Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
П'ЯТНИЦЯ, 15 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
26.09.2014

КАМ’ЯНЕЦЬКІ АЕРОРОЗВІДНИКИ: ВИЩЕ НЕБА І НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

Спілкуючись із героями цієї статті, на думку спадають назви відомих пісень «Океану Ельзи», які ми помістили у заголовок. Щоб захищати рідну землю, не обов’язково бути військовим, служити в армії або чекати повістки. Треба просто захотіти зробити те, на що в інших не вистачає бажання або мужності. Кам’янчани Олексій Барановський і Марія Берлінська віднедавна є аеророзвідниками добровільного батальйону «Айдар», що перебуває на передовій АТО. Їхнє завдання - керувати безпілотними апаратами (для цього потрібен оператор і пілот). Після двох тижнів служби в зоні АТО комбат «Айдару» Сергій Мельничук відрядив напарників на додаткове навчання, аби опанували прогресивніші моделі безпілотників. Після цього вони знову повернуться на передову. Минулими вихідними Олексій і Марія приїхали на два дні до Кам’янця, щоб побачитися з рідними та друзями. Не відмовили вони і нашому проханню розповісти про свою роль в АТО.

«АЙДАР» У НАПІВМЕРТВОМУ ЩАСТІ

Олексій БарановськийСпершу поговорили з Олек-сієм Барановським.
- Від армії я колись «відморозився», зате тепер добровільно пішов на війну, - каже він. - Перед тим, як потрапити в «Айдар», пройшов військовий вишкіл на полігоні села Капітанівка під Києвом. Там вивчив головні ази ведення бою, оскільки раніше автомат бачив лише по телевізору, також навчався тактичній медицині. Ну і, звісно, пройшов курси з керування безпілотниками при ТСОУ (подяка Юрію Босих, який у Києві курирує цей напрямок). Київські волонтери допомогли знайти бронежилет, амуніцію (особлива подяка Діані Макаровій, яка створила фонд допомоги нашим воїнам).
- В чому полягає Ваша місія під час АТО?
- Ми проводимо розвідку за допомогою безпілотних літальних апаратів, які фіксують зображення на камеру. Головне - вміти керувати цією системою. Паралельно займаємося волонтерською діяльністю з їхньої закупівлі.
Безпілотники нині у нас являють собою коптери з чотирма гвинтами. Найближчим часом ми навчимося керувати вже безпілотними літаками. Це складніше, але ефективніше.
Розвідку боєм потрібно замінювати безпілотниками. В Ізраїлі армія вже давно ними користується, а ми лише починаємо. Краще втратити апарат, ніж хоча б одне людське життя.
Коптер ми піднімаємо на висоту 150-200 метрів (вище немає сенсу, бо буде нечітке зображення), до нього чіпляємо камери. Заряду батареї вистачає на 20 хвилин, тобто, є 10 хвилин, щоб полетіти на розвідку, і стільки ж, щоб повернутися. За цей час, при хороших умовах, можна пролетіти 2-3 кілометри. Літаки, якими ми плануємо користуватися найближчим часом, зможуть літати на кілометрів 10-15.
- У будь-якому разі для цієї розвідки потрібно майже впритул наблизитися до ворога?
- Іноді треба навіть виїжджати за лінію фронту, на територію, яку контролюють сепаратисти.
Ми були на передовій у місті Щастя. Завдання мали різні. Наприклад, з’явилися чутки, що в певному селі бачили три російські танки. Треба було поїхати туди, запустити безпілотник і подивитися. Бо під час перемир’я ворог постійно підступав до Щастя, де вже немає ні міліції, ні ДАІ. А ще тут розташована ТЕЦ, тому бойовики хочуть захопити стратегічний об’єкт.
- Олексію, як оцінюєте недавно підписане перемир’я?
- Я приїхав, коли перемир’я ще не було, угоду підписали згодом. Пояснюю, в чому різниця. Раніше артилерії грали в такий собі пінг-понг: вдарили вороги - ми відповідали пострілом у ту точку, звідки йшов вогонь. За 5 хвилин до початку перемир’я сепаратисти дали залпи пострілів по наших об’єктах. Потім канонада закінчилася. Але постійні сутички із живою силою супротивника нікуди не поділися. Звісно, втрати солдатів зменшилися, але мені здається, що перемир’я як такого вже немає. Звісно, нашій владі невигідно про це говорити.
- Як ставилися до Вас мешканці Щастя?
- Місто нині напівмертве, залишилася третина людей (це видно ввечері, коли у будинках вмикають світло). Магазини працюють, бабусі продають насіння, вулицями ходить молодь. Вони стомилися від війни. Мені здається, що більшість людей за Україну, але вони не дуже хочуть говорити на цю тему, і зрозуміти їхній настрій важко.
- Чого найбільше потребують нині бійці «Айдару»?
- Продукти харчування періодично привозять волонтери, тому з цим у нас проблем немає. Амуніцію кожен шукає сам. Загалом же нашому батальйону найкраща допомога - грошова.
Особисто мені сьогодні вже допомагати не потрібно. Але все ж до міської влади є одне прохання. Моя мама - пенсіонер та інвалід І групи - через технічні проблеми живе в будинку без води, по яку потрібно ходити до колонки. Якби це залагодили, я був би вдячний, бо в мене не вистачає часу.
- Що можеш сказати про батальйон «Айдар» після перебування там?
- «Айдар» недавно отримав звання штурмового спецбатальйону. Це штурмовики, які захоплюють села і міста. Перед «Іловайським котлом» «Айдар» впритул підійшов до Луганська. Я коли туди їхав, думав, що в мене буде завдання провести розвідку для його штурму. Але те, що захоплював неймовірними зусиллями «Айдар», передавалося Збройним силам, які заходили туди з технікою. А після мінських домовленостей наша армія незрозуміло чому залишила території, захоплені раніше «Айдаром». Навіть кидали техніку і снаряди, які дісталися ворогу. Місто Щастя - нині останній рубіж, який здавати не можна.
У «Айдарі» люди, які добровільно пішли на війну, ризикуючи життям. Тут вмотивовані бійці, тож регулярній армії до них ще далеко. Армійських звань немає - все тримається на авторитеті осіб.

