Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
ЧЕТВЕР, 14 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
01.08.2014

ВОЮВАТИ ПОВИННІ ТІ, ХТО МАЄ ДОСВІД

Пройшовши школу ураїнської армії, війни в Іраку та Лівані, 40-річний кам’янчанин Віталій Ремішевський не зміг спокійно спостерігати за тим, як роздирають на шматки його Батьківщину, тому вирушив добровольцем у зону АТО.
Батько трьох дітей, гарний сім’янин та совісний чоловік обрав військову форму й автомат Калашникова замість розміреного життя в мирному місті. Він один з небагатьох, кому вдалося отримати двотижневу відпустку, але тільки тому, що захворів на запалення легенів і потрапив до шпиталю. Проте Віталій не зміг довго сидіти в Кам’янці та вже цього вівторка знову поїхав до своєї частини. Якраз перед виїздом з міста «ПОДОЛЯНИНУ» вдалося з ним поспілкуватися.

«ДРУЖИНА НЕ ЗНАЛА, ЩО ЇДУ В ЗОНУ АТО»

   2006 р. Віталій Ремішевський звільнився з Чернівецького 30-го полку та пішов працювати далекобійником. Але військова натура не дозволила спокійно реагувати на події, тому з початком сутичок на півдні чоловік пішов до військкомату. Проте виявилося, що особову справу колишнього військового загубили. Після тривалих пошуків документів Віталій записався добровольцем до Житомирської 95-ї аеромобільної бригади.   
На сході України йому довелося працювати водієм, як і свого часу в Лівані.
Віталій РЕМІШЕВСЬКИЙ- Дружина не знала, що я їду в зону АТО, - розповідає Віталій. - Казав, що перебуватиму в частині. Сім’я деякі мої вчинки засуджує, а деякі підтримує.
Мене вже ніщо не дивує в армії. Шокує лише одне - що це все відбувається в Україні.
Працював звичайним водієм - перевозив хлопців з бригади. Навіть незважаючи на те, що нас постійно супроводжували БРДМи і КамАЗи, дуже хвилювався за їхні життя, бо в автобусі їхали по 40-50 військових. Адже досить було б однієї міни - і в мить братська могила.
Ми розміщувалися в середині трикутника Слов’янськ - Краматорськ - Добропілля. Оскільки перебував на базі, а не на блокпостах, то в боях безпосередньої участі не брав. Тому поранених і загиблих не бачив. Нам приганяли захоплені російські танки і нашу розбиту техніку. А тим часом хлопці з нашого ж батальйону, які були в гарячих точках, зазнавали втрат. Пам’ятаю, як у травні через Інтернет дізналися, що загинули семеро наших бійців. А командир жодного слова про це не сказав. Ось тоді вовком хотілося вити від безсилля. Ми б дуже хотіли їм допомогти, але ніхто на те не давав команди.

ПРО ТИХ, ХТО ВОЮЄ ТА КЕРУЄ

Віталія взагалі чимало речей у зоні АТО обурює. За його словами, наші військові перебувають не в найкращих умовах, адже держава не надто дбає про солдатів. Та й використання в боях молодих і недосвідчених юнаків - це надзвичайно жорстоко.
- Багато хлопців навіть не розуміють, що там роблять. Особливо молоді психічно не витримують. Їм образливо, що їх обманули і кинули. Адже казали, що вони їдуть до зони бойових дій на 10 днів, потім - на 45, а в результаті більшість жодного разу ще не потрапила під ротацію. Тому не дивно, що на Арбатці (Арбатська стрілка) хлопці взагалі зброю склали, і офіцери приїжджали просити, аби вони дослужили. Чимало з них навіть присяги не складали і зброї не бачили. Якщо людина не готова воювати, навіщо її там тримати?
Якби кістяк збивали з тих, хто вже служив, а не з молодняку, то було б по-іншому. Мої друзі, які пройшли школу Іраку та Лівану, виявились непотрібними. Вони самі просяться, рвуться в зону АТО, але їх не викликають. А коли приходять до військкомату, їм кажуть, що зателефонують при необхідності. Але тим часом проводять мобілізацію і набирають недосвідчених. Відверто кажучи, іноді здається, що там служать всі підряд, тільки не ті, хто потрібен в бою. Я не кажу, що нас, миротворців, треба на руках носити, але в такій ситуації досвід став би у пригоді.
Проте це не єдина проблема нашої армії. Адже, зі слів Віталія, в зоні АТО не лише хороших бійців, але й мудрих командирів не вистачає. На сході він бачив різних офіцерів: і тих, хто вміє керувати, і тих, хто тікав, покидаючи підопічних. У 95-й аеромобільній бригаді таких людей не було, а от в інших траплялося різне.
- В деяких частинах у хлопців можуть не запитати, їв чи ні, але приколупуються до бирки на протигазі. Взагалі не розумію, де взяли таких офіцерів. Вони командувати взводом не вміють, бо звикли сидіти в частині й перевіряти, чи підстрижена трава і пофарбовані бордюри. Навіть елементарних військових речей не розуміють. Це кар’єристи, які бояться влізти туди, куди не потрібно, щоб ні собі не нашкодити, ні комусь.
Але є й люди з досвідом, які вміють гарно керувати. Мені подобається, як діють добровільні батальйони. Їм взагалі ніхто рук не зв’язує. Чесно кажучи, вже задумувався над тим, щоб звільнитися з 95-ї аеромобільної бригади і перейти до добровольців. Адже не заради погонів туди їду, можу бути й звичайним рядовим.

ОДНІ ДОПОМАГАЮТЬ, ІНШІ КЛЯНУТЬ

Військовим приємно відчувати підтримку з боку не лише рідних, але й незнайомих людей. Щоправда, допомога, яку збирають усією країною, до солдатів не завжди доходить.
- З харчуванням проблем немає: сала море, закруток теж. Але більшість продуктів, наскільки я розумію, нам постачають мирні жителі. А от із військовим одягом справи кепські. Нам видали форму третьої комплектації - заношені берци й старі кітелі. Одного разу почули, що надійшла гуманітарна допомога, але розмовами все й закінчилось. Нової форми ми так і не бачили. Тому доводилося мокнути під дощами без плащ-палаток і нормального взуття.
Вже тут, у Кам’янці, пообіцяли, що на кошти, які зібрала Голосківська сільська рада, мені куплять бронежилет, каску і плащ-палатку.
Взагалі волонтери і мирне населення дуже допомагають. Командири так не заступаються за нас, як матері та дружини... Привозять продукти, одяг, цигарки. Підтримка звичайних людей - це дуже важливо. Але буває різне. Траплялося, коли їхали, одні люди нас хрестили, а інші крили матом і проклинали. Якось приїхали в супермаркет у Добропіллі, то місцеві позбігалися, почали обливати брудом і казати: «Что, гады, жрать захотелось?». Надзвичайно вимиті мізки в тамтешніх людей. А шкода...
Та наші військові, незважаючи на негаразди, продовжують воювати. Патріоти не готові відступати, і Віталій серед них. Тепер сім’я знову чекатиме на нього і його телефонні дзвінки. А він тим часом триматиме в руках зброю і служитиме народу.
Віталій, як і всі, хто нині перебуває на сході, мріє, аби весь цей жах якомога швидше закінчився і в країні запанував мир. До того ж 11 вересня в його донечки день народження, і батько не хоче його пропустити.

Тетяна ХОПТЯР.


Повернення до списку