради із захисту докторсь­ких дисертацій з двох економічних спеціальностей. 2020 року обраний членом-кореспондентом Національної академії аграр­них наук України, дійсний член Міжнародної кадрової академії та Академії інженерних наук.
Цікавимося, чи вдалося набрати студентів на всі спеціальності. Адже розуміємо, що в ПДАТУ навчаються чимало вихідців із сіл, а там демографіч­на ситуація не дуже, як і в усій країні.
– Попри труднощі студентів у нас більшає. Відкриваємо нові спе­ціальності, нові напрямки. Планів багато, але не звик говорити наперед, краще постфактум. Змінили ми і назву навчального закладу, щоправда, перед вступною кампанією трималися на старій. Офіційно поки що ми ПДАТУ, але на початку вересня зареєструємо новий статут – і буде багатогалузевий Подільський державний університет.
Пишається Володимир Васильович і художніми колективами університету. Згадує: коли прийшов, художньої самодіяльності практично не було, а тепер діє чимало гуртків творчого спрямування. Показує і перспективний план заходів на новий навчальний рік, а там аж 22 аркуші. Це і наукові конференції, і фестивалі, і концерти. З фізичною культурою, правда, не так добре. Але зі зміною керівницт­ва кафедри фізичної культури сподівається, що ця робота покращиться.

«Я – ДУЖЕ ЩАСЛИВА ЛЮДИНА»

Iз дружиноюВолодимир Васильович не втомлюється розповідати про навчальний заклад. Бо живе за принципом, що робота на першому місці. Згадуючи онучок, дочку, дружину, маму, суворий ректор розпливається в ус­мішці.
– Я – дуже щаслива людина, бо жива моя мати Дарія, якій 87 рік.
У мене гарна дружина, є красуня-­донечка, маю 4 онучки-принцеси. Родина велика. Завдяки їм, маю можливість вільно і спокійно працювати.
Уже 21 рік немає тата. Він працював шофером, мама – на полі. Нам, трьом дітям, прищепили найкращі людські цінності, за що їм вдячний. Мама недавно запитала, який подарунок хочу на день народження. Я відповів, що найбільший подарунок вони вже зробили: дали мені життя і правильно виховали. Дякую долі, що зводить мене з порядними людьми. Завжди згадую свого першого керівника – голову колгоспу Василя Думенка, який мене, простого тракториста, рекомендував на вищі посади, всьому навчав. На жаль, його вже немає з нами, але я постійно підтримую зв’язок із його дружиною.
На запитання, як хлопець із простої сім’ї робітників досяг та­ких висот, відповідає коротко:
– Порядною людиною треба залишатися у будь-якій ситуації. Зав­жди брав у команду потужних професіоналів. Де б не працював, дбав про колектив, його розвиток, рідний край та Україну. Отримую задоволення від того, що виконую обіцяне. Тому зайвого ніколи не обіцяю.
Має ювіляр і чимало хобі:
– Це і коні, і бджоли, і більярд. Колись риболовлю любив. Боюся стати пасивним. Роблю все, щоб бути в тонусі, завантажую себе. Мені ніколи нічого не давалося просто так, але, дякуючи комуні­кації з людь­ми, все вдається.
Всі кам’янчани й гості міста мають можливість сфотографуватися біля тематичних зон перед головним корпусом ПДАТУ. Тут до різдвяних свят є атракції, а до великодніх – інші, восени й навесні милують око істинно українські квіти. Так у навчальному закладі підтримують на­ціональні традиції й хочуть, аби мешканці Кам’янеччини святкували разом із ПДАТУ.
Мають і традиційні заходи: річницю створення навчально­го закладу, змагання на Кубок ректора, «Агроуніфест». А чого лише вартий Музей хліба і пасок, де збереглися традиції різних регіонів України, а також діаспори.
– Ми підтримуємо, зберігаємо і підсилюємо всі українські традиції. Знаємо, що кожне село, кожен регіон мають власні, й намагаємося їх популяризувати. З традицій Тернопільщини обожнюю фестиваль «Бор­щівська вишиванка». Щороку він приваблює не тільки мешканців сусідніх районів та областей, а й туристів з-за кордону. Місцеві мешканці дефілюють у тих самих борщівських вишиванках, які не сплутаєш із жодним іншим вбранням. Чорний колір на них пов’язаний із чорноземом, який годує. І саме в дар землі, в її шану чорний колір
є домінуючим у наших сорочках. Напевно, генетично любов до землі, до праці передалася мені, бо як жити без цього – навіть не уявляю. Моє життєве кредо – працюючи, вдос­коналююся.