ІГРАШКИ, ЯКІ РЯТУЮТЬ СОТНІ ЖИТТІВ

Марію Берлінську ми зустріли вже перед її від’їздом до Києва. Ця відважна дівчина активно боролася на Майдані (як і Олексій), тож звістка, що вона подалася на війну, навряд чи когось здивувала.
Коптер аеророзвідників- Спочатку просто з’явилася ідея йти туди. Я почала шукати різні контакти з волонтерами, і мені порекомендували «Айдар», - пояснює своє рішення Марія.
- Що потрібно, аби записатися в цей батальйон?
- Тільки бажання і усвідомлене рішення. А ще розуміння того, що це - твоя країна, твій народ, і ти повинен бути поруч із ним. Достатньо просто приїхати, бажано із власним екіпіруванням, бо те, яке є, може не підійти за розміром.
Дуже важливою є підтримка людей. Якби не було волонтерського руху, ми б давно програли війну. Хочу подякувати директору фестивалю «Республіка» Андрієві Захарку (Зоіну). З грошей, отриманих із фестивалю «Республіка», він допоміг мені вирішити низку проблем.
- Зброю Вам видали на місці?
- Ми не штурмовики, тому зброю нам видають передусім для самозахисту. Кожен боєць має гранату, щоб, підірвавши себе, не потрапити в полон. Для бійця добровільного батальйону найстрашніше - потрапити до сепаратистів. Якщо до мобілізованих солдатів ще застосовуються правила обміну полоненими, то із добровольцями поводяться по-звірячому. Коли ми обмінювали тіло загиблого російського офіцера на 45 наших, їх повернули шматками, які ми змушені були вантажити лопатами. Вдалося скласти лише чотири тіла, решту - неможливо було.
- Маріє, чому обрали саме аеророзвідку?
У кабіні літака - Марія Берлінська- Аеророзвідка під час війни - це один із найпріоритетніших напрямків, що дозволяє зберегти сотні людських життів. На жаль, на державному рівні не бачу розуміння цього факту. На закупівлю безпілотників шукають кошти волонтери, вони ж дбають про підготовку фахівців. Наші коптери - це іграшки для того, щоб подивитися на панораму міста. Вони не призначені для військової розвідки, але ми виходимо із того, що є. Якщо наш коптер коштує 25 000 гривень, то російський безпілотник - близько 100 000 доларів. Їх ми не раз помічали, коли патрулювали наші позиції. Якщо росіяни можуть запускати свої безпілотники із Росії, не ризикуючи життям, то нам потрібно перетинати лінію фронту.
- Які враження від перших завдань?
- Моє перше завдання - виїзд за лінію фронту під самий Луганськ. Згадую випадок, коли піднімали апарат під час бою, бувало, що безпілотник не міг нам допомогти, тому проводили розвідку на літаку. Нас тричі обстрілювали, кулі пробивали кабіну, пощастило, що залишилися живими. Незабутній досвід.
- Як побратими з «Айдару»
реагують на те, що поруч із ними воює жінка?
- Абсолютно спокійно. Людина оцінюється передусім за особистими якостями і вмінням виконувати поставлені завдання. Ні стать, ні колір шкіри, ні національність ролі не відіграють. Хоча більшість жінок займаються тут канцелярською роботою, та є штурмовики, які навіть сміливіше за чоловіків ідуть у бій.
Взагалі в «Айдарі» люди різні, але дуже сміливі. Випадкових, може, відсотків 5. Для добровольців Батьківщина дорожча за життя. Адже хтось має виконувати те, про що співається в приспіві нашого гімну.

Автор:  Віталій ГОРБУЛЕНКО

Повернення до списку