«СИЛЬНА ЖІНКА НА ЗЕМЛІ»…
Ім’я видатної української художниці Тетяни ЯБЛОНСЬКОЇ відоме майже кожній людині в Україні – від простих шанувальників мистецтва до вишуканих інтелектуалів. Недарма її величають Народним художником. Її ім’я навіки вписане до когорти найвидатніших майстрів другої половини ХХ ст. і належить європейській культурі. Її шлях у мистецтві не був легким, хоча ще змолоду вона пізнала приголомшливу славу. 24 лютого їй би виповнилося 100 років…
25 травня у Галереї мистецтв відбулася презентація каталогу «Твори Тетяни Яблонської у збірці Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника», що вийшов друком у видавництві «Абетка» цього року. Урочисту подію відвідали співробітники музею-заповідника, науковці К-ПНУ ім.Івана Огієнка, творча інтелігенція міста, представники преси, краєзнавці. Але головною гостею заходу стала молодша дочка Тетяни Нилівни – київська художниця Гаяне АТАЯН. Із тремтінням у голосі, сльозами на обличчі й особливим трепетом Гаяне розповіла найсокровенніше про життя мами.
– Гаяне, що у Вашому будинку нагадує про матір?
– І в майстерні, і вдома майже все залишилось так, як при мамі. На стінах у майстерні картини інших художників з її колекції висять на тих же цвяхах, які вона прибила особисто. Досі зберігаю забруднені фарбою окуляри, в яких вона працювала. Одягу в неї було небагато. На всі урочистості одягала один і той же фінський костюмчик у смужку. В ньому її і поховали. Декілька років тому у шафі я знайшла від нього поясок – і так защеміло серце…
Останні шість років мама була прикута до інвалідного візка. Паралізована в результаті інсульту, проте не переставала малювати. І коли права рука «здала позиції» – продовжувала працювати лівою. Спочатку трошки ходила, але повноцінно рухатися вже не могла. Це були важкі шість років. Мама відчувала радість життя навіть у такому складному стані, в якому опинилася в останні роки. Дуже добре сказала про неї моя дочка Іра в день похорону: «У бабусиному житті не було порожнього». Кожен свій день вона чимось наповнювала. Якщо не могла малювати і читати, про щось думала, цитувала вірші, співала…
Щодня малювала на кухні, сидячи в інвалідному візку біля вікна. Намагалася відобразити мінливий стан природи: ранок і вечір, похмуру і сонячну погоду, пори року. Картинка за вікном постійно змінювалася. Часом натхнення приходило зовсім несподівано. Іноді, коли на столі залишався посуд після сніданку, вона казала: «Не чіпай!», бо вважала: якщо спеціально розставити чашки і ложки – вийде зовсім не те.
– А яке полотно було її улюбленим?
– Найкращою своєю роботою вона вважала картину «Хліб», в якій дуже багато сказала про Україну. Писати її почала урожайного 1948 року. Оскільки попередні два роки видалися неврожайними, гори золотої пшениці викликали захоплення і радість. Коли вперше робота експонувалася в Москві, то всі казали, що це символ України.
– Для роботи Тетяні Нилівні були потрібні якісь особливі умови?
– Потрібні були тиша і самота. Телефонні розмови, балачки і метушня навколо заважали. Мама намагалася від усього цього сховатися. Творчість вимагає колосальної концентрації уваги.
– А як же мама встигала створювати шедеври і виховувати трьох дітей?
– Сама не знаю. Для мене це загадка. Думаю, завдяки чіткій самоорганізації. Вона вибирала головне, а другорядне відсувала. Те, що можна було спростити, спрощувала. Наприклад, не ходила на батьківські збори. Я добре вчилася. Мама лише розписувалася в щоденнику. І мене завжди вчила зосереджуватися на основному, дивитися в суть. В останні роки життя завжди мене запитувала вранці: «Що ти будеш малювати сьогодні?». Бувало, мене це дратувало, бо я не лише не знала, що малюватиму, а й не планувала взагалі цим займатися. Завжди знаходилися якісь інші справи. А тепер я думаю, як вона була права. Була дуже вимогливою до себе і нас, дітей та онуків, підтягувала до своїх стандартів, тому що всіх нас дуже любила. Це була сильна жінка на Землі!
Ольга БАНАХ.